Так називався мій
перший завершений роман. Я навіть роздрукував і поніс його в спілку
письменників на одну вельми популярну літ.студію. Після завершення читань та
обговорень я підійшов до керівника студії і запропонував йому прочитати цей
роман.
-Спочатку
треба заявити про себе тут, - і показав у бік трибуни.
Ну а як це зробити, якщо він
викликає тільки своїх та і то по своїм фаворитським забаганкам, а в кінці може
і запросить когось з нових, якщо такі будуть. Я був не вперше на студії, але
мене він не викликав. Тоді я практично не мав літературних знайомств та й
взагалі був вельми скромним: «Так у вас не буде часу почитати цей роман?»
-Ну до
наступного засідання точно не буде, - а засідання тієї студії проходили раз на
місяць.
Я був трохи шокований. Від
усвідомлення цієї ієрархічно-бюрократичної системи. А слабкі люди могли б і
здатись і покинути писати... Але я радий що так склалось.
Я радий, що цей роман не пройшов
конкурс в Смолоскипі. А я дзвонив потім і натрапив на когось з жюрі, а встрнр
їх там троє було і я здивувався. Як??? Якісь троє (ну може і не графоманів, але
прізвища я чув вперше)... можуть визначати літературну цінність мого роману?
Але я радий що так сталось. Тепер
про сам роман. Писав я його переважно на парах в університеті (особливо плідно
писалось на вищій математиці), в барах, кафе, на вулиці і навіть в смс. Стиль,
як я його назвав – деталізм, можна сказати що й імпресіонізм. Роман дуже
містичний, правдивий і часом навіть одноманітний. І депресивний,
лірично-меланхолійний, любовний, у щоденниковій формі.
Я вже давно нікому не даю його читати і не
згадую. То вже минуле, далеке минуле.
Так, нехай дівчина читає Лесю
Українку, але хай читає її на найкращому смартфоні, на останній моделі
ноутбука, тощо. І головний герой хай не вдається до страждань та неефективного
розмірковування, а хай створює ті страждання всім, хто стоїть на його шляху до N.
