Використовуючи почесне окреслення себе як націоналістів, ми не лише прагнемо найжорсткіше відмежуватися від тих, для кого це слово звучить як прокльон, але й взагалі від мирного обивателя. Рух, який прагне захищати життєві цінності силовими методами, і плювати хотів на те, як це сприймається загальноприйнятою мораллю, покладається на воїнів — справжніх повнокровних хлопців, що віддаються справі з радістю та любов’ю. Це не крамарі та виробники марципанів, разом із якими зникає епоха масових призовних армій, а чоловіки, що є небезпечними, оскільки прагнуть бути небезпечними.

Це не ті самозаспокоєні душі, що вважають державу врятованою, бо на вулиці можна носити генеральський однострій або чорно-біло-червоний прапорець, і для яких сенс всесвітньої історії зник одночасно з падінням тронів. Звичайно, якщо ці репрезентанти спокою, порядку та сили витримки (яким лібералізм повинен був би сплачувати державну пенсію за безперебійне постачання сировини для обробки) виступатимуть борцями за націоналізм, існування Листопадової республіки було б гарантоване. Тоді б не було потреби в жодному законі “про захист республіки”, а після взаємного роззброєння консервативного та демократичного лібералізму потреба в русі була б задоволена, якби не можна було сподіватися на випадковий кривавий внесок комунізму.

Проте з такою простодушністю не можна рахуватися в тривалій перспективі. Із дивовижною чіткістю з цього часу постає перспектива національної революції, і тому для лібералізму зростає небезпека внаслідок одного удару та освіжаючого акту беззаконня позбутися великої та, схоже, остаточної здобичі 1918 року. Сам націоналізм здивований цією можливістю, яка була б абсолютно неймовірною без усього того, що сталося перед тим — без війни, без падіння режиму, без співвідношення сил, яке з цих подій випливає. Його носії, навіть ті, хто є націоналістами, були настільки призвичаєними до поєднання своєї волі з величезним, переданим кимось апаратом, що із зникненням цього апарату здавалося, у них зникла будь-яка воля до влади. Оскільки націоналізм не відкинув цього, неначе зношений одяг, натомість він потребував тривалого часу для внутрішнього подолання комплексу форм старої держави, навіть коли вони вже довго не належали реальному світу. Під час свого першого, ще незрозумілого, повстання у Мюнхені націоналізм знаходився в середині цього процесу. Але в міру його розвитку народилися цілковито нові почуття. Воля до панування більше не пов’язується та не зобов’язується ні до чого, зате повністю вивільняється — вивільняється настільки повно, як, можливо, німецька воля ще ніколи раніше не вивільнялася.

Таким чином, для націоналізму постає цілковито нова ситуація. Формальне існування минулого завершене, догляд за ним можна залишити, з одного боку, міщанам-обивателям, а з іншого-газетам типу “Weltbühne” [2]. Перший, очевидний обов’язок націоналізму — без жалю повернутись спиною до цього поля бою, що має опосередковану вагу. Натомість його завданням є підготовка та озброєння з усіх сил до битви проти теперішнього стану справ — того самого стану справ, що виник у 1919 році, із деяким оздобленням фасаду, розрахованим на обивателів. Тут потрібно не залишити каменя на камені.

Підготувати націоналізм для здійснення цього завдання — ось справжній сенс революції 1918 року. Вона не лише пробилася крізь нерішучість, яку відчуває німець щодо Революцій взагалі, але й усунула зі шляху всі великі камені, що могли підготувати внутрішні перестороги для безмежного націоналістичного чину. Асболютно необхідно зробити цей шлях цілковито революційним не лише для того, щоб завдати лібералізму смертельного удару в обхід всіх законних “штучок”– це необхідно також для посилення націоналістичної волі як такої. Націоналіст не має права навіть розглядати іншої можливості. Він має священий обов’язок подарувати Німеччині першу справжню революцію, керовану безжально інноваційними ідеями.

Революція, революція! Ось те, що слід проповідувати безупинно, злісно, систематично, безжально-щонайменше протягом десяти років. Наразі мало хто визнав цю вимогу у всій її різкості-сентиментальна балаканина про єдність і братерство все ще процвітає у у всіх можливих і неможливих проявах. Відтак до дідька з такими людьми — або до парламенту, де їм хочеться отримати місце. У нашому обмеженому всесвіті немає місця братерству протилежностей, немає нічого, окрім боротьби. Націоналістична революція не потребує проповідників миру та спокою, вона потребує провісників речення “Володар прийде на вас із гостротою меча”! Вони повинні будуть позбавити слово “революція” тієї сміховинності, якою воно вражене в Німеччині протягом майже ста років. У Великій війні [3] народився небезпечний підвид людей, тож давайте залучимо його до дії!

Тому до праці, товариші! Намагаймося посилити наші впливи у ветеранських спілках, оскільки революціонізувати їх — завдання першої необхідності! Менше добродушності, менше членства, більше активності! Централізована підготовка! Поближче до робітництва! Геть гнилі чари ресторанного затишку! Ми не ляльководи роботодавців. Потрібно розбудовувати та централізувати націоналістичні бойові профспілки, керівництво в яких повинно перейти до робітників націоналістичних поглядів. На націоналістичних барикадах вони досягнуть більшого, аніж марксизм був здатен досягнути за 50 років. А як виглядає ситуація в університетах, у молодіжному русі, та всіх інших місцях, які цікаві для нас? Що таке первинний осередок? Як утвердити державу? Через співпрацю та опозицію. Як заперечити державу? Закрившись від неї, виснажуючи її, творячи державу в державі, самодостатню від ідеї до інструментів влади, які треба створити для неї. Як утвердити німецьку націю? Визнаючи її так, як можна визнавати, будучи націоналістом.

Бути націоналістом під час війни означало прагнути віддати за Німеччину своє життя, бути націоналістом сьогодні означає піднімати прапор революції за прекраснішу та величнішу Німеччину. Це мета, гідна найкращої та найполум’янішої молоді цієї країни.

Примітки.

[1]. Ернст Юнгер — видатний німецький мислитель…а втім, соромно, хлопчики й дівчатка у вашому віці не знати, хто такий Ернст Юнгер.

[2]. “Weltbühne” — щотижнева газета про політику, культуру та економіку, яка пропагувала космополітичні, антинаціональні погляди. Редакторами “Weltbühne” були Зігфрід Якобзон, а також відомі “антифашисти”-дегенерати Курт Тухольський та Карл фон Оссецький. Закрита владою після підпалу Райхстагу комуністичними терористами в 1933 році.

[3]. Великою війною в Європі було прийнято називати Першу світову війну 1914-1918 років до того, як розпочалася Друга та зняла з першої певний ореол демонічної унікальності.

Надруковано в журналі “Die Standarte” від 20 травня 1926 року.

Переклав Юрій Михальчишин.