Діалог Андрія Іллєнка та Святослава Вишинського - Частина ІІ
Дискусія аспіранта кафедри політичних наук Київського національного університету ім. Т. Шевченка Андрія Іллєнка та аспіранта відділу філософської антропології Інституту філософії ім. Г. Сковороди Національної академії наук України Святослава Вишинськогопро філософські аспекти нації і націоналізму 19 квітня 2010 р. - Частина II.
Святослав Вишинський: Спільний фронт боротьби націй проти денаціоналізації та глобалізації – це вже своєрідна (до речі, дуже цікава) спроба осмислити націоналізм як парадигму. Схожою спробою був інтегральний традиціоналізм, який осмислив премодерн не як сукупність традицій, а як парадигму (Традицію з великої літери). Але в дійсності така постановка стає можливою тільки за межами парадигми, як вірно підмітив Александр Дугин, а тому традиціоналізм та властиво світ Традиції – не одне і те саме, і традиціоналізм у Традиції не був можливий як парадигмальне мислення. На прикладі становлення парадигмального бачення націоналізму видно те, що доба націй – уже також зовні, за межами сучасності. Тому відбувається осмислення не тільки націоналізму конкретного, але націоналізму як системи націоналізмів, як устроєвого порядку. Проте на досвіді традиціоналізму ми бачимо, що така спроба програла, як систематично програє будь-який консерватизм. Я думаю, що в цьому ключі теорії парадигмального націоналізму (якщо ми його так назвемо), також не підуть далі інтелектуальної побудови. Певні підстави для їх втілення є (принаймні, в межах Европи націй), але вони недостатні – на решті ж континентів такі підстави, на мою думку, взагалі примарні (США, Росія, Індія, Китай – це de facto імперії або напів-імперії).
Звичайно, нація є одним із проявів універсального, однак саме тому вона не може сама бути чимось універсальним. Нація не може стати абсолютом, а коли вона заступає місце абсолютного – тоді це означає секуляризацію. Щодо картини світу – безперечно, кожен етнос формує свою картину світу, однак швидше все-таки етнос (і раса), а не нація – хоча це питання спірне, звичайно. Однак якщо, скажімо, в сучасних умовах постає мова про певний спільний европейський або евразійський вектор, певні такі анклави наднаціональні, тоді постає питання про місце націоналізму. Адже пан-европеїзм чи пан-евразійство є нічим іншим як проектами імперськими, а імперія як інститут є поєднанням багатоманітних факторів у цілісній ієрархічній структурі (провал Европейського Союзу засновується саме на тому, що є рівноправне представництво без конкретної збірної вісі, без основного суб’єкта, який міг би стати двигуном усіх процесів – саме тому Евросоюз змушений реалізовувати свій проект між американською та російською моделями, і саме тому проекту Евросоюзу не вистачає монолітності). В будь-якому разі під кутом зору сучасних европейських правих ми приходимо до чогось іншого, аніж просто націоналізм минулого – швидше, до ідеї імперії, яка, втім, не може бути втіленою в разі сильного націоцентризму її потенційного творця. Свого часу розвалу Російської імперії посприяв саме критикований Николаем Трубецким відхід від імперської до національної парадигми після 1848 р., що стало реакцією на націогенези її складових народів.
Далі: питання церковного життя вимагає орієнтування на українську специфіку – православне християнство як домінуючий фактор. Формальною точкою збору його є Константинополь, але це de facto фіктивний центр. Реальними є тільки Київ і Москва. Симфонія влад та полікультурність, автономність церковних утворень православної традиції є реліктами імперської матриці Візантії, однак Візантії з 1453 р. не існує, і навіть Константинополь більше не є синонімом духовного центру (наразі це перш за все Стамбул, розділений між ісламом і турецьким секуляризмом). Якщо такого канонічного центру не буде знайдено поза Москвою (чи може він бути знайдений деінде, окрім Єрусалиму?), тоді виникає загроза відміченої мною підміни християнського універсалізму націоналістичним партикуляризмом. Реформація, до якої ти апелюєш, означала початок Нового часу, тобто закладала фундамент під націогенез, однак Новий час і взагалі модерн уже вичерпали себе по факту: світ змінився, тому апелювати до минулих форм, які вже вичерпані, немає сенсу. Адже так само можна апелювати до Реформації як фундаменту капіталізму та буржуазних революцій (як іншого фактору націогенезу). Окремо слід вказати тезу про “богообраність” руського народу – чи розумів під цим Іларіон націю чи навіть етнос, яких тоді не існувало навіть концептуально? “Руський народ” у контексті Середньовіччя є нічим іншим, як збірним поняттям, котре сьогодні ми могли би по аналогії підмінити такими ж збірними поняттями, як “американський”, “европейський”, “російський” народи. Нарешті, націоналізм не стоїть на універсальних засадах моралі та етики – достатньо звернутись до Декалогу. Для націоналізму все те добре, що добре для нації, і це анулює будь-який декларований універсалізм, в т.ч. християнської етики (яку можна тлумачити і радикально, однак у межах усього християнства чи, принаймні, його частини, але аж ніяк не нації).
Кастовий устрій в Середні віки та в архаїчну добу засновувався далеко не на випадковості походження, але на глибинних уявленнях про нерівність, і ця нерівність була не тільки показною, але й de facto успадковувалась. З іншого боку, расові теоретики вбачають у кастових устроях релікти расової сегрегації після великого індоевропейського розселення, тобто знову ж таки об’єктивують касти, виступаючи тому з наднаціональних позицій (як Ганс Гюнтер, до прикладу, чи навіть більш банальні пангерманісти в дусі Г’юстона Чемберлена). Нарешті, якщо “ієрархія має існувати, але на основі чеснот, а не на основі випадковості народження”, і “кожен громадянин від народження має мати рівні права і можливість реалізувати себе на благо нації” – тоді стає питання про межі, які відділяє такий підхід від лібералізму (ця межа тільки в градації, а оскільки будь-який запущений колись механізм рано чи пізно випрацьовує себе до кінця, тоді постання на тлі націоналізму ліберальних теорій є справою закономірною – як і відповідний програш націоналізму). Я не даю зараз оцінки цим явищам, я просто констатую перебіг процесів, які ніколи не повертають назад: хіба тільки симулюють повернення – для іще більшого кроку вперед – як у випадку націоналістичних рухів 1920-1930-их рр., котрі, повертаючи до своєрідної модернізованої архаїки, на ділі тільки прискорили настання постмодерну на руїнах і модерну, і архаїки.
Щодо метафізики – звичайно, я послідовно осмислюю процеси та явища перш за все з позицій філософії та метафізики, однак я не вважаю за вірну мету побудову Раю “тут і тепер”, оскільки це суперечить логіці релігій, про які ми ведемо мову. Звичайно, люди повинні будувати найбільш справедливе суспільство на основі етичних імперативів, однак недоречно вірити в те, що ідеальне суспільство може бути збудоване в рамках історії. Не йде мова про фаталізм, але питання в тому, що суб’єктом дії тепер уже навряд чи може бути нація. Якщо сьогодні ряд експертів говорять про демонтаж капіталізму, смерть філософії, ануляцію класичного суб’єкта, зняття з порядку денного навіть лібералізму, який перероджується разом із модерном у щось інше – то тим більш дивно вести мову про націю як концепт. Те, що все менше людей сприймає ідею нації як звичну чи органічну (в даному сенсі я не плутаю з етносом) – показник того, що метафізика націоналізму не відповідає метафізичній картині постмодерну, і надалі націоналізм розумітимуть усе менше.
Так само спірним є те, що найбільш ідеальне суспільство – це нація. З т.з. інтегрального традиціоналізму, до прикладу, як і метафізики язичницьких (а також монотеїстичних) релігій, початок означає повноту, абсолютність, і всі подальші еманації ідуть в напрямі донизу, тому все наступне є гіршим за попереднє, що відображається в дещо іншій перспективі також у монотеїстичній апокаліптиці. Таким чином еволюційна віра в те, що з нижчого (роду, племені) постає вище (етнос, нація) – виглядає як типово модерністський переворот (як і сама ідея прогресу та еволюції, яка суперечить метафізиці, оскільки говорить про нижчий початок, із якого може розвинутись вище – за такою логікою слід далі визнавати вірними передумови теорій Чарлза Дарвіна та Карла Маркса, оскільки це все теорії одного парадигмального порядку). Це по духу гегелівська ідея, зрештою. Однак її логічним завершенням повинна стати ідея однієї раси та однієї імперії (оцінена кимось як вершина прогресу, іншими ж – як інволюційне дно). Націоналізм, бувши запущеним у XVII-XVIII ст. як інструмент руйнації традиційного світу, тепер намагається цей процес призупинити, не давши йому зруйнувати і себе – однак хто з мечем приходить, від меча і гине. Такі глобальні процеси не зупиняються напівдорозі, оскільки, зрештою, і запускались вони з іншою метою.
Нарешті, нація не може претендувати на локальний універсалізм у рамках пост-історичного світу. З одного боку, дійсно ідуть процеси акцентування етнічних ідентичностей та регіоналізмів, особливо в Европі, однак усе це є продовженням єдиного процесу: спершу було зруйновано імперії як системи племен та етносів (премодерн), з яких атомізовано укрупнені на базі синтезу племен нації (модерн), а нині нації як крупні гравці знову дробляться на регіональні групи (нові квазіплемінні організми) – для більш ефективного синтезу в нові імперії (що дуже характерно для Евросоюзу, який за свою природою не може повноцінно глобалізуватись саме через відсутність вісі – але водночас ефективно американізується, позаяк США цією віссю є). Я можу погодитись, що принцип ідеального ладу та справедливості буде актуальний, з певною поправкою: до кінця часів. Однак нація у цьому контексті є тільки однією з історичних віх – не першою, і, вочевидь, не останньою, тож чи коректно зводити універсальне до партикулярного? Адже всі перечислені тобою ознаки ідеального світу (”ідея вічного духу, органічної солідарності, справедливості, природовідповідності, хороброго нового світу”) можна легко приписати архаїчній племінній добі Золотого віку чи корпоративно-кастовому ладу романтичного Середньовіччя.
Андрій Іллєнко: Мій акцент якраз на тому, що націоналізм в жодному разі не можна одягати в консервативні шати, бо дійсно “консерватизм завжди програє”. Я не згоден з тим, що націоналізм повинен бути суто оборонним – сьогодні він повинен стати революційно наступальним і ключ до цього – синтез соціального і національного, не боротьба за національну державу як таку, а боротьба за справедливу національну державу, за новий виток історії. Я згоден в тому, що нові епохи вимагають нових форм і я допускаю що в майбутньому модель централізованої нації-держави може розвинутися у радикально інші форми, але при цьому безумовно національні.
Продовжуючи попередню тезу – скоріше можна казати не про занепад нації як такої, а про занепад національної держави. Тут часто може бути підміна, коли держава ототожнюється з нацією. Але держава – вторинна, це в ідеалі технічна система обслуговування національної волі. Якщо майбутнє породить нові, більш ефективні системи реалізації національної волі, то це не означає занепад нації, а тільки навпаки, її розвиток. В часи Богдана Хмельницького все ще треба було мати свого монарха, щоб з тобою розмовляли, як з рівним, в часи Степана Бандери і все ще в наш час треба мати свою національну державу, щоб бути суб’єктом історії. В майбутньому може бути нова форма, ще більш розвинута, необхідна для історичної суб’єктності.
Проект імперії в сучасному світі активно реалізується якраз проти націй. Капіталістична антинаціональна імперія має отримати спротив не з-боку «національної» імперії (що само по собі є абсурдом), а від коаліції повноцінних націй, об’єднаних на антикапіталістичній основі. Саме такий зміст ми маємо закладати в сучасність. Деякі європейські праві, які пропонують «імперію від Дубліна до Владивостока» і з надією дивляться на «традиційну» путінську Москву, лише зайвий раз доводять, що «правий» це далеко не завжди націоналіст, хоча в останні десятиліття націоналістів прийнято записувати в «праві». Можна бути правим і при цьому ярим антинаціоналістом і космополітом. Тому «не-національні» праві в жодному разі не є авторитетом для націоналістів. Та і взагалі, я останнім часом уникаю термінів «правий» і «лівий» через неподоланну плутанину, пов’язану з цими означеннями.
Очевидно, що в часи Іларіона не існувало націй в сучасному розумінні. Але руський етнос тоді вже існував, і теза Іларіона про його богообраність є яскравим тому свідченням. Тут важливий той момент, що спільнота, хай ще не національна, а етнічна, протонаціональна, визнається суб’єктом колективної волі, колективного спасіння. Це і є національний шлях до Бога.
Націоналістичний етичний ідеал може бути універсальним з двох позицій. Якщо припустити, що кожна нація має свою етичну «правду», то цей постулат також є універсальним. А якщо ж під нацією розуміти духовну сутність, що прямує у вічність і до абсолюту, то тоді «благо нації» може бути трактоване як відповідне Богу благо. І суперечність знімається.
На певному етапі розвитку етнічних спільнот кастовий устрій мав свої причини. Але сьогодні він безповоротно пішов в небуття і нація є спільнотою вільних братів по крові і духу. Нація має бути безкласовою спільнотою – в цьому одна з цілей нового витку націоналістичної боротьби. Визнання національної спільноти як спільноти братерства і відхід від кастовості і спадковості ні в якому разі не означає запуск ліберальних механізмів, адже лібералізм антинаціональний, антиетнічний, капіталістиний, матеріалістичний, егоїстичний. А це корінним чином суперечить націоналізму. Натомість ідея рівності можливостей (але не прагнення до абсолютної рівності!) та відхід від спадкового принципу є здоровою вимогою побудови справедливого суспільства. Я не кажу про побудову ідеального суспільства, Раю. Я кажу про побудову суспільства, максимально близького до ідеального.
Постмодерн ще не отримав адекватної часу теорію нації та націоналізму, і в цьому головна проблема. Зародки цієї теорії вже формуються, і я думаю створення такої теорії – питання часу. Цим мають зайнятися сучасні націоналістичні інтелектуали. Нація має стати синонімом боротьби з капіталізмом і глобалізацією – тоді вона отримає нове дихання. Я вважаю, що історія йде шляхом ускладнення і розвитку. Кожна велика епоха є певним циклом, де є своє зародження, свій розквіт і свій занепад. А розгляд історії як невпинної деградації – це підхід контрпродуктивний і явно антинаціональний. Бо тоді первісно-общинний лад, коли націй не існувало (так само як не існувало і Християнства, і взагалі монотеїстичних релігій, до речі) є найдосконалішим. А нації, виходить – не більше ніж сходинка до ще більшої деградації. Це мені здається абсурдним. І наостанок – Гегель. Історія триває – а нація знаходиться в розвитку, бо в неї є величезний простір для цього, вона має безліч потужних ворогів, які стимулюють її до розвитку і постійної боротьби. Нація, яка поєднується з ідеєю справедливості, виходить на новий етап діалектичного розвитку, говорячи мовою Гегеля.
