Недавно прочитав в газеті «День» інтерв’ю з цим сучасним українським типуписьменником графоманом.  Саме тому я не хочу називати прізвище, щоб не робити йому реклами, бо крім деяких прихильників дегенеративної літератури він нікому не відомий. І сам це визнає, щоправда гонить на читача, посилаючись на те що колись проїхав в київському метро і не побачив таких читаючих людей як колись. Не знаю звідки те чмо приїхало, але воно поїздило по Європам чим дуже вихваляється, як і своїм знайомством з жаданом. Як би ми не ставились до жадана (звісно ж негативно), в порівнянні з ним Хуянець ще більш убогий, хоча по віку ледве не вдвічі старший. Хуянець блазнює, вихваляючи Жадана і його новий роман, який на жаль (на його превеликий жаль) теж мало хто читає (але вже ж по-більше ніж Хуянця, у якого виявляється вийшло 19 книжок). Тобто таке блазнювання перед молодшим але популярнішим типуписьменником виглядає жалюгідно.  Тому  й назвати його можна тільки Хуянець. Жадан – хуй, Андрухович – хуй, а ця істота лишень жалюгідний хуянець, який росте і хоча багатьох вже переріс по віку – так і не став хуєм. Такі метафори мали б привести в екстаз і його і читачів дегенеративної літератури для яких і написана ця замітка. Бо серед шанувальників дегенеративного мистецтва пошановуються  матюки, вони є необхідним мірилом якості твору. Такі ж і його хуянцюваті і громадсько-політичні погляди, він хоче відділити Західну Україну і йти в Європу де його підгодовували грантами. Скаржиться як тут погано.. прочитавши таке інтерв’ю і жадан виглядає шляхетніше.

Федір  Читайченко