РОЗУМ
Меню сайта
Категории каталога
Мистецтво [0]
Расова ідея [10]
Українська політична думка [11]
Монархія [17]
Література [262]
Політика [133]
Економіка [1]
ARFA [6]
Археофутуристична Асоціація
Конституційні збори України [10]
ТРАДИЦІОНАЛІЗМ [2]
ART [0]
Наш опрос
Яка форма правління краща?
Всього відповіли: 698

Політологічний блог

uktk

apimage
licorne aio reviews
Главная » Статьи » Українська політична думка

Проблема історіософії українського націоналізму

Невід’ємною частиною стрункого світогляду є історіософія. Світогляд, що охоплює цілість життя, не може обминути аналіз процесів історичного ставання. Тим більше світогляд революційної політичної течії, яка вважає себе зрілою до виконання історичних завдань, не може обійтися без історіософічної концепції, яка була б ключем до розуміння не лише минулого, а й схоплення основних тенденцій майбутнього.
Пробоєвий революційний рух не може відмовиться від уяви майбутнього. Він завжди має велику візію «царства божого» на землі. Кожна візія, стикаючися з суворою дійсністю, губить багато привабливих нежиттєвих барв і втілюється в життя остільки, оскільки ґрунтом візії було урахування дійсних, а не вигаданих закономірностей суспільного розвитку.

 Сила марксизму підкреслена тим, що все інше в духовому світі, що протистоїть йому, надто позначене релятивністю. Сучасний концепціоналіст Заходу надто обережний. Він все зважує, про все говорить застережливо, не ховає своєї непевності там, де вона є. І коли сьогодні марксизм сильний, то не власною духовною силою, а головно слабістю своїх опонентів. Український революційний націоналізм є одною з найбільш динамічних сил, що протистоїть світові комуно-соціялізму. Тим самим і в площині духовно-концепційній націоналізм оформлює себе як передовий рух із універсальною платформою, в якій суто українське є центральною частиною, а периферія концепції стремить широко захопити собою людські спільноти і організувати їх духово до спротиву і наступу проти большевізму. Націоналістична концепційність перекреслює марксизм, бо вона не менш від нього експансивна і рішуча там, де йдеться про заперечення основних марксистських догм підставовими істинами життя, істинами, що пронизують тисячолітній процес історії, виявляються як вічно жива організуюча його тенденція. Але націоналізм, розкриваючи історичні пружини життя як закономірності об’єктивного характеру, не вбирає життєвого процесу в вузькі рямки означеної кількости формул. Життя лише в певних своїх сторонах схопне історичними закономірностями. Поза ними воно становить також і ряд загадок, одні з яких будуть колись розкриті і вкладуться в якийсь ланцюг соціологічних означень, а багато явищ залишаться як таємниці буття. Як душа людини і як природа найвищої божественності ніколи не будуть осягнені до кінця людським розумом, так і многогранний, мерехтячий більярдовими фактами історичний процес не може бути до кінця вичерпаний якоюсь концепцією.

 Духовні й матеріальні фактори в нашому розумінні історії так переплетені, що доводиться говорити про їх нероздільну єдність, єдність, яка дається до розкладення головно інтелектуальми зусиллями. І коли для цього ряду явищ причиною може бути фактор матеріальний, то й навпаки, цілий ряд проявів людського життя не можна пояснити найбільшим упосередненням впливу матеріальних моментів. Такий підхід до історії, усуваючи марксистський фаталізм, дає змогу реабілітувати вольові зусилля людських спільнот і окремих людей.

 Людина, якій марксизм призначив бути знаряддям сліпих невмолимих сил і в кращому разі своєю енергією прискорювати чи затримувати автоматизм діяння тих сил, набуває в нашій історіософічній концепції місце активного творця історії.

 Таким чином, націоналізм реабілітує волю людини як один із істотних елементів історичного творення. Те, що робимо ми, націоналісти, послідовно, в теорії і практиці, те роблять нині большевики боягузно-непослідовно, залишаючи непорушним послідовний детермінізм в теорії і проповідуючи на практиці героїку, тобто той же волюнтаризм.

 Сталою історичною категорією є категорія нації, а сталою історичною закономірністю є розвиток нації. Наше визначення охоплює найматеріяльніші ознаки нації (раса, територія, спільність інтересів у творення матеріальних благ) і найідеальніші (релігія, філософія тощо).

 Націю розуміємо як явище, котре своїми ознаками тотально охоплює кожну поодиноку людську спільноту зокрема. В людськім історичнім існуванні немає таких розвиткових процесів, які лежали б поза межами становлення націй і постійного їх розвитку.

 В самих початках народности в ембріональній формі є всі ті елементи, які в майбутньому створять націю. Лише одна нова якість виступає в нації найновішої історії, це усвідомлена ціль створити чи забезпечити свою власну національну державу, як підставу свого національного збереження і найбільш повного розвитку. Розвиток людського суспільства іде від народности до вищого її виразу, який звемо нацією.

 Перед українськими націоналістичними досліниками стоїть завдання революційне і в царині теорії: визволити українську думку від традиційних соціялістично-марксистських нашарувань і в міру своїх можливостей впливати на оздоровлення европейського теоретичного мислення, на повернення його до властивих йому глибинних джерел.

 Ми бачимо в клясовій боротьбі реальний факт, але не на ній головно концентруємо свою увагу, а на зростанні внутрішньої національної спаянности, на розвиткові органічности нації. Якщо світовий історичний рух визначається поступом національних спільнот, то розвиток нації вимірюється насамперед рівнем усвідомленої пов’язаности соціальних функцій в одному організмі. Зростання органічності не є якось виразно детерміновано, як і взагалі не може бути детермінованим в матеріалістичнім сенсі (спочатку база, потім надбудова) ніякий процес. Але все таки на нього впливає і матеріальний фактор. Матеріалісти кажуть, що всі явища соціального порядку знаходять стимул свого розвитку в класовому суспільстві в невідповідності між творенням і розподілом матеріяльних благ. ми не заперечуємо значення цього фактора, підкреслюваного матеріалістами, але ми уважаємо його більше гальмом, ніж стимулом розвитку. основною підставою розвитку, висхідного руху національної спільноти є той благотворний чинник, який є творчість, творчість духова і матеріальна, що формує духові й матеріальні цінності.

 Нація на протязі всієї історії є організмом, складеним з того чи того числа соціальних станів, з яких один є провідним, очолює ввесь творчий процес нації і разом з тим посідає найбільшу кількість матеріальних благ і морально-правних привілеїв. Доти, доки провідний стан наснаження енергією творення, доки він виявляє максимум можливих для нього організаторських зусиль, доти його верховенство є історично виправданим явищем в національній спільноті, бо він може забезпечити максимум духовних і матеріальних здобутків, можливих на даному історичному етапі. Разом з тим він, і не лише він, може забезпечити зріст почуття взаємної зв’язаности всіх соціальних складників нації, почуття, що, пронизуючи тисяч овиду дійсність нації, надіє їй спільного тонусу і творить одну фізіономію в многообразності життєвих феноменів. Кожний стан нації, підлеглий провідному, усвідомлює, з одного боку, конечність соціальної співпраці, а з другого боку – нерівномірність розподілу матеріальних благ в національній спільноті. Ці два моменти свідомості перебувають у постійній колізії в явній чи приглушеній формі. Але доки провідний стан стоїть на висоті своїх історичних завдань, доти голос спільної крови, спільної історичної традиції і творчий геній людини, що не бачить інших можливостей творення цінностей, крім можливостей, наявних у даному співвідношенні станів, скріплює національну спільноту, збільшує її органічність. Коли ж провідний стан поринає в матеріалізм, починає надмірно зловживати своїми привілеями, тоді наступає болюча криза, що перетворює націю в киплячий казан пристрастей. В такому випадку провідний стан розсаджує спаяність національної спільноти, і його усунення шляхом соціальної революції чи привернення до конструктивно-національної творчості через загрозу заколотних рухів стає історичною конечністю.

 Через криваву купіль на арену історії виходить новий суспільний стан, що стає носієм вищих форм національної єдності, ніж стан повалений, і в цьому знаходить моральне виправдання для свого панування.

 І, перейняті тугою великого творення, найпередовіші люде і навіть середовища робили зусилля усунути періодичні революційні кризи через усунення несправидливости розподілу матеріальних благ. Ці спроби вдавалися в більшій або меншій мірі, але ніколи не були в силі докорінно усунути суперечностей, тому що історично-психологічно підстава націй дотепер ще не сягала такого рівню моральної єдності, який усував би кардинально момент соціальної несправедливості.

 Сенс історичного розвитку полягає в тому, що людина дедалі втрачає свій класовий егоїзм і проймається відчуттям національного етосу не лише тоді, коли треба протистояти зовнішньому ворогові-чужинцеві, але й у внутрішньому буденному житті національної спільноти.

 Націоналізм, властивий і давнішим століттям, у XIXXX ст. оформлює себе як теорія, стає предметом свідомого плекання і тою силою, що перетворює націю в модерну соціально-психічну потугу великої потенціальної динаміки, що її зміст розкриють ще прийдешні часи. Кінець XIX і XX століття приносять ідею соціального солідаризму, в якій спочатку бринять відзвуки марксистської фразеології, але яка в суті своїй є виразом дальшого росту психічного комплексу органічності нації. Кладуться перші підвалини під той місток, що не шляхом класової боротьби, а шляхом соціального узгіднення, опертого на визрілу органічність нації, приведе людину в царство світлого майбутнього.

 Вся конструкція майбутнього українського державного устрою базується у нас на усвідомленні того, що в історичному процесі, зокрема українському, завжди був наявний момент надкласових стремлінь. Боротьба з класовим егоїзмом – це те, що ми спостерігаємо на всіх етапах української історії. В другій половині XVII століття не було в світі країни з більше передовим соціальним і державним устроєм від України.

 Ідеалістичність у своїй повній безпосередності – це та якість людської природи, з якою ні історичний матеріалізм, ні споріднені з ним історіософічні системи не можуть дати собі ради.

 Український націоналізм, розгортаючи свою теорію національного солідаризму не робить жадного «винаходу», лишу ураховує природній гін нації до органічної єдності, і, користаючи з попередніх шукань форматорів української свідомості, стремить завершити цей процес стрункою теоретичною концепцією.

 Національний розвиток є кінець кінцем змістом історичного розвитку людства.

 
Дана стаття є скороченим викладом брошури Юрія Бойка «Проблема історіософії українського націоналізму», виданої в 1950 році на чужині.

Матеріали надав Андрій Іллєнко, упорядкувала Анастасія Свердел.

 
Про автора

 Юрій Бойко (справжнє прізвище – Блохин) народився у 1909 році у Миколаєві в робітничій родині. Український націоналіст, член ОУН, ідеолог, літературознавець, філософ.

 В часи більшовицької окупації зазнав репресій за свої націоналістичні переконання, які втілював у науковій роботі. У період совєцько-німецької війни вливається до лав ОУН і розбудовує українську освіту і науку на українських землях. 

 Після війни опиняється в Мюнхені, де працює професором Українського вільного університету та читає курси лекцій з української літератури у місцевих німецьких університетах.

 Помер Юрій Бойко у 2002 році в Мюнхені.



Источник: http://politonomia.org.ua/?p=1579
Категория: Українська політична думка | Добавил: rozum (15.12.2009)
Просмотров: 1135 | Рейтинг: 0.0/0 |

Всего комментариев: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Форма входа
Поиск
Друзья сайта
Статистика

Copyright MyCorp © 2017