Павло Вольвач: «Щоб стати письменником, треба багато чого не вміти»
Павло Вольвач рівновеликий як у поезії, так і в прозі. Його роман
«Кляса» став відкриттям чи навіть одкровенням. Так сильно й правдиво
про життя «східняків» ще ніхто у нас не писав. Якщо Стефаник на початку
ХХ століття вибухово відкрив у літературі драматичний світ карпатського
селянина, то Павло Вольвач на початку ХХІ — світ мешканця
індустріального Сходу.
Але роман, якого Україна ще не мала, залишився десь наче збоку, на
околиці. Як, зрештою, і сам Павло Вольвач, який завжди йде власним
шляхом.
«Вірші прийшли абсолютно зненацька»
— Павле, ви народилися у Запоріжжі, яке стало головним героєм роману «Кляса»…
— Це мільйонне індустріальне місто, заселене переважно вчорашніми
селянами та їхніми нащадками. У мовному вимірі — це умовно російська
лексика накладена на умовно український спосіб думання.
Доволі безлика архітектура, кволість традицій і культурного
прошарку. Нечисельна «інтєлєкєнция», російськомовна, ясен май, і вже
зовсім рідколиста національно-«швідома», зрідка вкраплені в
пролетарсько-різночинницьке море. Труби, домни, газовий сморід,
мордобій по святах, і не тільки.
Тобто саме те місце, де з’являтися поетам. Цілком серйозно. І те,
що через місто тече Дніпро, що посеред самісінького Запоріжжя лежить
Хортиця, дається — хай майже невловимо — але таки дається взнаки й
накладає свій відбиток. Це вам не Донбас, і тим паче — не Крим. Тут,
якщо придивитися й добряче напружитися, можна відчути, що в повітрі
мерехтить героїчна пам’ять. Мерехтить і поколює в кожен нерв.
— Ваші найяскравіші дитячі спогади?
— Сонця багато. В місті, у діда в селі. Город, баштан, бричка
торохтить.... Азовське море, запорізький базар чи «базарь». І все аж
вижовкле від сонця.
— Яким було життя до літератури?
— Досить безтолковим, сумбурним. Ніяк не міг визначити своє місце.
Люмпен-пролетар, маргінал, підпільний екстреміст? Заводи, прохідні й
вулиці, на яких відбувалися основні сюжети тогочасного мого життя.
Братва. Якісь жінки. Виглядало це все доволі романтично й абсолютно
бездумно.
І в результаті, диво-дивнеє, — вірші, які я почав писати у віці,
коли більшість піїтів уже завершують, спиваючись, ідучи в депутати чи
відкриваючи власні фірми з продажу пилосмоків. Вірші прийшли абсолютно
зненацька й абсолютно закономірно. І стали опертям, сенсом.
Отож, хоч як це дивно, за мурами бездонних заводів і в нетрях
запорізьких вулиць-провулків я не канув у небуття, не сів у тюрму. А
навпаки — відчув своєрідне прояснення. У 1986 році вийшла перша збірка
«Маргінес», довкола якої було багато розмов — якщо, звісно, так
взагалі коректно казати, враховуючи наклад у тисячу примірників...
Втім, хоч як би там було, тоненький метелик на сорок із чимось віршів
був відзначений премією ім. Василя Симоненка як кращий поетичний дебют
в Україні. На ту премію, пам’ятаю, купив в «Енеї» блок цигарок і кілька
пляшок коньяку.
Тоді якраз галопувала інфляція. Посиділи з кимось. Уже й не
пам’ятаю, з ким. Мабуть, що й з Іллею. Саме він, один із чільних
представників поетичної «київської школи», екзотичний і таємничий
Валерій Ілля, який за комуністичної влади не надрукував жодного рядка
(його верлібри високо цінували Бажан, Тичина й, скажімо, гуру
російського авангарду Геннадій Айві), а до спілки заходив, як сам
казав, «хіба що до туалєту», першим щось відчув у моїх, таких не схожих
на його власні, віршах, і дуже підтримав. Він же передав «Маргінес»
Вінграновському.
— А чому саме йому?
— Вони зналися. До того ж Ілля вважав Миколу Вінграновського
найкращим українським сучасним поетом: «У рамках класичної поетики він
недосяжний, Микольця...» Я, до речі, приблизно теж так вважав, читаючи
його поезії ще підлітком, і вважаю тепер, усвідомлено, розгортаючи цю
оцінку на все українське ХХ століття.
І ось ти дізнаєшся: цей чоловік так високо висловлюється про твої
вірші... Потім — більше. Ти сидиш із ним на лавочці у скверику, п’єш
пиво й розумієш, що дива ще бувають... Потім, ризикну стверджувати, все
це переросло в дружбу. А в Миколи Степановича, зазначу принагідно, був
абсолютний слух не лише на слово, а й на людей. І останніми роками його
близьке коло було зовсім нечисельне, на пальцях однієї руки можна
перелічити. Тому я все це сприймаю як Божу ласку. Промисел долі.
«Я довго не міг вловити суті Києва»
— Як переїхали до Києва?
— Склав спортивну сумку й поїхав. Знімав кутки, квартири, кочував
Києвом. Мені потрібні були нове середовище й новий виток біографії. Я
їх здобув. І здобуваю далі, пильно роззираючись навколо...
— І що розгледіли?
— Я довго не міг вловити суті Києва. Ну, там — місто для життя,
кручі, каштани, «як тебе не любити» й тому подібні банально-вітринні
речі я й раніше знав. А ось проглянути кудись углиб... Зараз, може,
лишень наблизився до цього і вже можу обережно натякнути, що потроху
відчуваю це місто.
Прекрасне місто. Особливе місто. З неймовірно високим, натхненним
небом, якого, мабуть, немає більше ніде у світі і яке може свідчити про
щось дуже глибоке й значне. Водночас Київ видається мені трохи
розмазаним, нечітким, занадто м’якеньким. Не можу це зараз
сформулювати, але якихось залізних рихв йому явно бракує. Буде нагода,
порівняйте Дніпро в Запоріжжі, біля Хортиці, і київський Дніпро у
районі Гідропарку, з дурнуватими «чортовими колесами» на горизонті.
Інколи він здається просто водою...
— А про яку Східну Україну, якої ми не знаємо, — знає Павло Вольвач?
— Повторюю: це — потуга. Притлумлена, нівечена-перенівечена, завжди
спрямовувана проти самої ж себе. Наша нездійснена Америка. Вулкан, який
не спрацював, так, здається, сказав хороший київський критик і поет
Тарас Антипович. Справді, вулкан. І не спрацював. Але без нього України
не буде. Або це буде зовсім інша Україна, про яку мені не хочеться
навіть думати, не те що говорити.
— А чи має майбутнє українська мова на східних теренах?
— Важке. Важуче. Як, до речі, майже повсюди в Україні. Але
виснажливі схлипи-речитативи про мову вже піднуджують. Мова буде, коли
стане престижною. А для цього Андрухович (чи Матіос, Шкляр, Вольвач,
Гаврош і всі разом, і ще сто разів по сто) мусять давати талановиту
живу українську книжку. А «Вася-Клаб» (чи «Кому Вниз», чи «Океан
Ельзи», чи «Гайдамаки») — творити сучасну українську музику. А Тихий,
Шапіро й Томенко — українське, наснажене сучасними вітрами кіно.
Українські телебачення, журналістику, інформаційний простір загалом. І
так далі. Творити спільний модерний талановитий український проект. І
обов’язок держави — допомогти опромінити ним усі щаблі, всі найдальші й
найцілинніші закапелки суспільства. Створити клімат. І чітко реагувати
на будь-які антиукраїнські прояви. Не так і багато.
— Що у романі «Кляса» — не автобіографічне?
— Там намішано всього. Це не мемуарні записи, і зміщено багато: і
оптика, і роки. Але основа, звичайно ж, автобіграфічна. Майже всім
персонажам роману я лишив справжні імена-прізвища, не кажучи вже про
прізвиська, бо без цього зникало тепло. Називав когось відстороненим,
видуманим «поганяловом» — і персонаж щезав, я сам у нього переставав
вірити. У головному героєві теж багато від автора, але той, романний
Пашок, і я — звісно ж, різні люди, з різними нервами й долями.
— Попри хороші відгуки критиків, чому «Кляса» не стала
загальнонаціональною подією, якою б мала стати? Чому такі сильні речі у
нас наче на узбіччі?
— Так зірки склалися, я особливо не нарікаю. З персональних
проколів головний полягає в тому, що «Кляса» вийшла не в потужному (хай
навіть зі скидкою на українську специфіку) видавництві, а в доволі таки
загумінковому. Піар-підтримки не було, не кажучи вже про просування на
якесь закордоння. Не хочу вдаватися в деталі, чому так трапилося.
І все ж роман помітили, про нього заговорили і читачі, і
авторитетні постаті — від Миколи Вінграновського до Сашка
Положинського, від Івана Дзюби й Оксани Забужко до братів Капранових.
«Клясу» переклали й видали в Азербайджані, друкували в турецькому
журналі «Турналар», зацікавлені видавати в Росії й Македонії. Побачимо.
А щодо глобальних тенденцій... Ну, по перше, зараз час такий —
фрагментарний, атомізований, у якому будь-що розчиняється, як цукор в
окропі. Це раніше книжка (видана, зазначу, стотисячними накладами)
викликала резонанс, про неї могли говорити в кухнях і на нарадах у ЦК,
і значною мірою саме звідти — вага й популярність декого з класиків
соцреалізму.
По-друге. Казав і кажу: значна частина нинішньої літератури
зосереджена на фальшивих проблемах. Чи то в плачах за селом сторічної
давності, чим перманентно займаються притворні «народники». Чи в
описах власного пупа, «мастурбація-менструація-коноплі», чим так
перейняті деякі персонажі з іншого «клану». З тих, котрі насправді, за
дотепним висловом Ульяненка, не пробували нічого, крутішого від
валер’янки.
Як на мене, і ті, й ті — шари ізоляції на високовольтних дротах
справжніх українських проблем. Щоб, не дай Боже, не іскрили й не
приводили іноді до тями. Ось що каже про нашу сучасну літературу Оксана
Пахльовська: «...Такі собі танці на кубі — а за межами цього
стриптиз-клубу розлягається великий і драматичний світ...»
«Україна велика в усіх вимірах»
— Останнім часом ви трохи поїздили Україною. Що для себе відкриваєте у таких поїздках?
— Україна велика в усіх вимірах, хто б що не казав. І досить часто
середньостатичний «малий українець» на голову вищий від своїх
різнокаліберних керманичів. Є золоті люди, це правда. Але все ж таки:
звідки ота «еліта», звідки ж та погана, направду нездала влада — не з
інших же планет прилетіла?
Треба визнати: найчорніші, найглибинніші проблеми гніздяться в нас
самих, у нашій ментальності, в нашій колективній душі. Погодьтеся: що
можуть створити аж такого путнього люди, котрі зневажають самих себе,
заздрісні, вайлуваті, байдужі, лукаві, котрі найбільше у світі не
люблять брата свого і на мізинець не здатні до будь-якої форми
солідарності — і то не лишень на «зрусифікованому Сході», а й у
найвишиваніших регіонах?..
— Чи зрозуміло Запоріжжя суть, закладену в романі?
— Я вже казав про локальність впливу літератури на читача в нинішню
добу. Тому смішно було б розписуватися і за Запоріжжя, і «за всю
Одессу». Багато людей прочитало, це факт. Вірю, що хтось щось сприйняв.
Але, мені здається, не варто все зводити до одного міста, позаяк
мову можна вести, мінімум, про Схід України. І про цілий соціальний
пласт, маргінально-пролетарську страту, про яку в українській
літературі згадувалося досить скупо. А Запоріжжя слугує лаштунками й
метафорою, символом урбанної, індустрійної України, про яку мріяли
Хвильовий із Сосюрою. А осколки мрії — ДніпроГЕС, «Запоріжсталь»,
«Соцмісто». І кулі в головах харківських романтиків-українізаторів
20—30-х... Тоді, до речі, писали: «лямпа», «плян», «робітнича кляса»,
звідти й назва роману — як місток у часі.
— Чи розуміють рідні твоє «письменницьке» життя? Чи не нарікають на безгрошів’я?
Розуміють і не нарікають. Тобто нарікають, але з розумінням
(сміється). Взагалі, мені пощастило у житті в цьому плані. Можливо,
хтось із письменників саме без родини інтенсивніше працює, яскравіше
горить і таке інше, тут уже як у кого склалося. Мені ж із родинним
тилом тепліше й легше йти по житті, та й дійсність показує, що творці
інвектив про сім’ю як про «монстра із заплаканими очима» не зовсім
щирі. Бо тільки підвертається нагода — біжать у ЗАГС чи до церкви й
посилено розмножуються.
— Кого з українських авторів ти для себе відкрив останнім часом?
— Багато нових імен з’являється, але моя давня думка: Ульяненко й
Пашковський лишаються головними «рибами» сучасної прози. Згадаю ще й
двох Оксан. Одна, блискуча і «вредна», Забужко. Інша — просто блискуча,
Пахльовська. Почав читати її «Аve, Europa!». Це людина мисляча, причому
чи не наймасштабніше й найгостріше (іноді аж до викличності) в усій
Соборній.
З поетами, будете сміятися, схожа ситуація: вже вкотре перечитую
Римаруків «Бермудський трикутник» і «Папороть» Василя Герасим’юка. Але
буквально недавно до цих двох, важливих мені «-уків-юків», додав
третього — Тараса Федюка. Це справжнє особисте відкриття: давно мене
так ніщо не зачіпало, як «Трансністрія» та «Обличчя пустелі». Там повно
барви, сонця, повітря, якоїсь південної веселої шляхетності, і все це
через примружене око, що вже знає про це життя дуже багато або й майже
все. Дуже сильний і споріднений за світобаченням поет.
Говорячи про молодих (і не тільки), мимохіть хочеться називати
«мовчазних людей», за висловом тієї ж таки Пахльовської. Як ось Сергій
Татчин з Вінниці. Знають його мало, тим часом це дуже несподіваний,
суверенний поет із покоління 40-літніх. З молодших мені видаються
цікавими Тарас Григорчук, Данило Кубай, Мар’ян Лазарук, В’ячеслав
Левицький. Якщо судити за тим, що траплялося під руку, здібний автор
Дмитро Лазуткін, може бути дуже цікавим Максим Непорада. З прозаїків
вирізнив для себе Бриниха, Антиповича, Сенченка та Ушкалова. Гадаю, ще
скаже своє Оксана Луцишина.
«Страждати треба!»
— Якою буде ваша наступна книжка?
— Якщо говорити про прозу, то промовчу, щоб не забігати наперед.
Плюс уже готова нова поетична книжка, робоча назва — «Чота». Це інша
«геопоетика», порівняно з моїми більш ранніми книжками. «Якщо у
попередній, «Триванні подорожі», було осмислення київського досвіду
(після досвіду індустріального східного міста), то тут — осмислення
досвіду міста мітичного, містичного, міста-крізь-місто, що пронизує всі
міста, але не всім відкривається», — так написав один письменник і
критик, чиєю думкою дорожу. Але хай спочатку вийде збірка...
— Журналістика не заважає літературній творчості?
— Ще й як! А що вдієш? Тут я не самотній, більшість так живе. Пригнічує це трохи, але іншого не дано.
— Ти ніде не згадуєш про три місяці, проведені в Празі…
— Ой, це було років п’ять тому, вже встиг і призабути. Працював там
на Радіо Свобода, в центральному офісі. Багато чого побачив,
запам’ятав. Із цікавими людьми познайомився, скажімо з Оксаною Івасюк,
сестрою легендарного Володимира Івасюка, яка на той час працювала у
Празі, з Бранкою Трівіч із боснійської редакції, з Ігорем
Помєранцевим та Алєксєєм Цвєтковим з російської. Цвєтков, крім того,
що мій земляк із Запоріжжя, — він ще й добрий поет із барвистою
біографією, приятель Бродського та Лимонова по Нью-Йорку.
А в проміжках між роботою писав «Клясу» та шлявся Прагою. Цікавий був час, може колись ще й втілиться у прозовий текст.
— Що, на вашу думку, треба для того, аби стати письменником?
— Треба багато чого не вміти: класти плитку, робити євроремонт, ремонтувати авта, керувати фірмою і так далі.
— А що вміти?
— Треба мати квадратний зад і щелепи, а також добру здатність організму розщепляти алкоголь.
А якщо серйозно, то треба з цим народитися. Страждати треба! Або
принаймні відчувати страждання інших, яке для людини є доконечним, хоча
би в силу її крихкості, недовговічності, минущості. А ще — вірити в
себе, в необхідність того, що робиш. Удача потрібна. Випадок. Щоб зірки
взяли і склалися саме так.
— Про що мріє Павло Вольвач?
— Колись мав мрії. Але вони мають здатність кудись із часом зникати...
— Як би хотіли закінчити своє життя?
— Одного разу почув рядок блатної пісні: «...І за вєсьолим за
шампанскім умєрєть...» Стоп, думаю. Це ж філософія! Жити весело й так
само вмерти — одномоментно, в польоті. Це ж, мовляв, краще, ніж від
простатиту чи ще там від чогось, у липкій від старості й хвороб
постелі. А тепер думаю, що ця позиція — неправильна. І, на додачу,
боягузька. Власної формули в мене наразі немає. Поки що якось думається
про речі життєствердніші.
