РОЗУМ
Меню сайта
Категории каталога
Мистецтво [0]
Расова ідея [10]
Українська політична думка [11]
Монархія [17]
Література [262]
Політика [132]
Економіка [1]
ARFA [6]
Археофутуристична Асоціація
Конституційні збори України [10]
ТРАДИЦІОНАЛІЗМ [2]
ART [0]
Наш опрос
Яка форма правління краща?
Всього відповіли: 701

Політологічний блог

uktk

apimage
licorne aio reviews
Главная » Статьи » Українська політична думка

Олег Ольжич про фашистську культуру

Для чинного українського націоналізму міжвоєнного періоду значний інтерес становили грандіозні явища сучасної доби, які визначали нове обличчя Європи та справляли позитивний вплив на формування модерної ідеології національно-визвольної боротьби. Провідний член ОУН, видатний український поет та фаховий археолог Олег Ольжич звертав погляд у бік культурного аспекту еволюції італійського фашизму, що причаровував кращі інтелектуальні сили світу своїм безкомпромісним оновленням всіх сфер життя. Для Ольжича не існувало ані стеореотипів фашистського офіціозу, ані фантомних фобій ліберастичної пропаганди, коли йшлося про висвітлення об’єктивного стану справ–тільки ретельний та неупереджений аналіз науковця і революціонера.

Розуміючи під культурою цілість духового життя певної людської спільноти, обмежуємося тут лише до трактування в певній мірі двох важливих духових чинностей сучасної культурної суспільності-це є мистецтво і наука.

Зв’язок їх із цілістю соціального життя, зокрема суспільна функціональність науки й мистецтва, не можуть підлягати сумніву. Інша річ, що іноді вона буває несвідома чи навіть програмово заперечена (в періоди вибуялого індивідуалізму); цим ці дві духові творчості не можуть позбавити себе істоти своєї природи: передавати ідеї чи емоції - це є здійснювати вплив одної людини на другу, отже, бути суспільно чинними.

Питанням натомість є організація цього впливу, його програма та засоби, або, іншими словами, культурна політика. Під цим оглядом цікаво приглянутись практикам та досвідові деяких суспільних рухів, що виявили свідому чинність у культурній ділянці.

З новітніх рухів приходить під увагу в першій мірі фашизм і більшовизм, головно цей другий, по-перше, тому, що він єдиний ґрунтовно стаив справу в теорії й практиці, по-друге, тому, що він діяв і діє в Україні, і саме його культурне будівництво має бути предметом поборювання й перебудови з боку українського націоналізму.

Щодо італійського фашизму - то треба сказати, що на Болонськім конгресі 1925 р. Він заперечив тезу Данунція [1] про потребу уточнення фашистівської філософії, мистецтва, моралі, коротко - фашистівської культури, і став на становищі Джентілє, що культура не потребує фашизму, але фашизм потребує культури. Так заперечено саму культурну місію фашизму. Головна культурна установа фашизму, що на її чолі став Джентілє, має відповідно до того назву “Напродний Фашистський Інститут Культури”.

Хоча дві концепції щодо проблеми культури лишилися й надалі, однак це, що перша з них - концепція фашистівської культури не зборола теоретично слабшої й угодової, другої, свідчить про певну неувагу до справи та про кволість культурного гону італійського фашизму. При тім фашизм не є несвідомий ваги проблеми, кажучи устами Форжес Даванцаті [2], що дійсна культура мусить бути вузько зв’язана з політикою.

Причиною занедбання культурного фронту є, певно, одна з характерних рис італійського фашизму, а саме його дієвість і відраза до теорії. Фашизм-бо є антиінтелектуалістичний та кладе вагу на безпосередню інтуїцію. Його філософію, мовляв, можна висловити тільки вчинками. Для Каміля Пеліці мислителем фашизму є Беніто Муссоліні, бо вимислив фашизм при тім, як його творив. “Великі плани мають лишитись незавершеними”, — каже той самий автор. Засада по суті не зла, коли витичені загальні віхи будівництва; натомість їх вчасно не поставлено.

Свідчать про це вбогі - попри всю життєздатність основних зложень фашизму - осяги італійської культурної творчості. В літературі футуризм, що був спочатку своєю революційністю та активізмом співтоваришем фашизму, скоро не склав свого суспільного іспиту. Його абстрактність, порожнє експериментаторство та засадничий антитрадиціоналізм не надавалися глибоко життєвому та суворо відповідальному духові фашизму. Т.зв. синтетичний театр та “театр несподіванки” Марінетті не знайшов поважного відгуку; винаходи “нових мистецтв”, закладених на змислах дотику й нюху, феєрверки “дотикової, мускульної, атлетичної, механічної синтези без психології”, не могли імпонувати духові, що його основними рисами є “брати світ поважно” (Джентілє) [3] й “жити мовчки”. Тож футуризм в особі поодиноких своїх представників мусів або заперечити себе й пристосуватися до світогляду фашизму, або перейти в опозицію. Так само ані модерністична музика, ані футуристична архітектура не були сприйняті фашизмом.

Фашизм не визначив своїх домагань позитивно. В мистецтві керівникові культурною політикою фашизму Чярлянтіні -за висловом Шнайдера -залежало більше, ніж на критичному розбудженні фашистського ренесансу, на дешевій рекламі італійського духовного товару на чужому ринку.

Проте культурна ділянка, здається, таки стане предметом уважнішого відношення. Вже 1926 р. В Перуджі Муссоліні промовляв: “Тепер, коли сповнені всі передумови, що їх прагнули всі великі італійці, передусім єдність, може в нас постати велике мистецтво, що пійме до себе й поступово заплідніть всі ділянки життя, мистецтво, що мусить бути традиціоналістичне й одночасно модерне, мистецтво, що мусить дивитись одночасно в минуле й майбутнє…Мусимо витворити нове мистецтво, мистецтво сучасне, мистецтво фашистівське…”. Тоді ж таки закладено ітадійську академію.

Одначе фашизм не пробує закладати власного напрямку. Він має бути досить загальний (католицький), щоб могти прийняти до себе кожний вияв дійсного творчого мистецтва, що є справді італійським. Є розважним і поправним не утотожнювати рух з певним мистецьким стилем чи напрямком, з огляду на плинну природу мистецької творчості. Одначе це становище не сміє означати відсутності становища.. На нашу думку, рух на кожному своєму етапі повинен пізнавати й підпирати йому духово найвідповідальніший мистецький напрям чи філософічно-наукову концепцію.

Характерним для фашистської “теорії мистецтва” є погляд, що воно має бути прямим і природнім виявом фашистівського життя, невіддільним від фашистівської чинності. Мистецтво не має бути особливим предметом або покликанням, а якістю життя. Тому не шукають фашисти нового мистецтва в мистецьких інституціях, як театр, у романі, поезії, статуї, образі, але в політиці, промислі, спорті, війні, будівництві (кораблів, будинків, водотягів, майстерень і т.п.). Так і похід на Рим, і світова війна опинюються серед творів мистецтва. Це показує, що “штубацтво” й мистецька негація футуризму не пережилися ще в духовості Італії…

Фашизм натепер здає собі справу, що його майбутнє мистецтво повинне бути імперіалістичне, експансивне, синтетичне, сильне, ясне й некомпромісове та проте -[…] - тим часом немає мистецьких творів, вартих, щоб про них говорити.

Цікаво, чому так є. Фашистівські ідеали й мораль - здавалось би - мусіли дати італійському мистецтву могутні стимули. Містицизм фашизму, “дужа та могутня пристрасть, здатна опанувати все життя й володіти всією душею тією постійною й вогнистою єдністю, що є одною з ознак релігійного духа” (Джентілє), прастарий ідеал героїчної Італії, що кличе до чеснот жертви, карності й обов’язку, віднайдена християнська радість мучеництва, — чи це не титанічні рушії для кожної творчості? Стиль “жити небезпечно” (Муссоліні), стоїцизм, протиставлений епікурейству, огида до міщанського мирного життя, постійне поготівля, відраза до нерухомості, щонайвища ясність вислову,–де їх мистецькі рівновартості? Теоретично усунена межа між дійсністю й мистецтвом засвідчує тут себе аж надто прикро.

Причиною, здається, є - попри певну нез’ясованість культурного післанництва фашизму - легкість, із якою він опанував італійську дійсність. Механічне опанування без героїчної боротьби, без здобування сильних ворожих твердинь духа, не зажадало від фашизму високого духового напруження, не дало йому повного творчого пафосу. Він може родитися аж у майбутніх боях, коли фашизм буде поставлений до іспиту історії та справді стане “жити небезпечно”, здійснюючи “прастарий ідеал героїчної Італії”.

Вихідні заложення більшовизму є прямо протилежні до фашистівських. Матеріалізм на місці ідеалізму, незахитаний інтелектуалізм на місці інтуїтивізму, арелігійність та сухий раціоналізм замість містики, нарешті - доктринерсько-догматичне теоретизування.

Ольжич О. “До проблем культурної ділянки” // “Українське слово”. - Париж, 1935, н.122.

[1]. Д’Аннунціо, Габрієле (1863–1938) - видатний італійський митець та перформенсист на перетині військово-політичної сфери з культурно-естетичною. У багатьох сенсах-духовний, естетичний та практичний попередник класичного фашизму.

[2]. Д’аванцатті-Форжес, Роберто (1880–1936) - італійський політичний діяч, помітний член фашистського руху, у 1924-1925 роках був членом Національного Директорату Національної фашистської партії Італії та головою її Виконавчого комітету.

[3]. Джентіле, Джованні (1875–1944) - провідний італійський філософ ХХ століття, представник неогегельянства, засновник течії актуального ідеалізму. Міністр освіти в першому фашистському уряді, автор фундаментальної реформи системи освіти, результати якої відчутні навіть сьогодні. Співавтор “Доктрини фашизму” разом з Б.Муссоліні. Розстріляний членами комуністичного бандформування.



Источник: http://www.vatra.org.ua/txt/53#more-53
Категория: Українська політична думка | Добавил: rozum (27.06.2008)
Просмотров: 1809 | Рейтинг: 0.0/0 |

Всего комментариев: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Форма входа
Поиск
Друзья сайта
Статистика

Copyright MyCorp © 2017