Олесь Степаненко народився 9 листопада 1984 р. на Харківщині. Жив, учився, писав свої вірші в невеличкому містечку Дергачі, недалеко від Харкова. Після закінчення середньої школи поступив на відділення журналістики Харківського національного університету ім. В.Каразіна. Гроші на навчання тяжкою працею заробляв на цегельному заводі. 29 грудня 2004 р. Олесь Степаненко трагічно загинув на залізниці при загадкових обставинах.

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

      ...Хоч як це важко усвідомлювати, «Свічечка» підсумовує трагічно короткий творчий і життєвий шлях Олеся Степаненка…
      …Ми всі повинні добре запам’ятати цього синьоокого, чесного і мужнього юнака, вірного сина України, її поета і захисника, самовідданого і безборонного… Його творчість явище унікальне…
      …Олесь Степаненко з Шевченківською пристрастю відстоював все, що стосується України та її державності, української мови та ментальності українців…
      …Вірші Олеся Степаненка полонять душу своєю дитячою безпосередністю і водночас зовсім дорослим розумінням складної ситуації… зачіпають найтонші струни душі…
      …Олесеві твори позбавлені надуманості, зайвих мовних прикрас. Часто в їх основі лежать реальні факти…
      …Для Олеся характерне уміння не тільки художньо зафіксувати ситуацію, але й надати віршеві надзвичайної виразності й переконливості…
      …Хочеться вірити…, що твори Олеся дійдуть до широкого читача, і, зрештою, Україна збагне: своїх дітей, які були вірні їй до останнього подиху, ні за яких обставин забувати не можна.
      Із статті Івана Складаного в газеті «Освіта України» № 71 за 2005 р.

      … Мені, як членові президії Національної Спілки письменників України, доводиться читати чимало книжок молодих авторів під час прийому в члени Спілки. Отож, можу з упевненістю сказати: такого гострого відчуття соціальної Правди і Кривди, Справедливості, національного самоусвідомлення, утвердження приналежності до своєї землі, її історії, народу, культури, мови у підлітка, які до того ж висловлені в досконалій поетичній формі, мені ще не доводилося зустрічати…
      …Повірте, моєму досвіду, Олександр Степаненко ввійде в історію української літератури. У його поезіях закодовані незбагненні відчуття сучасного життя і власного, і всенародного…
      Із звернення Народного депутата України Михайла Косіва від 15 липня 2005 р. до Дергачівського міського голови.

В лютому 2002 р. невідомі злочинці завдали Олесю тяжкої черепно-мозгової травми. Він довго хворів і в лікарні написав свій «Останній вірш». Втім, молодий організм тоді витримав. Після пережитого в творчості Олеся виникла певна пауза. Хлопець казав, що збирається з силами. Однак, у ніч на 29 грудня 2004 р., за нез’ясованих обставин, Олесь Степаненко трагічно загинув під колесами швидкого потяга. Останній вірш – справді виявився останнім.

Щиро заохочуємо Вас познайомитися із дергачівським поетом (із Харківщини), вірші якого - роздум і глибокий сум над українським сьогоденням, "пролита сльоза" української мови, нашої матері України, що так безневинно терпить й досі. А те, що ми, українці - її дочки та сини, у цьому не мало провинили, доводить печально цей молодий поет, мистецький ріст якого розпочався дуже рано і стрімко, та не по своїй волі швидко зупинився. Чого мовчимо, чому не скажемо свого слова? Куди ділося оте наше з Вами слово? Терпіти уміємо ми, бо звикли споконвіку. А слід вже зрозуміти, що час давно настав відкритись, перестати боятися, піти у бій як молоді козачата, і захистити перш за все свою матір - Україну! Бо там, на Сході Її, де жив і творив наш поет - інше розуміння нашої Держави. Там його нема. А нам на Заході жити дещо легше, ми не перебуваємо у морально-політичній тісняві, почуваємо себе більш вільно, а іноді й занадто... У наші голови мимовільно "просочується" російська мова, у нас вже серед молоді все популярнішими стають пісні російських виконавців, серед нас гуляють ті, хто спонукає і втішається, а ми не бачимо цього. Йдемо, йдемо, йдемо... Слід вже, друзі, опам'ятатись! Ні, ми не сліпі, і німими ми зроду не були! Але будьмо зажди на сторожі! Не кидаймо мимовільного слова, не пускаймо чужих думок! Наша сила завжди була єдністю, наше слово завжди було любов'ю, наша пісня була й буде визволителем! Будьмо й ми вільними українцями! Не сумуймо із дощем-негодою, не ховаймося від грому, не лякаймося шабель-блискавиць! Бо хіба не шаблями давали ми відсіч ворогу колись? Не цураймося свого, просімо прощення у Вітчизни, де живемо без віддавання шани котрий рік... Олесь Степаненко прожив всього 20 років на своїй рідній землі. Його забрала звідти чиясь нечистива рука, наче той букет квітів від пам'ятника Шевченку (як у його вірші). Однак, за той невеликий відрізок часу Олесь викресав своє слово в українській поезії і сказав стільки правди в очі тим, хто недоказує, мовчить, боїться... І тому, ще раз заохочуємо Вас прочитати і впустити до себе правдиве слово цього хлопця, яке лише посмертно викарбувалось у єдиній збірочці "Свічечка", й палає вогником надії, щоб стати у серцях Ваших спасенним вогнем. Ми, галичани, часто не можемо й уявити, яку велику надію на поміч, на визволення, на підтримання українських звичаїв та культури, українського слова і цілої Держави мають на нас східні українці. Ті, хто залишився вірним Україні й досі. Бо там, на Сході, їм не так легко, їх душать зі всіх сторін, руйнують, проклинають... Не забуваймо де ми та хто ми! А, щоб не забути свого обов'язку та цінностей - помандруймо рядочками віршів Олеся Степаненка, який черпав мистецьку силу в українських піснях та Кобзаря й, хоч був ще зовсім юним, не тримав глибоко у собі проблеми кожного дня, а давав відповіді на їх розв'язання й уміло повчав людей словом правди...