РОЗУМ
Меню сайта
Категории каталога
Мистецтво [0]
Расова ідея [10]
Українська політична думка [11]
Монархія [17]
Література [262]
Політика [132]
Економіка [1]
ARFA [6]
Археофутуристична Асоціація
Конституційні збори України [10]
ТРАДИЦІОНАЛІЗМ [2]
ART [0]
Наш опрос
Яка форма правління краща?
Всього відповіли: 702

Політологічний блог

uktk

apimage
licorne aio reviews
Главная » Статьи » Українська політична думка

До історії української геокультури та геополітики

Наукові розробки та творчість більшості українських інтелектуалів першої половини XX ст. ґрунтувалися на твердженні про європейську спрямованість українського життя, європейський характер національної життєдіяльності. Цю думку обстоює Іван Франко, Ми¬хайло Грушевський, Степан Рудницький, Дмитро Донцов та інші. Найактуальнішою на тому етапі в колах українських географів, істориків, культурологів, письменників постала проблема України в контексті парадигми «Схід-Захід», інакше кажучи, робилися сміливі спроби ос¬мислення цивілізаційного статусу України.
Метою цієї статті є спроба показати два само¬бутніх підходи до даної теми, розроблені виз¬начними діячами української еміграції сере¬дини XX ст. – поетом і культурологом Євге¬ном Маланюком та історіософом, письменни¬ком Юрієм Липою. Зваживши на значний вплив цих діячів на тогочасну українську інтелектуальну думку за кордоном, автор вважає, що дослідження їхніх історіософсь¬ких, геокультурних, геополітичних поглядів допоможе по-новому осмислити й оцінити ба¬гато проблем сучасної України. Матеріалом для статті слугували статті та есе Євгена Маланюка з «Книги спостережень» та наукові роботи Юрія Липи, зокрема «Призначення України», «Чорноморська доктрина» та ін.
У Карла Ясперса є думка про те, що у «плинові зримих подій історії власне історичним стає тільки те, що набуває неповторно вира¬женого характеру», і «воно є традицією, яка зберігає свій авторитет і завдяки цьому стає континуумом» [1, 186]. Коли вести мову про «історичність» як аксіологічну ознаку сенсу української історії й культури, то її (у най¬першому її вияві), за автором «Книги спосте¬режень», слід розуміти так.
Українська земля протягом довгих століть була інтегрована в антично-грецьку цивілі¬зацію, тобто вона, як пише Маланюк, і сьо¬годні «знаходиться в крузі великої, в своїм універсалізмі неперевершеної, властиво, єди¬ної культури, до якої належав старовинний світ і з якого частини, варіанту, витворилася геть пізніше західна культура… західна цивілізація сучасна і все те, що нині нази¬ваємо європейською культурою» [2, 90].
Тобто «народження» культурно-історичного руху суспільства на теренах нинішньої Ук¬раїни, за Маланюком, відбулося значно раніше, ніж у країнах Західної, Середньої й Північної Європи, оскільки Північне Причор¬номор’я було античним маргінесом, тобто північним сегментом грецького світу. Така цивілізаційна приналежність, поза сумнівом, мусила зберегтися в історичній свідомості й підсвідомості, вплинувши на традицію суспільної динаміки даного регіону.
Грецькі впливи, на думку Маланюка, пере¬важно були пов’язані з культурою. Відбула¬ся своєрідна «еллінізація» краю, а тогочасні римські впливи, значно менші й нетривкі, були мілітарними: «державотворчим par excellence було те політичне явище, що прийшло на зміну Елладі й що звемо його Рим» [2, 96].

Оскільки євро¬пейська історія нероз¬ривна з ідеєю спільності, що передба¬чала своєрідну цілісність множинності куль¬тур, а ті, своєю чергою, перебували на різних щаблях розвитку, то закономірно, що українська культура тривалий час, допоки не відбулося територіальне розширення політичного Сходу, становила з європейсь¬кими безпосередню цілісність. Прилучення України до Росії повністю не зруйнувало цієї цілісності, хоча процес «відчуження» від колишньої духовної метрополії дедалі набу¬вав сили.
У литовського культуролога Бронісловаса Гензеліса є концепція «культури сфери взаємодії суміжних культур». Саме така, синтезована культура визначена продуктом історичних обставин. Українська культура, домінантою якої є самобутня архетипна сутність, все-таки має ознаки синтезованої культури – культури сфери взаємодії.
Творці «культури сфери взаємодії суміжних культур безпосередньо вбирають у себе дві культури» [3]. Це пояснює досить помітну ка¬толицьку, «раціональну домішку» в ук¬раїнській православній філософії, починаючи від Петра Могили аж до Георгія Кониського, це пояснює певну двомовність української класики: Т.Шевченка, П.Куліша, Марко Вов¬чок, не кажучи вже про М.Гоголя.

Візантія, православ’я, українська континуальність

Спинимося на кількох ключових векторах, що, на думку автора, в есеїстиці Є.Маланюка є ключовими для означення парадигми «Схід – Захід». Один з розділів праці «Нари¬си з історії нашої культури» присвячений вельми цікавій проблемі причетності «візантійства» до староруської культури.
Візантія, яка в есеїстиці Є.Маланюка прого¬лошується спадкоємницею Еллади, є також і культурологічною домінантою Сходу. Власне Маланюкове розуміння останнього майже то¬тожне з визначенням категорії Сходу І.Лисяком-Рудницьким, яка «застосовується до двох зовсім різних історичних об’єктів: з од¬ного боку – до світу східного християнства й візантійської культури, з другого боку – до світу євразійських кочівників» [4, 3].
Обидва таких Сходи є стрижневими в історіософії Є.Маланюка, обидва, на його думку, мали згубний вплив на історичну ди¬наміку української нації. Значно точніше охарактеризувати культурологічний Схід не як східноримську державу у світлі її північно-чорноморської геополітики, а як центр тогочасної світової культури. Візантія, за пенглеровою термінологією, переживала своє «старіння», у ній невпинно зростали процеси анатомічного розпаду. «Візантинізм, – зауважує Маланюк, – містив у собі яди, притаманні кожній пізній, секундарній і епігонізуючіи культурі: там уже затиралося національне (курсив мій. -Авт.) обличчя культури і денатурувався її дух». Якщо звернутися до історії, то зга¬даємо, що у Візантії повністю «теологізується» державна влада, що привело до «зорієнталізованої казуїстики і псевдо правничого талмудизму»,а від «римської релігійної толеранції (чи, як хто воліє, інди¬ферентизму) у Візантії приходить до цеза-репапізму, отже, до чисто орієнтальної сакралізації держави»[2, 105].
На думку Л.Гумільова, візантійський етноге¬нез переживав фазу пасіонарного надламу, подолання якої було б запорукою імунітету етносу, проте цього не сталося. Тому «етнічні колізії в попередній – акматичній і наступ¬ній – інерційній фазах не призводять до особ¬ливо тяжких наслідків, бо не супроводжуються такими різкими змінами рівня пасіонарності, як у надламі, й розколу етнічного поля в цих фазах не відбувається» [5]. Візантійсько-православна інерція на но¬вому етногенезному терені тогочасної Ук¬раїни так і не спромоглася докорінно змінити фізичну реальність, хоча адміністративно-си¬лова уніфікація під релігійною оболонкою (хрещення Русі) мусила б викликати суспіль¬ну реорганізацію: громадянську війну або пе¬реворот.
Православ’я, проникнувши до староруської ментально-психічної антропологічної сфери, пройшло шлях «внутрішньої адаптації», по¬волі синтезуючись з апріорним світоглядом русичів, видозмінюючи у такій спосіб його архетипну основу. На думку Є. Маланюка, звідси почалася українська етнічна катастро¬фа. У своїй «зовнішній адаптації» (культур¬но-духовному прилученні Русі до Імперії) візантійське православ’я зазнало цілковитого краху, про що свідчать створення в Києві «автономної» митрополії та династичні шлю¬би представників Київського князівства з «латинським світом». Проте через вплив пра¬вослав’я на «душу народу» серед широких верств населення нейтралізувалися мілітарні інстинкти.

Маланюк стверджує, що з часом «варязь¬кий династ» Русі, «входячи глибше в сферу християнської етики», «мусів зазнавати, якщо й не цілковитої психоетичної ката¬строфи, то у всякім разі великого психічно-морального струсу, майже заломання» [2, 108]. Це передусім негативно позначилося на розвитку української правової думки, яка, на думку Маланюка, втрачала ознаки «варязтва» (військово-силового волюнта¬ризму), дедалі засвоюючи «християнську смиренність».

Психологема степу в історіософії Євгена Маланюка

В історії існує безліч прикладів, коли у станов¬ленні тієї чи іншої нації вагому роль відіграє географічний чинник, що нерідко набував геополітичного значення. Принагідно можна зга¬дати острівну Британію, якій майже вдалося уникнути не одного європейського (материко¬вого) лихоліття: наполеонізму, фашизму. Геог¬рафічний чинник також може бути причиною «млявості» поступу нації чи етносу, причиною появи в них статусу периферійності (Нова Гвінея, Чукотка, Зімбабве). Проте геог¬рафічний чинник може бути й причиною тра¬гедії нації. На одній території можуть перети¬натися різні ментальні, релігійні та політичні чинники. Це стосується України, в історичній долі якої вирішальну роль відіграли дві ос¬новні антропологічні домінанти: осілість і пе¬реміщення. Перша знаменує собою хлібо¬робсько-земельну традицію (характерна для європейського світу), друга – рухливо-кочівницьку (показова для азіатського світу). Якщо ж такі суперечності охарактеризувати ментально, то це буде конфлікт індивідуально¬го світу з колективістським, конструктивного з деструктивним. (Досить цінними є спостереження А.Тойнбі: «Найновіші метереологічні дослідження свідчать, що відбувається ритмічне чергування – можливо, у світовому масштабі – між періодами відносної посушли¬вості та вологості, що спричиняє регулярні вторгнення або селян, або кочовиків у во¬лодіння протилежної сторони. Коли посуха до¬сягає такого ступеня, на якому степ не може більше постачати пашею ту кількість худоби, яку розвели в ньому кочовики, пастухи звер¬тають із торованого шляху своєї річної міграції і заполонюють навколишні країни з обробле¬ною землею у пошуках корму для своєї скоти¬ни і для себе самих. І навпаки, коли кліматич¬ний маятник гойднеться у зворотний бік і нас¬тупна фаза вологості досягає рівня, на якому в степу стає можливо вирощувати коренеплоди та хлібні злаки, селянин іде в контрнаступ на кочові випаси. Обидві сторони дотримуються дуже несхожих методів агресії» [6]).

У подібному конфлікті протистояння зовнішньому антропологічному тискові є не¬обхідністю для самозбереження; «джерелом» цього тиску в історіософському дискурсі Є.Маланюка є степ, не так географічне, як психологічно-антропологічне явище.
У російського культуролога В.Топорова є слушне зауваження, що основною ознакою степу є «безмежність (в екстенсивному плані) й особливо (в інтенсивному плані) – коли¬вальні рухи, які, фіксовані й візуально, й акустично, індуціюють відповідний ритм» [7].
Таке первинне, архетипне визначення приро¬ди степу збігається і з маланюківським. Крім того, й східні племена на територію України вторгалися хвилеподібно (скіфи-сармати-алани-готи-гуни-угри-авари-тюрки-пе-ченіги-половці-татари). Недарма в статті «Начерк культурного процесу» Є.Маланюк пише: «фатальний коридор степової полоси (курсив мій. – Авт.)… творив як би постійний топографічний «протяг», що як би «втягав» собою періодичні азійські хмари та бурі, періодичні расово-чужі навали з Азії, що їх тяжко і довго треба було відпирати або перетравляти тубільному населенню» [8].
Тому степ мав для становлення нації геополітичне значення, бо «становив фатальну історичну перешкоду для стабілізації трива¬лого політичного осередку над Дніпром» і «комасації органічного культурного процесу». Проте для Маланюка степ не завжди є ста¬лою семантичною категорією – степ багатог¬ранний, полісемантичний. Тому доцільно розглядати не стільки степ, як семантичні площини степів, яких у есеїстиці Маланюка є кілька:
степ-ландшафт,
степ-територія,
степ-ворог,
степ-прокляття.
Зупинимося на площині «степ-ворог», яку ще можна визначити як антропологічний Схід (номадичний). Його вплив на українську континуальність, безперечно, значний, переваж¬но спустошливий. Впливові цього Сходу – в цьому пункті Маланюк повністю солідарний з Лисяком-Рудницьким – сприяла «відсутність виразної граничної лінії між заселеною країною і так званим Диким полем» [4,4]. Відбувалося «внутрішнє перетворення ук¬раїнського суспільства під впливом того вик¬лику, що його ставило Дике поле» [4, 5].
Таке перетворення найбільше помітне в про¬тидії зовнішньому ворогові, що відбувалося імпульсивно, бо степ про себе нагадував ко¬ливальними ритмами, створюючи цим перма¬нентну небезпеку. Зіткнення двох різних етнічних, ментальних, світоглядних систем іноді закінчувалися для українського суспільства катастрофою, призводили до спустошення, спаду етногенезної динаміки, психічної дволикості, від чого притуплювала¬ся здатність реорганізації. Номадичний Схід залишив у спадок небезпечні риси характе¬ру: схильність до страху, мінливість, пасив¬ність; він паралізував почуття волелюбності та індивідуальності, натомість приніс психо¬логічний примат колективізму, в найвульгарнішому й агресивному різновиді – то¬тальності.
За Маланюком, усі ці вади антропологічного Сходу успадкували Московське царство, пізніше Російська імперія й тоталітарний СРСР, чому присвячено працю «До проблеми большевизму». З глибокою проникливістю ав¬тор аналізує витоки та історичну форму психополітичного явища більшовизму, який усвідом¬лювався як різновид російського месіанізму. Маланюк пише, що в «першім же подуві боль¬шевизму, з першою ж промовою Леніна, люд московський – крізь марксистську фразео¬логію – відчув традиційний дух автократії історичного царизму (курсив мій. – Авт.)» [9].
Таким чином, споконвічний монголо-татарський силовий принцип фанатичної покори трансформувався і з певними видозмінами дійшов до ХХ ст. втілившись у більшовицькій ідеології. Крім того, комуністичний (радянсь¬кий) месіанізм, як пише сучасний дослідник, «теж виявився наскрізь ізоляціоністським і тільки нашарувався на попередній струк¬туральний пласт старого «двоєсвіття» з його бінарними опозиціями Сходу і Заходу, «світла» і «темряви», правди Росії та лжі Європи» [10].
Тепер варто розглянути площину «степ-прокляття». Багатовікова присутність номадичного степу призвела до вегетативного ста¬ну існування. Ще романтики стверджували, що це – прокляття, яке успадкувала Україна з свого минулого. У релігійно-персоналі-стичній філософії Бердяєва основними є три буттєві сили – «Бог, рок і свобода людини» [11]. Спробуємо такі сили звести до «функціональних» феноменологічних рівнів, які безпосередньо здатні впливати на хід історії. Тоді такими рівнями виявляються:
абсолютний (буття Бога),
обставинний (буття суспільства),
індивідуальний (буття людини).
На перший погляд, прокляття (рок) виникає внаслідок контакту буття антропологічного (суспільного, індивідуального) з буттям абсо¬лютним. Однак таке судження є однобічним, оскільки звертання до Бога народжується після осмислення трагедії або в період граничного, критичного екзистенційного стану, після події, що призвела до страждань чи катастрофи. То¬му спочатку активно діє буття антропологічне, а після згасання дії, під час посттрагічного прозріння виникає переконання, що кара йде від Бога. Коли ж утворення та генезу проклят¬тя передати схематично стосовно певного об’єкта (в історіософському дискурсі Маланюка – українського етносвіту), то це можна уяви¬ти як вплив буття антропологічного (тиск номадичного Сходу) й індивідуального (внутрішньо-національне пораженство, малоросійство). Саме ці фактори, на думку Маланюка, перебувають в основі національної трагедії. Бердяєв пра¬вомірно стверджує, що «катастрофічні моменти історії особливо сприятливі для побудови філо¬софії історії», тобто такі «катастрофи духу людського, коли він, переживши крах відомого життєвого історичного устрою та ладу, пере¬живши момент розщеплення та роздвоєння, здатний зіставити й протиставити ці два момен¬ти – момент безпосереднього перебування в історичному і момент розщеплення з ним, щоби перейти в третій стан духу», який дає «гостро¬ту свідомості», «здатність до рефлексії» і в ньо¬му відбувається «особливе звернення духу людського до таїн «історичного» [12].
На думку Маланюка, українська континуальність ще не подолала в собі «пасивний буттєвий стан», тим самим вона, ніби «вис¬лизала» з історичного, переходячи в аморфні періоди національної стагнації, вона не спро¬моглася звільнитися з-під пагубного тягаря Сходу. Звідси й пояснюється переконання культуролога про есхатологічність українсь¬кого буття, що психологічно позначилося на розумінні ним парадигми «Схід – Захід».

Упередженість Юрія Липи і «Чорноморська доктрина»

Юрій Липа до згаданої проблеми підходив по-іншому. Своєрідність його позиції у тім, що мислитель такої постановки проблеми як значущої для розуміння української континуальності не сприймав, вважаючи, що «За¬ходи», «Сходи», «Європи» – це все агітаційні штучки, скеровані проти сусідів» [13, 204]. Натомість у виборі геополітичного об’єкта Ю.Липа зосереджує увагу на Балтії та Чор¬номор’ї, іншими словами його цікавить вер¬тикаль «Північ – Південь». Об’єктивність та¬кого підходу до проблем української геополітичної спрямованості для історіософа по¬лягає передусім у географічних умовах національного суспільно-історичного просто¬ру. На думку вченого, річкова «мережа фор¬мує одність території, її торгівлі, влади, зви¬чаїв, врешті мови й релігії», а також «групу людності на Україні впродовж тисячоліть».
І далі, посилаючись на працю «Географічні підстави історії» Горрабіна, Ю.Липа стверд¬жує, що ріка, об’єднуючи велику кількість людей у просторі, разом з тим «ставить цілу велику групу людей в обличчі спільних пи¬тань, дає їм спільні інтереси» [13, 52], залу¬чаючи їхнє історичне буття до великої систе¬ми морських сполучень. Він також висловлює припущення, що під впливом таких гео¬графічних умов почав формуватися первинно-архетипний характер української духов¬ності. За історіософом, подальші «впливи за¬ходу й сходу (балтійські й урало-алтайські)… майже нічого не змінили в сформованій попередні ми часами духовності»[13, 53]. Мінімалізуючи значення парадигми «Схід-Захід» у процесі аналізу української історії, . Липа, проте, такої парадигми не відкидає і, певно не надаючи цьому великого значен¬ня, все ж дає їй досить промовисті характе¬ристики. Поняття «Захід» вчений розуміє як самодостатню структуру, зокрема на рівні ментальної ідентичності. Він пише: «коли глянемо на Європу, то побачимо глибокі різниці між окремо сформованими духовностями. Ці різниці далеко легше окреслить психологія, ніж анатомія чи антропологія. В межах одної такої духовності можуть бути анатомічно різні типи, але є лишень одна психологія» [13, 137].
Стосовно ж політичної ідентичності Заходу XX століття, то Липа вказує на глибоку кри¬зу, в результаті якої європейська спільнота як сукупність органічних і онтологічно близь¬ких національних культур і держав, фактич¬но, перестала бути домінуючою цивілізаційною системою в глобальному вимірі, тобто євроцентризм дедалі більше «здавав» свої позиції, втрачаючи роль ідейної субстанції людства (сьогодні досить активізуються, скажімо, американізм та фундаменталізм). Власне цим і мотивується заперечення Ю. Липи щодо конструктивної ролі Заходу, зрештою й Сходу, в процесі континуальності української етнонаціональної динаміки.
Тому історіософ осмислює «Чорноморську доктрину», де геополітичним ідеалом України мусить бути міцна коаліція держав, розташо¬ваних поблизу Чорного моря. Заперечуючи парадигму «Схід – Захід» як цивілізаційну ідентифікацію, Ю. Липа, вочевидь, виступав проти периферійної геополітики (проти нама¬гання «прищепити» Україну до певного суб’єкта), натомість в її історичній долі він вбачав провідну місію – створення нової геополітичної формації держав Чорномор’я.
Проте, як не парадоксально, парадигма «Схід – Захід» у праці автора «Призначення України» є наскрізною й глибоко актуальною. В історика О.Толочка є слушне зауваження, що «розташування «між Сходом і Заходом» жодним чином не пов’язане з географією як такою і навіть справжньою історичною долею того чи іншого народу» [14, 18]. Іншими сло¬вами, необхідно звертати увагу на той істо¬ричний суб’єкт, який репрезентував Схід чи Захід стосовно об’єкта (України) у відпо¬відний історичний період, тобто на таку фор¬мацію, з аморфного матеріалу якої постала органічна й неповторна культура, що набула історичної форми і в процесі свого розвитку мала вплив на буття-довкола-себе (Римська імперія, Варязька Скандинавія, Візантія).

Геостратегічне минуле, антропологічні домішки

«У значимому минулому траплялися злети й падіння. Бувають спокійні епохи, які пород¬жують те, що, здається, існуватиме завжди, й несуть на собі відбиток одвічного. Бувають також поворотні епохи, які у своїй заверше¬ності начебто зачіпають самісінькі глибини людського існування» [I, 185]. У наведеному судженні Карла Ясперса визначальним для розуміння історії Ю.Липою, гадаємо, буде ос¬таннє, адже об’єктом наукової уваги він оби¬рав тільки історично значеннєві суспільні структури. Спинимося на Трипіллі.
На думку історіософа, старовинна культура на території України була органічно пов’яза¬ною з «Південною Європою і почасти із Західною, з її прадавнім мистецтвом, мораль¬ними, правовими та релігійними здобутками» [13, 38]. Крім того, ця культура є «осіла, хліборобська, із традиціями, що безперервні аж до наших днів» [13, 39]. Тим самим Ю. Липа розумів Трипілля як Пра-Україну, а її жи¬телів як праукраїнців, оскільки існування цієї культури пов’язане тільки з територією України, а схожого активного суспільного життя на теренах сучасної Польщі й Росії тоді ще не спостерігалося.
Спробуємо проаналізувати ці положення. За даними сучасної археології та антропології, так званий український антропологічний тип утворився внаслідок «змішування тендітних трипільців з масивними степовиками-індо-європейцями» [15, 160], тобто трипільці за та¬кої теорії постають тільки як одні з пращурів українців. В історика Л.Залізняка знаходимо аргументоване доведення того, що «три¬пільська культура, генетично, культурно, антропологічно, а також етномовно пов’язана з етносами Близького Сходу, які не нале¬жать до народів індоєвропейської мовної спільноти (курсив мій. – Авт.) [15, 162], Звідси випливає, що розуміння Липою трипільців як праукраїнців є, вочевидь, безпідставним.
До таких міркувань, гадаємо, історіософ вдався з ідеологічних міркувань: заперечую¬чи парадигму «Схід – Захід», яка є централь¬ною в націософії Д. Донцова (з останнім у Ли¬пи були досить суперечливі стосунки), його історико-геополітична опора на Трипілля бу¬ла генеалогічною підставою «Чорноморської доктрини».
Цим також пояснюється«неуважність» Ю.Липи до суб’єктно стійких суспільств Європи, які, на його думку, в своїй сукупності не можуть бути об’єктом української гео¬політики. Це, зрештою, насторожувало Дон¬цова, який в одному з листів до Ю.Липи пи¬сав: «Чорноморська доктрина» мусить бути трактована дуже обережно (курсив мій. -Авт.), так з огляду на Німеччину, як і з огля¬ду на ті держави, що для них Чорне море ма¬ло б стати концентраційним осередком», а та¬кож необхідно «проявити максимум обереж¬ності у трактуванні проблеми, щоб «Чорно¬морська доктрина» дійсно притягувала чорно¬морські народи, а не відштовхувала, щоб не давала притоки кому-небудь обвинувачувати українців в імперіалістичних зазіханнях» [16].
Шукаючи історіософське підтвердження зга¬даної доктрини, Ю.Липа звертається також до геополітичного конфлікту античності «Рим-Пантікапей», вбачаючи в останньому мілітар¬ну велич праукраїнського Півдня. Проте вче¬ний, певно, й не підозрював, що торкнувся чи не одного з перших (!) історичних проявів конфлікту «Схід – Захід». Коли від цієї проб¬леми суб’єктивізуватися із західноєвропейсь¬кої точки зору, то, безперечно, «Сходом» пос¬тане Босфорське царство та його союзники (Вірменія) як політичні супротивники Риму (Заходу). Тут варто зауважити, що тогочасні уявлення про світ сягали тільки тих меж, де закінчувалася виразна суспільно-державна структура, за якою починалися фантасмаго¬ричні легенди про варварів і дикунів. Тогочас¬ний політичний Схід, у сфері впливу якого пе¬ребувала територія нинішньої України, був значно західніше, аніж Схід XX ст. Зрештою, історіософ, пишучи про Чорноморський регіон періоду Митридата VI, раптом констатує, що престиж «Риму на Сході падає дуже низько» [13, 68], тим самим він підтверджує щойно описану географію Сходу.
Не менш цікавою в його історіософській кон¬цепції України є проблема домішок, які протя¬гом історичного часу проникали в український етногенез. Вчений класифікує їх за внутрішніми властивостями на біоантропологічні й духовні. Проте за походженням такі домішки можна поділити на східні (кочові й урало-алтайські) й західні (європейські й балтійські). Аналізуючи східні(кочові) домішки, Ю.Липа подає тепер нове розуміння Заходу: «пограничним краєм європейського світу уважали ми, як уважають самі азіати ще від часів Джінгісхана, Туркестан. Ця країна дійсно була наражена на безконечне число наїздів і схрещень воєнних шляхів з Малої Азії, Європи, Монголії й Китаю» [13, 116].
Проте вплив кочівників і психологеми степу на українську континуальність, з його погля¬ду, був незначний, в основному, значно гіпер¬болізований вченими. Ю. Липа мимоволі по¬лемізує з Є. Маланюком, стверджуючи, що важко «уявити собі пересування таких кочо¬виків через незнайомий їм терен (Україну. -A.A.), цілком або частинно заліснений. Нехай би навіть ці маси людей і не загинули в тих умовах від хвороб, голоду й без¬доріжжя, посуваючись тисячами кілометрів ворожої землі. У всякому разі вони мусили б дуже поволі пересуватись, що цілковито зни¬жувало б їх головну вартість – швидкість ру¬ху» [13, 117]. Іншими словами, степ кочівни¬ків протягом української історії не відіграв такої деструктивної ролі, як це неодноразово підкреслювали українські інтелектуали, по¬чинаючи від романтиків аж до І. Лисяка-Рудницького.
На переконання .Липи, вплив номадичного Сходу в українській національній процесуальності був мінімальним, а коли антропо¬логічні домішки й траплялися, то вони швид¬ко елімінувалися. Також, аналізуючи мос¬ковський антропологічний тип, історіософ дає цікаві спостереження, що «москвини злива¬ються з населенням Далекого Сходу, Сибіру, Уральських гір та Середнього Поволжя» і зовсім інше відбувається з переселенням «москвинів до Польщі, України, Долішної Донщини. Там московські села століттями ос¬таються нерушені, як би опанцирені невиди¬мим панциром. Ані українці, ані поляки не селяться обіч московських осель, шлюби між ними рідкі на диво» [17, 33]. І врешті підсумо¬вуючи, він зауважує, що «біологічна антропо¬логія встановлює споріднення москвинської крові з кров’ю урало-алтайців, а не з їх західнопівденними сусідами (українцями. -A.A.)» [17, 34].
Важливого значення історіософ надає західним домішкам (кельтська, римська, фракійська, нормандська). їхній вплив на ук¬раїнський етногенез, на переконання Ю.Ли-пи, був ментально-духовним (кельтська) і суспільним (римська, нормандська). Стверд¬жуючи, що «войовничі й неспокійні кельти дали багато взагалі європейцям від Британії й Провансу з його Civitas Ruthena аж до кня¬жого Галича» [13, 119], вчений, тим самим, говорить про європейську генеалогічну іден¬тичність, відносячи до останньої ще й ру¬сичів. До згаданої ідентичності можна віднес¬ти, за твердженням Ю.Липи, також римську домішку, під якою він розумів не стільки ант¬ропологічні вкраплення в українську етнічну структуру, скільки суспільно-правову реор¬ганізацію тогочасного суспільства на тери¬торії України. Посилаючись на дослідника С.Шелухіна, історіософ пише, що в «911 р. Олег, нав’язуючи переможеним візантійцям договір, подає, як руське київське право, майже дослівний переклад з ХІІ римських таблиць» [17, 121].
Звертаючи увагу на нормандську домішку в українському етногенезі, Ю.Липа вважає, що вона було незначна й антропологічно не¬помітна. Проте в суспільному аспекті – її зна¬чення в українській історії є вирішальним, бо «норманська династія (що швидко злилася з культурою Києва) дала дуже багато для роз-вою експансії української раси» [13, 123].
Таке судження особливо цікаве, якщо згада¬ти, що «перші кілька століть «Заходом» для Києва була Скандинавія, а «латинською вірою» була віра «варязька» [14, 24]. Тобто парадигма «Схід – Захід» виразно простежу¬валася б у вертикалі «Скандинавія-Візантія», адже на Русі за часів князя Воло¬димира відбувся своєрідний релігійно-кон¬фесійний синтез православної віри й варязь¬кої ієрархії. Проте, такого «маланюківства» в розумінні парадигми «Схід – Захід», як бачи¬мо, історіософ уникнув.
Відмежовуючись від цивілізаційної іден¬тифікації «Схід – Захід», Ю.Липа, все таки, українську «ранню» історію безпосередньо пов’язує з європейською, і тільки спорадич¬но, фрагментарно – зі східною. Без сумніву, таке скоординування української соціокультурної приналежності до певного цивілізаційного суб’єкта для історіософа є стадійним, оскільки впродовж свого розгор¬тання континуальність перебувала в різних культурно-цивілізаційних полях, які не вміщувалися в жодних суспільно-правових чи культурно-етнічних рамках, змінювалися, зміщувалися в безперервному процесі взаємотиску й взаємопроникнення, були дискретними та мінливими.
Отже, бачимо, що в поглядах Євгена Маланюка і Юрія Липи Україна і парадигма «Схід – Захід» постає актуальною пробле¬мою – проблемою сенсу буття українства й усвідомлення власної присутності в складній динаміці світового цивілізаційного процесу.
Українська континуальність, на думку цих мислителів, перебувала під впливом двох євразійських цивілізаційних суб’єктів. При¬кметно, що вплив парадигми «Схід – Захід» на українську дійсність вони розглядали че¬рез культуру, геополітику, антропологію, фундаментальним визначаючи європейський «каскад».
Значення парадигми «Схід – Захід» особливо активізується, коли торкатися проблем соціокультурної динаміки і континуальності, або ж культурно-цивілізаційного процесу в Україні на сучасному етапі загалом. Тому досвід Є. Маланюка та Ю.Липи, якщо відки¬нути їхні вкрай радикальні підходи щодо
Росії (як чільні представники українського радикального націоналізму передбачали пов¬ну ізоляцію від культурно-цивілізаційної системи Сходу, тобто Росії аж до її роз¬поділу, що сьогодні сприймається як наївне) й зосередитися на конструктивних положен¬нях, набуває самодостатнього значення. Крім того, певні розбіжності в розумінні ними па¬радигми «Схід – Захід» є й нині актуальни¬ми, бо стосуються багатовекторного підходу до проблеми історичної долі України в сучас¬ному цивілізаційному контексті.

Джерела:

Ясперс К. Про сенс історії // Сучасна за¬рубіжна філософія. Течії і напрямки: Хрестоматія. – К: Ваклер, 1996.
Маланюк Є. Нариси з історії нашої куль¬тури. – К: Атіка, 1995.
Гензеліс Б. Концепція культури сфери взаємодії суміжних культур // Незалеж. культуролог, часопис «ї». – 1997. -№10.- С.42.
Лисяк-Рудницький І. Україна між Схо¬дом і Заходом // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2 т. – К: Основи, 1994. -ТІ.
Гумилев Л. География этноса в истори¬ческий период. – Ленинград: Наука, 1990.- С. 160.
Тойнбі А. Дослідження історії: В 2 т. – К: Основи, 1994. – Т.1. – С. 175.
Топоров В. Миф. Ритуал. Символ. Иссле¬дования в области мифопоэтического. -М, 1995. – С. 580.
Маланюк Є. Начерк культурного процесу / / Книга Спостережень. – Торонто: Євшан-зілля, 1962. – С. 482.
9. Маланюк Є. До проблеми большевизму //
Маланюк С. Книга спостережень. – К.: Атіка, 1995. – С. 145.
Кісь Р. Фінал третього Риму. Російська месіянська ідея на зламі тисячоліть. -Львів: Ін-т народознавства HAH України, 1998. – С. 193.
Бердяев Н. Царство Духа и Царство кеса¬ря. – М.: Республика, 1995. – С. 265.
Бердяев Н. Смысл истории. – М.: Мысль, 1990. – С. 6.
Липа Ю. Призначення України. – Львів: Просвіта, 1992.
Толочко О. Україна між чимось і чимось // Критика. – 1998. – Липень-серпень.
Залізняк Л. Трипільці: хто вони? // Гене-за. Філософія. Історія. Політологія. -1997.- 1 (5).
Донцов Д. Лист до Юрія Липи від 13 трав¬ня 1939 року // Українські проблеми. -1995. – № 3-4. – С. 153.
Липа Ю. Розподіл Росії. Друге справлене видання. – Нью-Йорк: Howeria, 1954.



Источник: http://politonomia.org.ua/?p=1612
Категория: Українська політична думка | Добавил: rozum (15.12.2009) | Автор: А.О.Астаф’єв, кандидат філософських
Просмотров: 2661 | Рейтинг: 0.0/0 |

Всего комментариев: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Форма входа
Поиск
Друзья сайта
Статистика

Copyright MyCorp © 2017