Наукові розробки та творчість більшості українських інтелектуалів першої половини XX ст. ґрунтувалися на твердженні про європейську спрямованість українського життя, європейський характер національної життєдіяльності. Цю думку обстоює Іван Франко, Ми¬хайло Грушевський, Степан Рудницький, Дмитро Донцов та інші. Найактуальнішою на тому етапі в колах українських географів, істориків, культурологів, письменників постала проблема України в контексті парадигми «Схід-Захід», інакше кажучи, робилися сміливі спроби ос¬мислення цивілізаційного статусу України.
Метою цієї статті є спроба показати два само¬бутніх підходи до даної теми, розроблені виз¬начними діячами української еміграції сере¬дини XX ст. – поетом і культурологом Євге¬ном Маланюком та історіософом, письменни¬ком Юрієм Липою. Зваживши на значний вплив цих діячів на тогочасну українську інтелектуальну думку за кордоном, автор вважає, що дослідження їхніх історіософсь¬ких, геокультурних, геополітичних поглядів допоможе по-новому осмислити й оцінити ба¬гато проблем сучасної України. Матеріалом для статті слугували статті та есе Євгена Маланюка з «Книги спостережень» та наукові роботи Юрія Липи, зокрема «Призначення України», «Чорноморська доктрина» та ін.
У Карла Ясперса є думка про те, що у «плинові зримих подій історії власне історичним стає тільки те, що набуває неповторно вира¬женого характеру», і «воно є традицією, яка зберігає свій авторитет і завдяки цьому стає континуумом» [1, 186]. Коли вести мову про «історичність» як аксіологічну ознаку сенсу української історії й культури, то її (у най¬першому її вияві), за автором «Книги спосте¬режень», слід розуміти так.
Українська земля протягом довгих століть була інтегрована в антично-грецьку цивілі¬зацію, тобто вона, як пише Маланюк, і сьо¬годні «знаходиться в крузі великої, в своїм універсалізмі неперевершеної, властиво, єди¬ної культури, до якої належав старовинний світ і з якого частини, варіанту, витворилася геть пізніше західна культура… західна цивілізація сучасна і все те, що нині нази¬ваємо європейською культурою» [2, 90].
Тобто «народження» культурно-історичного руху суспільства на теренах нинішньої Ук¬раїни, за Маланюком, відбулося значно раніше, ніж у країнах Західної, Середньої й Північної Європи, оскільки Північне Причор¬номор’я було античним маргінесом, тобто північним сегментом грецького світу. Така цивілізаційна приналежність, поза сумнівом, мусила зберегтися в історичній свідомості й підсвідомості, вплинувши на традицію суспільної динаміки даного регіону.
Грецькі впливи, на думку Маланюка, пере¬важно були пов’язані з культурою. Відбула¬ся своєрідна «еллінізація» краю, а тогочасні римські впливи, значно менші й нетривкі, були мілітарними: «державотворчим par excellence було те політичне явище, що прийшло на зміну Елладі й що звемо його Рим» [2, 96].

Оскільки євро¬пейська історія нероз¬ривна з ідеєю спільності, що передба¬чала своєрідну цілісність множинності куль¬тур, а ті, своєю чергою, перебували на різних щаблях розвитку, то закономірно, що українська культура тривалий час, допоки не відбулося територіальне розширення політичного Сходу, становила з європейсь¬кими безпосередню цілісність. Прилучення України до Росії повністю не зруйнувало цієї цілісності, хоча процес «відчуження» від колишньої духовної метрополії дедалі набу¬вав сили.
У литовського культуролога Бронісловаса Гензеліса є концепція «культури сфери взаємодії суміжних культур». Саме така, синтезована культура визначена продуктом історичних обставин. Українська культура, домінантою якої є самобутня архетипна сутність, все-таки має ознаки синтезованої культури – культури сфери взаємодії.
Творці «культури сфери взаємодії суміжних культур безпосередньо вбирають у себе дві культури» [3]. Це пояснює досить помітну ка¬толицьку, «раціональну домішку» в ук¬раїнській православній філософії, починаючи від Петра Могили аж до Георгія Кониського, це пояснює певну двомовність української класики: Т.Шевченка, П.Куліша, Марко Вов¬чок, не кажучи вже про М.Гоголя.

Візантія, православ’я, українська континуальність

Спинимося на кількох ключових векторах, що, на думку автора, в есеїстиці Є.Маланюка є ключовими для означення парадигми «Схід – Захід». Один з розділів праці «Нари¬си з історії нашої культури» присвячений вельми цікавій проблемі причетності «візантійства» до староруської культури.
Візантія, яка в есеїстиці Є.Маланюка прого¬лошується спадкоємницею Еллади, є також і культурологічною домінантою Сходу. Власне Маланюкове розуміння останнього майже то¬тожне з визначенням категорії Сходу І.Лисяком-Рудницьким, яка «застосовується до двох зовсім різних історичних об’єктів: з од¬ного боку – до світу східного християнства й візантійської культури, з другого боку – до світу євразійських кочівників» [4, 3].
Обидва таких Сходи є стрижневими в історіософії Є.Маланюка, обидва, на його думку, мали згубний вплив на історичну ди¬наміку української нації. Значно точніше охарактеризувати культурологічний Схід не як східноримську державу у світлі її північно-чорноморської геополітики, а як центр тогочасної світової культури. Візантія, за пенглеровою термінологією, переживала своє «старіння», у ній невпинно зростали процеси анатомічного розпаду. «Візантинізм, – зауважує Маланюк, – містив у собі яди, притаманні кожній пізній, секундарній і епігонізуючіи культурі: там уже затиралося національне (курсив мій. -Авт.) обличчя культури і денатурувався її дух». Якщо звернутися до історії, то зга¬даємо, що у Візантії повністю «теологізується» державна влада, що привело до «зорієнталізованої казуїстики і псевдо правничого талмудизму»,а від «римської релігійної толеранції (чи, як хто воліє, інди¬ферентизму) у Візантії приходить до цеза-репапізму, отже, до чисто орієнтальної сакралізації держави»[2, 105].
На думку Л.Гумільова, візантійський етноге¬нез переживав фазу пасіонарного надламу, подолання якої було б запорукою імунітету етносу, проте цього не сталося. Тому «етнічні колізії в попередній – акматичній і наступ¬ній – інерційній фазах не призводять до особ¬ливо тяжких наслідків, бо не супроводжуються такими різкими змінами рівня пасіонарності, як у надламі, й розколу етнічного поля в цих фазах не відбувається» [5]. Візантійсько-православна інерція на но¬вому етногенезному терені тогочасної Ук¬раїни так і не спромоглася докорінно змінити фізичну реальність, хоча адміністративно-си¬лова уніфікація під релігійною оболонкою (хрещення Русі) мусила б викликати суспіль¬ну реорганізацію: громадянську війну або пе¬реворот.
Православ’я, проникнувши до староруської ментально-психічної антропологічної сфери, пройшло шлях «внутрішньої адаптації», по¬волі синтезуючись з апріорним світоглядом русичів, видозмінюючи у такій спосіб його архетипну основу. На думку Є. Маланюка, звідси почалася українська етнічна катастро¬фа. У своїй «зовнішній адаптації» (культур¬но-духовному прилученні Русі до Імперії) візантійське православ’я зазнало цілковитого краху, про що свідчать створення в Києві «автономної» митрополії та династичні шлю¬би представників Київського князівства з «латинським світом». Проте через вплив пра¬вослав’я на «душу народу» серед широких верств населення нейтралізувалися мілітарні інстинкти.

Маланюк стверджує, що з часом «варязь¬кий династ» Русі, «входячи глибше в сферу християнської етики», «мусів зазнавати, якщо й не цілковитої психоетичної ката¬строфи, то у всякім разі великого психічно-морального струсу, майже заломання» [2, 108]. Це передусім негативно позначилося на розвитку української правової думки, яка, на думку Маланюка, втрачала ознаки «варязтва» (військово-силового волюнта¬ризму), дедалі засвоюючи «християнську смиренність».

Психологема степу в історіософії Євгена Маланюка

В історії існує безліч прикладів, коли у станов¬ленні тієї чи іншої нації вагому роль відіграє географічний чинник, що нерідко набував геополітичного значення. Принагідно можна зга¬дати острівну Британію, якій майже вдалося уникнути не одного європейського (материко¬вого) лихоліття: наполеонізму, фашизму. Геог¬рафічний чинник також може бути причиною «млявості» поступу нації чи етносу, причиною появи в них статусу периферійності (Нова Гвінея, Чукотка, Зімбабве). Проте геог¬рафічний чинник може бути й причиною тра¬гедії нації. На одній території можуть перети¬натися різні ментальні, релігійні та політичні чинники. Це стосується України, в історичній долі якої вирішальну роль відіграли дві ос¬новні антропологічні домінанти: осілість і пе¬реміщення. Перша знаменує собою хлібо¬робсько-земельну традицію (характерна для європейського світу), друга – рухливо-кочівницьку (показова для азіатського світу). Якщо ж такі суперечності охарактеризувати ментально, то це буде конфлікт індивідуально¬го світу з колективістським, конструктивного з деструктивним. (Досить цінними є спостереження А.Тойнбі: «Найновіші метереологічні дослідження свідчать, що відбувається ритмічне чергування – можливо, у світовому масштабі – між періодами відносної посушли¬вості та вологості, що спричиняє регулярні вторгнення або селян, або кочовиків у во¬лодіння протилежної сторони. Коли посуха до¬сягає такого ступеня, на якому степ не може більше постачати пашею ту кількість худоби, яку розвели в ньому кочовики, пастухи звер¬тають із торованого шляху своєї річної міграції і заполонюють навколишні країни з обробле¬ною землею у пошуках корму для своєї скоти¬ни і для себе самих. І навпаки, коли кліматич¬ний маятник гойднеться у зворотний бік і нас¬тупна фаза вологості досягає рівня, на якому в степу стає можливо вирощувати коренеплоди та хлібні злаки, селянин іде в контрнаступ на кочові випаси. Обидві сторони дотримуються дуже несхожих методів агресії» [6]).

У подібному конфлікті протистояння зовнішньому антропологічному тискові є не¬обхідністю для самозбереження; «джерелом» цього тиску в історіософському дискурсі Є.Маланюка є степ, не так географічне, як психологічно-антропологічне явище.
У російського культуролога В.Топорова є слушне зауваження, що основною ознакою степу є «безмежність (в екстенсивному плані) й особливо (в інтенсивному плані) – коли¬вальні рухи, які, фіксовані й візуально, й акустично, індуціюють відповідний ритм» [7].
Таке первинне, архетипне визначення приро¬ди степу збігається і з маланюківським. Крім того, й східні племена на територію України вторгалися хвилеподібно (скіфи-сармати-алани-готи-гуни-угри-авари-тюрки-пе-ченіги-половці-татари). Недарма в статті «Начерк культурного процесу» Є.Маланюк пише: «фатальний коридор степової полоси (курсив мій. – Авт.)… творив як би постійний топографічний «протяг», що як би «втягав» собою періодичні азійські хмари та бурі, періодичні расово-чужі навали з Азії, що їх тяжко і довго треба було відпирати або перетравляти тубільному населенню» [8].
Тому степ мав для становлення нації геополітичне значення, бо «становив фатальну історичну перешкоду для стабілізації трива¬лого політичного осередку над Дніпром» і «комасації органічного культурного процесу». Проте для Маланюка степ не завжди є ста¬лою семантичною категорією – степ багатог¬ранний, полісемантичний. Тому доцільно розглядати не стільки степ, як семантичні площини степів, яких у есеїстиці Маланюка є кілька:
степ-ландшафт,
степ-територія,
степ-ворог,
степ-прокляття.
Зупинимося на площині «степ-ворог», яку ще можна визначити як антропологічний Схід (номадичний). Його вплив на українську континуальність, безперечно, значний, переваж¬но спустошливий. Впливові цього Сходу – в цьому пункті Маланюк повністю солідарний з Лисяком-Рудницьким – сприяла «відсутність виразної граничної лінії між заселеною країною і так званим Диким полем» [4,4]. Відбувалося «внутрішнє перетворення ук¬раїнського суспільства під впливом того вик¬лику, що його ставило Дике поле» [4, 5].
Таке перетворення найбільше помітне в про¬тидії зовнішньому ворогові, що відбувалося імпульсивно, бо степ про себе нагадував ко¬ливальними ритмами, створюючи цим перма¬нентну небезпеку. Зіткнення двох різних етнічних, ментальних, світоглядних систем іноді закінчувалися для українського суспільства катастрофою, призводили до спустошення, спаду етногенезної динаміки, психічної дволикості, від чого притуплювала¬ся здатність реорганізації. Номадичний Схід залишив у спадок небезпечні риси характе¬ру: схильність до страху, мінливість, пасив¬ність; він паралізував почуття волелюбності та індивідуальності, натомість приніс психо¬логічний примат колективізму, в найвульгарнішому й агресивному різновиді – то¬тальності.
За Маланюком, усі ці вади антропологічного Сходу успадкували Московське царство, пізніше Російська імперія й тоталітарний СРСР, чому присвячено працю «До проблеми большевизму». З глибокою проникливістю ав¬тор аналізує витоки та історичну форму психополітичного явища більшовизму, який усвідом¬лювався як різновид російського месіанізму. Маланюк пише, що в «першім же подуві боль¬шевизму, з першою ж промовою Леніна, люд московський – крізь марксистську фразео¬логію – відчув традиційний дух автократії історичного царизму (курсив мій. – Авт.)» [9].
Таким чином, споконвічний монголо-татарський силовий принцип фанатичної покори трансформувався і з певними видозмінами дійшов до ХХ ст. втілившись у більшовицькій ідеології. Крім того, комуністичний (радянсь¬кий) месіанізм, як пише сучасний дослідник, «теж виявився наскрізь ізоляціоністським і тільки нашарувався на попередній струк¬туральний пласт старого «двоєсвіття» з його бінарними опозиціями Сходу і Заходу, «світла» і «темряви», правди Росії та лжі Європи» [10].
Тепер варто розглянути площину «степ-прокляття». Багатовікова присутність номадичного степу призвела до вегетативного ста¬ну існування. Ще романтики стверджували, що це – прокляття, яке успадкувала Україна з свого минулого. У релігійно-персоналі-стичній філософії Бердяєва основними є три буттєві сили – «Бог, рок і свобода людини» [11]. Спробуємо такі сили звести до «функціональних» феноменологічних рівнів, які безпосередньо здатні впливати на хід історії. Тоді такими рівнями виявляються:
абсолютний (буття Бога),
обставинний (буття суспільства),
індивідуальний (буття людини).
На перший погляд, прокляття (рок) виникає внаслідок контакту буття антропологічного (суспільного, індивідуального) з буттям абсо¬лютним. Однак таке судження є однобічним, оскільки звертання до Бога народжується після осмислення трагедії або в період граничного, критичного екзистенційного стану, після події, що призвела до страждань чи катастрофи. То¬му спочатку активно діє буття антропологічне, а після згасання дії, під час посттрагічного прозріння виникає переконання, що кара йде від Бога. Коли ж утворення та генезу проклят¬тя передати схематично стосовно певного об’єкта (в історіософському дискурсі Маланюка – українського етносвіту), то це можна уяви¬ти як вплив буття антропологічного (тиск номадичного Сходу) й індивідуального (внутрішньо-національне пораженство, малоросійство). Саме ці фактори, на думку Маланюка, перебувають в основі національної трагедії. Бердяєв пра¬вомірно стверджує, що «катастрофічні моменти історії особливо сприятливі для побудови філо¬софії історії», тобто такі «катастрофи духу людського, коли він, переживши крах відомого життєвого історичного устрою та ладу, пере¬живши момент розщеплення та роздвоєння, здатний зіставити й протиставити ці два момен¬ти – момент безпосереднього перебування в історичному і момент розщеплення з ним, щоби перейти в третій стан духу», який дає «гостро¬ту свідомості», «здатність до рефлексії» і в ньо¬му відбувається «особливе звернення духу людського до таїн «історичного» [12].
На думку Маланюка, українська континуальність ще не подолала в собі «пасивний буттєвий стан», тим самим вона, ніби «вис¬лизала» з історичного, переходячи в аморфні періоди національної стагнації, вона не спро¬моглася звільнитися з-під пагубного тягаря Сходу. Звідси й пояснюється переконання культуролога про есхатологічність українсь¬кого буття, що психологічно позначилося на розумінні ним парадигми «Схід – Захід».

Упередженість Юрія Липи і «Чорноморська доктрина»

Юрій Липа до згаданої проблеми підходив по-іншому. Своєрідність його позиції у тім, що мислитель такої постановки проблеми як значущої для розуміння української континуальності не сприймав, вважаючи, що «За¬ходи», «Сходи», «Європи» – це все агітаційні штучки, скеровані проти сусідів» [13, 204]. Натомість у виборі геополітичного об’єкта Ю.Липа зосереджує увагу на Балтії та Чор¬номор’ї, іншими словами його цікавить вер¬тикаль «Північ – Південь». Об’єктивність та¬кого підходу до проблем української геополітичної спрямованості для історіософа по¬лягає передусім у географічних умовах національного суспільно-історичного просто¬ру. На думку вченого, річкова «мережа фор¬мує одність території, її торгівлі, влади, зви¬чаїв, врешті мови й релігії», а також «групу людності на Україні впродовж тисячоліть».
І далі, посилаючись на працю «Географічні підстави історії» Горрабіна, Ю.Липа стверд¬жує, що ріка, об’єднуючи велику кількість людей у просторі, разом з тим «ставить цілу велику групу людей в обличчі спільних пи¬тань, дає їм спільні інтереси» [13, 52], залу¬чаючи їхнє історичне буття до великої систе¬ми морських сполучень. Він також висловлює припущення, що під впливом таких гео¬графічних умов почав формуватися первинно-архетипний характер української духов¬ності. За історіософом, подальші «впливи за¬ходу й сходу (балтійські й урало-алтайські)… майже нічого не змінили в сформованій попередні ми часами духовності»[13, 53]. Мінімалізуючи значення парадигми «Схід-Захід» у процесі аналізу української історії, . Липа, проте, такої парадигми не відкидає і, певно не надаючи цьому великого значен¬ня, все ж дає їй досить промовисті характе¬ристики. Поняття «Захід» вчений розуміє як самодостатню структуру, зокрема на рівні ментальної ідентичності. Він пише: «коли глянемо на Європу, то побачимо глибокі різниці між окремо сформованими духовностями. Ці різниці далеко легше окреслить психологія, ніж анатомія чи антропологія. В межах одної такої духовності можуть бути анатомічно різні типи, але є лишень одна психологія» [13, 137].
Стосовно ж політичної ідентичності Заходу XX століття, то Липа вказує на глибоку кри¬зу, в результаті якої європейська спільнота як сукупність органічних і онтологічно близь¬ких національних культур і держав, фактич¬но, перестала бути домінуючою цивілізаційною системою в глобальному вимірі, тобто євроцентризм дедалі більше «здавав» свої позиції, втрачаючи роль ідейної субстанції людства (сьогодні досить активізуються, скажімо, американізм та фундаменталізм). Власне цим і мотивується заперечення Ю. Липи щодо конструктивної ролі Заходу, зрештою й Сходу, в процесі континуальності української етнонаціональної динаміки.
Тому історіософ осмислює «Чорноморську доктрину», де геополітичним ідеалом України мусить бути міцна коаліція держав, розташо¬ваних поблизу Чорного моря. Заперечуючи парадигму «Схід – Захід» як цивілізаційну ідентифікацію, Ю. Липа, вочевидь, виступав проти периферійної геополітики (проти нама¬гання «прищепити» Україну до певного суб’єкта), натомість в її історичній долі він вбачав провідну місію – створення нової геополітичної формації держав Чорномор’я.
Проте, як не парадоксально, парадигма «Схід – Захід» у праці автора «Призначення України» є наскрізною й глибоко актуальною. В історика О.Толочка є слушне зауваження, що «розташування «між Сходом і Заходом» жодним чином не пов’язане з географією як такою і навіть справжньою історичною долею того чи іншого народу» [14, 18]. Іншими сло¬вами, необхідно звертати увагу на той істо¬ричний суб’єкт, який репрезентував Схід чи Захід стосовно об’єкта (України) у відпо¬відний історичний період, тобто на таку фор¬мацію, з аморфного матеріалу якої постала органічна й неповторна культура, що набула історичної форми і в процесі свого розвитку мала вплив на буття-довкола-себе (Римська імперія, Варязька Скандинавія, Візантія).

Геостратегічне минуле, антропологічні домішки

«У значимому минулому траплялися злети й падіння. Бувають спокійні епохи, які пород¬жують те, що, здається, існуватиме завжди, й несуть на собі відбиток одвічного. Бувають також поворотні епохи, які у своїй заверше¬ності начебто зачіпають самісінькі глибини людського існування» [I, 185]. У наведеному судженні Карла Ясперса визначальним для розуміння історії Ю.Липою, гадаємо, буде ос¬таннє, адже об’єктом наукової уваги він оби¬рав тільки історично значеннєві суспільні структури. Спинимося на Трипіллі.
На думку історіософа, старовинна культура на території України була органічно пов’яза¬ною з «Південною Європою і почасти із Західною, з її прадавнім мистецтвом, мораль¬ними, правовими та релігійними здобутками» [13, 38]. Крім того, ця культура є «осіла, хліборобська, із традиціями, що безперервні аж до наших днів» [13, 39]. Тим самим Ю. Липа розумів Трипілля як Пра-Україну, а її жи¬телів як праукраїнців, оскільки існування цієї культури пов’язане тільки з територією України, а схожого активного суспільного життя на теренах сучасної Польщі й Росії тоді ще не спостерігалося.
Спробуємо проаналізувати ці положення. За даними сучасної археології та антропології, так званий український антропологічний тип утворився внаслідок «змішування тендітних трипільців з масивними степовиками-індо-європейцями» [15, 160], тобто трипільці за та¬кої теорії постають тільки як одні з пращурів українців. В історика Л.Залізняка знаходимо аргументоване доведення того, що «три¬пільська культура, генетично, культурно, антропологічно, а також етномовно пов’язана з етносами Близького Сходу, які не нале¬жать до народів індоєвропейської мовної спільноти (курсив мій. – Авт.) [15, 162], Звідси випливає, що розуміння Липою трипільців як праукраїнців є, вочевидь, безпідставним.
До таких міркувань, гадаємо, історіософ вдався з ідеологічних міркувань: заперечую¬чи парадигму «Схід – Захід», яка є централь¬ною в націософії Д. Донцова (з останнім у Ли¬пи були досить суперечливі стосунки), його історико-геополітична опора на Трипілля бу¬ла генеалогічною підставою «Чорноморської доктрини».
Цим також пояснюється«неуважність» Ю.Липи до суб’єктно стійких суспільств Європи, які, на його думку, в своїй сукупності не можуть бути об’єктом української гео¬політики. Це, зрештою, насторожувало Дон¬цова, який в одному з листів до Ю.Липи пи¬сав: «Чорноморська доктрина» мусить бути трактована дуже обережно (курсив мій. -Авт.), так з огляду на Німеччину, як і з огля¬ду на ті держави, що для них Чорне море ма¬ло б стати концентраційним осередком», а та¬кож необхідно «проявити максимум обереж¬ності у трактуванні проблеми, щоб «Чорно¬морська доктрина» дійсно притягувала чорно¬морські народи, а не відштовхувала, щоб не давала притоки кому-небудь обвинувачувати українців в імперіалістичних зазіханнях» [16].
Шукаючи історіософське підтвердження зга¬даної доктрини, Ю.Липа звертається також до геополітичного конфлікту античності «Рим-Пантікапей», вбачаючи в останньому мілітар¬ну велич праукраїнського Півдня. Проте вче¬ний, певно, й не підозрював, що торкнувся чи не одного з перших (!) історичних проявів конфлікту «Схід – Захід». Коли від цієї проб¬леми суб’єктивізуватися із західноєвропейсь¬кої точки зору, то, безперечно, «Сходом» пос¬тане Босфорське царство та його союзники (Вірменія) як політичні супротивники Риму (Заходу). Тут варто зауважити, що тогочасні уявлення про світ сягали тільки тих меж, де закінчувалася виразна суспільно-державна структура, за якою починалися фантасмаго¬ричні легенди про варварів і дикунів. Тогочас¬ний політичний Схід, у сфері впливу якого пе¬ребувала територія нинішньої України, був значно західніше, аніж Схід XX ст. Зрештою, історіософ, пишучи про Чорноморський регіон періоду Митридата VI, раптом констатує, що престиж «Риму на Сході падає дуже низько» [13, 68], тим самим він підтверджує щойно описану географію Сходу.
Не менш цікавою в його історіософській кон¬цепції України є проблема домішок, які протя¬гом історичного часу проникали в український етногенез. Вчений класифікує їх за внутрішніми властивостями на біоантропологічні й духовні. Проте за походженням такі домішки можна поділити на східні (кочові й урало-алтайські) й західні (європейські й балтійські). Аналізуючи східні(кочові) домішки, Ю.Липа подає тепер нове розуміння Заходу: «пограничним краєм європейського світу уважали ми, як уважають самі азіати ще від часів Джінгісхана, Туркестан. Ця країна дійсно була наражена на безконечне число наїздів і схрещень воєнних шляхів з Малої Азії, Європи, Монголії й Китаю» [13, 116].
Проте вплив кочівників і психологеми степу на українську континуальність, з його погля¬ду, був незначний, в основному, значно гіпер¬болізований вченими. Ю. Липа мимоволі по¬лемізує з Є. Маланюком, стверджуючи, що важко «уявити собі пересування таких кочо¬виків через незнайомий їм терен (Україну. -A.A.), цілком або частинно заліснений. Нехай би навіть ці маси людей і не загинули в тих умовах від хвороб, голоду й без¬доріжжя, посуваючись тисячами кілометрів ворожої землі. У всякому разі вони мусили б дуже поволі пересуватись, що цілковито зни¬жувало б їх головну вартість – швидкість ру¬ху» [13, 117]. Іншими словами, степ кочівни¬ків протягом української історії не відіграв такої деструктивної ролі, як це неодноразово підкреслювали українські інтелектуали, по¬чинаючи від романтиків аж до І. Лисяка-Рудницького.
На переконання .Липи, вплив номадичного Сходу в українській національній процесуальності був мінімальним, а коли антропо¬логічні домішки й траплялися, то вони швид¬ко елімінувалися. Також, аналізуючи мос¬ковський антропологічний тип, історіософ дає цікаві спостереження, що «москвини злива¬ються з населенням Далекого Сходу, Сибіру, Уральських гір та Середнього Поволжя» і зовсім інше відбувається з переселенням «москвинів до Польщі, України, Долішної Донщини. Там московські села століттями ос¬таються нерушені, як би опанцирені невиди¬мим панциром. Ані українці, ані поляки не селяться обіч московських осель, шлюби між ними рідкі на диво» [17, 33]. І врешті підсумо¬вуючи, він зауважує, що «біологічна антропо¬логія встановлює споріднення москвинської крові з кров’ю урало-алтайців, а не з їх західнопівденними сусідами (українцями. -A.A.)» [17, 34].
Важливого значення історіософ надає західним домішкам (кельтська, римська, фракійська, нормандська). їхній вплив на ук¬раїнський етногенез, на переконання Ю.Ли-пи, був ментально-духовним (кельтська) і суспільним (римська, нормандська). Стверд¬жуючи, що «войовничі й неспокійні кельти дали багато взагалі європейцям від Британії й Провансу з його Civitas Ruthena аж до кня¬жого Галича» [13, 119], вчений, тим самим, говорить про європейську генеалогічну іден¬тичність, відносячи до останньої ще й ру¬сичів. До згаданої ідентичності можна віднес¬ти, за твердженням Ю.Липи, також римську домішку, під якою він розумів не стільки ант¬ропологічні вкраплення в українську етнічну структуру, скільки суспільно-правову реор¬ганізацію тогочасного суспільства на тери¬торії України. Посилаючись на дослідника С.Шелухіна, історіософ пише, що в «911 р. Олег, нав’язуючи переможеним візантійцям договір, подає, як руське київське право, майже дослівний переклад з ХІІ римських таблиць» [17, 121].
Звертаючи увагу на нормандську домішку в українському етногенезі, Ю.Липа вважає, що вона було незначна й антропологічно не¬помітна. Проте в суспільному аспекті – її зна¬чення в українській історії є вирішальним, бо «норманська династія (що швидко злилася з культурою Києва) дала дуже багато для роз-вою експансії української раси» [13, 123].
Таке судження особливо цікаве, якщо згада¬ти, що «перші кілька століть «Заходом» для Києва була Скандинавія, а «латинською вірою» була віра «варязька» [14, 24]. Тобто парадигма «Схід – Захід» виразно простежу¬валася б у вертикалі «Скандинавія-Візантія», адже на Русі за часів князя Воло¬димира відбувся своєрідний релігійно-кон¬фесійний синтез православної віри й варязь¬кої ієрархії. Проте, такого «маланюківства» в розумінні парадигми «Схід – Захід», як бачи¬мо, історіософ уникнув.
Відмежовуючись від цивілізаційної іден¬тифікації «Схід – Захід», Ю.Липа, все таки, українську «ранню» історію безпосередньо пов’язує з європейською, і тільки спорадич¬но, фрагментарно – зі східною. Без сумніву, таке скоординування української соціокультурної приналежності до певного цивілізаційного суб’єкта для історіософа є стадійним, оскільки впродовж свого розгор¬тання континуальність перебувала в різних культурно-цивілізаційних полях, які не вміщувалися в жодних суспільно-правових чи культурно-етнічних рамках, змінювалися, зміщувалися в безперервному процесі взаємотиску й взаємопроникнення, були дискретними та мінливими.
Отже, бачимо, що в поглядах Євгена Маланюка і Юрія Липи Україна і парадигма «Схід – Захід» постає актуальною пробле¬мою – проблемою сенсу буття українства й усвідомлення власної присутності в складній динаміці світового цивілізаційного процесу.
Українська континуальність, на думку цих мислителів, перебувала під впливом двох євразійських цивілізаційних суб’єктів. При¬кметно, що вплив парадигми «Схід – Захід» на українську дійсність вони розглядали че¬рез культуру, геополітику, антропологію, фундаментальним визначаючи європейський «каскад».
Значення парадигми «Схід – Захід» особливо активізується, коли торкатися проблем соціокультурної динаміки і континуальності, або ж культурно-цивілізаційного процесу в Україні на сучасному етапі загалом. Тому досвід Є. Маланюка та Ю.Липи, якщо відки¬нути їхні вкрай радикальні підходи щодо
Росії (як чільні представники українського радикального націоналізму передбачали пов¬ну ізоляцію від культурно-цивілізаційної системи Сходу, тобто Росії аж до її роз¬поділу, що сьогодні сприймається як наївне) й зосередитися на конструктивних положен¬нях, набуває самодостатнього значення. Крім того, певні розбіжності в розумінні ними па¬радигми «Схід – Захід» є й нині актуальни¬ми, бо стосуються багатовекторного підходу до проблеми історичної долі України в сучас¬ному цивілізаційному контексті.

Джерела:

Ясперс К. Про сенс історії // Сучасна за¬рубіжна філософія. Течії і напрямки: Хрестоматія. – К: Ваклер, 1996.
Маланюк Є. Нариси з історії нашої куль¬тури. – К: Атіка, 1995.
Гензеліс Б. Концепція культури сфери взаємодії суміжних культур // Незалеж. культуролог, часопис «ї». – 1997. -№10.- С.42.
Лисяк-Рудницький І. Україна між Схо¬дом і Заходом // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2 т. – К: Основи, 1994. -ТІ.
Гумилев Л. География этноса в истори¬ческий период. – Ленинград: Наука, 1990.- С. 160.
Тойнбі А. Дослідження історії: В 2 т. – К: Основи, 1994. – Т.1. – С. 175.
Топоров В. Миф. Ритуал. Символ. Иссле¬дования в области мифопоэтического. -М, 1995. – С. 580.
Маланюк Є. Начерк культурного процесу / / Книга Спостережень. – Торонто: Євшан-зілля, 1962. – С. 482.
9. Маланюк Є. До проблеми большевизму //
Маланюк С. Книга спостережень. – К.: Атіка, 1995. – С. 145.
Кісь Р. Фінал третього Риму. Російська месіянська ідея на зламі тисячоліть. -Львів: Ін-т народознавства HAH України, 1998. – С. 193.
Бердяев Н. Царство Духа и Царство кеса¬ря. – М.: Республика, 1995. – С. 265.
Бердяев Н. Смысл истории. – М.: Мысль, 1990. – С. 6.
Липа Ю. Призначення України. – Львів: Просвіта, 1992.
Толочко О. Україна між чимось і чимось // Критика. – 1998. – Липень-серпень.
Залізняк Л. Трипільці: хто вони? // Гене-за. Філософія. Історія. Політологія. -1997.- 1 (5).
Донцов Д. Лист до Юрія Липи від 13 трав¬ня 1939 року // Українські проблеми. -1995. – № 3-4. – С. 153.
Липа Ю. Розподіл Росії. Друге справлене видання. – Нью-Йорк: Howeria, 1954.