Влучна характеристика деяких "сучасних літераторів"
Такі імена, як Доній, Жадан, Карпа, Андрухович, Покальчук у мене, крім зневаги, нічого не викликають. Ці люди навіть не можуть претендувати на бренд “літератури” в силу своєї мистецької імпотенції. В українця, який відкрив для себе бароковий світ музики “КОМУ ВНИZ”, химерної прози Наталени Королеви і Валерія Шевчука, гамсунівську самотність Підмогильного, фашистський футуризм Хвильового, кінопоетику Довженка і епос “Кобзаря”, душа вже ніколи не осліпне настільки, щоби переплутати справжнє мистецтво із люмпенською фальшивкою, яке не варте навіть критики. “А ці слова я кажу тим, хто звалює обеліски. Найбільша дурниця в світі - кидати сіль у море, а обеліски - в болото”.
Святослав Вишинський, з інтерв"ю мережевій лабораторії "Бриколаж"
... Десь буквально у дні форуму Андрухович давав інтервю на "5 каналі", і на запитання, кого він може назвати серед п"ятірки найкращих сучасних українських пиьсменників, крім себе, сей достойник скромно відповів: "Жадан, Дереш, Карпа, і ... моя донька Софія". Себто виходить, що поза ними авторів, які б гідно представляли нашу літературу, - немає. Мені не дивна "дивна короткозорість" Андруховича, але моментами дивує, чому цей, звичайно що талановитий автор, тягне вслід за собою у Європу (як Некрасовські бурлаки баржу по Волзі), згаю графоманів та епігонів! Бо ні Жадан, який заповідався на початку 90-х на цікавого поета (до того часу, коли він ще не знав, за ким носити плаща, - за Цибульком чи Андруховичем), ні тим більше Дереш з Карпою (це взагалі паралітература), навіть ні його Софія, яка поки що більше зобіцяла, аніж зробила (можна зробити поблажку на молодий вік), не є тими представниками, які можуть чимось здивувати європейців. Коли ж ті все-таки дивуються, то, можливо, справді європейський інтелектуалізм і традиція європейської літератури вироджуються, й про це треба голосно сказати?
Євген Баран, "Так, ми - інші", Літературна Україна №37, 28.09.2006
Хочу вам подякувати за репліку «Так, ми – інші» («ЛУ» 28.09.06). Треба мати певну рішучість, щоб назвати лжелітературу відповідно, - ну хай там «паралітературою», але всі подібні «явища» дуже і дуже «біля» нормального слова, Божого і людського. Андруховичі та іже з ними – це таки непорозуміння української літератури, хоча вони, можливо, образяться. Прости, Боже, мене грішного. Вони більше жертви, аніж герої цього небувалого, брехливо-перекрученого, клоунського і негативного (себто як фотографічний негатив) часу. І через пів десятиліття вони пожаліють себе, - коли народ у стані нормалізації забажає повернення до нормальних літературних параметрів. І не треба, як казав герой одного (ще радянського) фільму, «замотувати цеглину в вату». Не треба ніяких вибачливих реверансів про «таланти» цих трагікомічних персон літературного безчасся та їхніх некритичних послідовників. По Європах та дальших світах, якщо хочете, чекають України неповторної та живої, самобутньої – у простих, але вагомих художніх формах. Захід власної бездарності наївся, а тут іще – продовжувачі… І буде цілковитою демагогією питання: що можна мати на увазі під подібними словами. Бо естетична совість людини, незіпсованого читача (а такі ще будуть-будуть!) підказує: література там, де є серце, а не, пардон, певні органи розмноження чи виділення відходів, там де є краса, а не потворність.
Олександр Яровий, м.Київ «Оптимістична листівка критикові Євгену Барану», (Літературна Україна №45, 23.11.06)
