Поява антисистемних партій обумовлена насамперед прогресуючою нездатністю традиційних просистемних сил сформувати чітку програмно-ідеологічну ідентичність через процес зниження ідеологічної дистанції між ними. Від протестних партій, а особливо протестних рухів, антисистемні партії відрізняються насамперед тим, що, критикуючи існуючу політичну систему та активно опонуючи їй, вони пропонують альтернативну модель структурування політичного простору. Антисистемні партії відрізняються від просистемних нонконформним форматом діяльності, прагнуть дезінтегрувати практику спадковості політичної влади, чинячи, за висловом Дж. Сарторі, делегітимізуючий вплив на систему владних відносин [1, c. 133]. В широкому розумінні дослідник визначає ці партії як такі, що прагнуть змінити не конкретний уряд, а саму систему урядування в цілому, позиціонуючись як антисистемна опозиція з ідеологічною базою, що не поділяє цінностей тієї системи влади, в рамках якої функціонує партія. Типологія партійних систем Сарторі, у якій виділялися однопартійні системи (з підтипами монополії, гегемонії, домінування), двопартійні системи, багатопартійні системи поміркованого плюралізму та багатопартійні системи поляризованого плюралізму чітко окреслювала місце антисистемних партій серед останніх. Багатопартійні системи поляризованого плюралізму з відцентровою конкуренцією та широкою ідеологічною дистанцією між партіями сприяють появі політичних сил, що відмовляються брати участь у формуванні парламентсько-урядових коаліцій. Антисистемні партії за означенням Сарторі не обов’язково є революційними і за певних обставин можуть здійснювати політичну участь в рамках існуючої системи – їх критеріальними ознаками виступають "принципова опозиційність” та "бажання радикальної трансформації системи при змозі це зробити” [1, c. 132].

Вивчення закономірностей генези та інституалізації антисистемних партій передбачає врахування наявного історичного досвіду протікання політичних процесів. Метою даного дослідження є виведення системи якісних індикаторів партій нового типу, до яких в історичному процесі розвитку національних партійних систем європейських держав міжвоєнного періоду належали Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини та Національна фашистська партія Італії. Під партією нового типу пропонується розуміти антисистемну масову політичну партію, що за якісно-структурними параметрами відрізняється від інших масових партій та поєднує в своїй діяльності претензії на легальну участь у формуванні органів державної влади з стратегією дестабілізації політичного режиму засобами парамілітарного тиску.

Важливим індикатором партії-руху є принципова ідентифікація партії як організаційної одиниці та її членської бази як суб’єкта політичного процесу насамперед з рухом у новій інституційній формі та з певною місією, а не з партією як складовою частиною партійної системи держави. Прикметно, що після інституалізації Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії в період 1926 – 1927 років у всіх подальших виборчих кампаніях партія офіційно реєструвалася під подвійною назвою: "NSDAP (рух Гітлера)” [2, c. 4]. На етапі функціонування в форматі протестного політичного руху фашизм і націонал-соціалізм характеризувалися харизматичним лідерством, пов’язаним із високим особистим авторитетом Б. Муссоліні та А. Гітлера та вірою прихильників у їх надприродні здібності. Вождистське керівництво відрізняється інституалізованим характером порівняно з харизматичним. Ілюстрацією історично обумовленого розуміння такого типу керівництва революційною організацією є уривок з праці "Моя боротьба” А.Гітлера: "Від дрібниць до найважливіших аспектів рух представляє основний принцип германської демократії: обрання вождя та його необмежений авторитет. Практичні висновки із цього принципу в русі є наступними. Перший голова місцевої організації обирається, і відтепер лише він є повністю відповідальним її керівником. Всі комітети підпорядковуються йому, а не навпаки. У нас немає комітетів, які голосують, а є лише робочі комітети. Розподіл роботи здійснює відповідальний керівник, тобто перший голова організації. Аналогічний принцип застосовується при побудові всіх вищих організаційних ланок – районних, окружних та обласних організацій. У всіх цих ланках перший керівник обирається та наділяється необмеженими повноваженнями і авторитетом. В кінці-кінців, таким самим чином формується керівництво всієї партії. Голова партії обирається, проте лише він є єдиним лідером руху. Всі комітети підпорядковуються йому, а не він комітетам. Він приймає рішення, проте несе на своїх плечах усю відповідальність. Прихильники руху можуть притягнути його до відповідальності перед переобранням та усунути від обов’язків, якщо він діяв всупереч основним засадам руху чи незадовільно служив його інтересам. Тоді місце вождя посяде нова, краща людина, що матиме такий самий авторитет, але таку ж відповідальність. Одне із найвищих завдань руху полягає в тому, щоби утверджувати цей принцип не лише у власних рядах, але й у всій державі” [3, c. 361-365].

Для аналізу процесу трансформації протестного руху в масову політичну партію нового типу (партію-рух) ми пропонуємо взяти до уваги наступні критеріальні індикатори, що фіксують якісні зміни в структурі та стратегії організацій:

1)           Ставлення до влади;

2)           Природа вищого керівництва;

3)           Тип організації керівництва;

4)           Місія;

5)           Інструмент боротьби.

Розглянемо детальніше сутнісний зміст вищеперелічених якісних індикаторів.

1) Ставлення до існуючої системи політичних і соціальних відносин є визначальним для характеристики спрямованості діяльності суб’єкта політичних відносин. Природа соціально-політичного руху, обумовлена тимчасовістю його мети, виявляється в специфічному позиціонуванні щодо структури владних відносин, визначаючи місце руху в контексті формулювання вимог до влади та застосування наявних ресурсів для впливу на органи влади з метою  реалізації вимог. Виходячи з гетерогенності соціальної бази та еклектичності теоретико-програмових засад протестного соціально-політичного руху, його позиціонування стосовно легітимної системи владних відносин складається за принципом відруховості (реагування "від супротивного”). У ставленні до органів влади переважає намагання форсувати прийняття чи скасування владних рішень в інтересах великих соціальних груп, що складають основу руху. Засобом форсування виступає політичний тиск як сукупність методів і способів впливу на суб’єкт процесу прийняння рішень, яким виступають інститути державної влади.

Натомість антисистемна політична партія нового типу, як і політична партія взагалі, у ставленні до системи владних відносин керується перспективою здійснення державної влади через її поступове завоювання шляхом легітимних виборчих процедур або позаправовими способами. Засоби політичного тиску, прийнятні для протестного соціально-політичного руху, виступають неадекватними та недостатніми для антисистемної партії, яка виступає опонентом існуючого режиму в контексті формування повноцінної альтернативи на тривалий період часу, а не досягнення конкретної короткострокової мети.

2) Для соціально-політичних рухів досліджуваного типу іманентно властиве керівництво, обґрунтоване за допомогою харизми лідера. За М.Вебером, харизма постає основою одного з типів легітимного панування – харизматичного (поряд із легально-раціональним і традиційним), зміст якого розкривається вченим у класичній праці "Господарство та суспільство” наступним чином: "певна властивість особистості індивіда, завдяки якій він відрізняється від звичайних людей та сприймається як володар надприродних, надлюдських чи виключних здібностей”. Описані якості "не властиві звичайній людині, вони приписуються божественому походженню або сприймаються як зразкові, завдяки чому індивід вважається лідером” [4, c. 122-130]. На нашу думку, слід відзначити, що з точки зору герменевтичної та семантичної адекватності, базуючись на першоджерелі, слід оперувати саме поняттям "лідер” (англ. "leader”), що за внутрішньою формою та контекстом відповідало німецькому поняттю "вождь” (нім. "Führer”) в історичних реаліях на час написання Вебером своїх праць. Адже суспільно-політичні процеси періоду 1919–1945 рр. не лише трансформували поняття "вождь” та його буквальну транслітерацію з німецької мови "фюрер” в самостійну понятійну реальність, але й надали їм цілком недвозначного змістового навантаження. Доцільність синонімічної заміни поняття "вождь” поняттям "лідер” обумовлюється необхідністю використання нейтрального за формою та змістом терміну для позначення абстрактної категорії. Харизматичний тип панування оперує впливами на маси з великою емоційною силою, спирається на екстраординарне та незвичне, протиставляючись пануванню традиційного типу. При харизматичному пануванні заперечується безумовність легальних норм і формальне прийняття рішень, "харизма визнає лише внутрішню детермінацію та внутрішні обмеження… харизматичні вимоги лідера не визнаються, якщо його місія не визнається тими, до кого він вважає себе надісланим”. Ідеї, що висуваються політичним лідером, вимірюються не цінністю істини, а мобілізаційною силою, що в ній міститься; надзвичайно велике значення  для обґрунтування наявності харизми має успіх або віра в успіх, заснована на результатах дій, що означає визнання з боку мас. Дослідники, що вивчали феномен політичної харизми, вказували на необхідність диференціації предметного поля аналізу та чіткого означення меж оперування терміном "харизма” через надмірну узагальненість його застосування до принципово полярних психологічних типів реальних політичних лідерів.

Можна виокремити наступні характерні риси істинної харизми: 1) ірраціональність; 2) радикальність (революційність); 3) персоналістська особистісна природа. Тип істинної харизми протиставляється дослідниками цього феномену так званій сфабрикованій харизмі [5, c. 102], або ж псевдохаризмі [6, c. 570-575], притаманній великою мірою сучасному суспільству – опосередкованій, нереволюційній, раціонально сконструйованій [7, c. 463]. Необхідним атрибутом харизматичного лідерства повинна бути скерованість руху, очоленого харизматичним лідером, на здійснення соціальних змін, – вважав американський соціолог Р.Такер [8, c. 22].

Вождистське керівництво, на нашу думку, є специфічним різновидом харизматичного лідерства та результатом його структурної еволюції в інституалізованому вимірі. Масова підтримка харизматичного лідера виражається насамперед безпосередньо у формі прямих аудіовізуальних контактів маси з лідером, тоді як вождизму притаманна комунікація через інститути та посередників. Трансформація харизматичного керівництва у вождистське обумовлена загальними кількісно-якісними змінами, що супроводжують процес перетворення масового соціально-політичного протестного руху в антисистемну політичну партію нового типу. Така трансформація є відповіддю на виклики зовнішнього політичного середовища та внутрішнього стану масової бази і керівних структур. Якщо для виникнення феномену харизматичного лідера типовою є екстраординарна ситуація, для вирішення якої потрібен революційний прорив і лідерська місія деміурга-харизматика, то лідерство вождистського типу постає результатом цілеспрямованої і планомірної діяльності. Харизматичний лідер очолює політичний рух на ірраціональній основі, використовуючи імпульс кризової ситуації та глибокого занепаду спільноти, проте вождистське лідерство передбачає раціональну ієрархізацію функцій стратегічного штабного планування для тривалої антисистемної боротьби за владу в новому форматі. Для вождя, окрім особистісної харизми, характерні позитивна воля, раціональний ідеалізм та глобальне бачення стратегії подолання існуючого політичного режиму з метою його реконструкції чи повної зміни. Вождистське лідерство вирізняється наявністю обґрунтованого бачення майбутнього, що є наслідком еволюції поглядів харизматичного лідера, який орієнтується на згуртування послідовників на основі довгострокової боротьби, а не лише стихійно-імпульсивного протесту. Атрибутивною характеристикою вождистського керівництва є раціонально-інструменталізований культ особи вождя, що стає елементом ритуально-ініціаційного арсеналу партії нового типу, ідеологія якої конструюється в формі політичної релігії. Відтак, часто неформальне харизматичне лідерство голови протестного соціально-політичного руху внаслідок трансформації у вождистське керівництво потребує не лише інституційного оформлення в рамках структури політичної партії, а й символічно-семіотичної фіксації. Культ особи вождя є результатом тотальної ієрархізації ціннісно-символьного простору та персоніфікації месіанського покликання руху в новій інституалізованій формі. Чітке закріплення статусу вождя в новій ієрархії можливе лише в функціонально-диференційованій організаційній схемі політичної партії, але не в форматі політичного руху, де об’єктивно відсутня чітка межа між компетенціями керівників. Якщо харизматичний лідер протестного руху може сконцентруватися на організації ціннісно-емоційної сфери прихильників руху, то вождеві масової політичної партії доводиться поєднувати поширення ідей з більш конкретними проблемами поточного управління.

3) Роль так званого "штабу управління” розглядалася в структурі харизматичного панування ще німецьким класиком політичної соціології М. Вебером, який наголошував на необхідності постійного управління для утвердження відносин панування та підпорядкування [4]. Наявність у лідера засобів, що за необхідності можуть бути залучені до застосування фізичного насильства (особистий штаб управління та матеріальні засоби управління), визначає можливість тривалого встановлення та підтримки впливу особистісної харизми. Успіх лідера залежить від ефективності функціонування підпорядкованого йому управлінського апарату та мотивації цього апарату, необхідного як для мобілізації нових прихильників, так і для утримання існуючих послідовників за допомогою організованої активності. Очолюючи протестний рух, харизматичний лідер може розраховувати на формування управлінського штабу з безпосереднього оточення, що першим потрапило під вплив харизми та переконання у видатних керівних якостях лідера. Оточення лідера віддане насамперед його особі та його місії. Структурна недиференційованість керівництва політичного руху та накладання функціональної компетентності передбачають колективістсько-демократичний спосіб прийняття рішень, при якому думка харизматичного лідера визначається його авторитетом, а не формалізованим місцем в ієрархії. В такій схемі управління рішення звичайно приймаються консенсусом, і навіть в авторитарних організаціях лише встановлюються обмеження на критику та обговорення прийнятих рішень. Організаційна еволюція керівництва рухом призводить до перетворення оточення лідера в повноцінний управлінський штаб, мотивація членів якого формується також на основі особистого інтересу (соціальний престиж та матеріальні блага). Трансформація руху в партію супроводжується також зміною типу керівництва та способу прийняття рішень. Окрім безпосередніх функціональних сфер діяльності, члени управлінського штабу, що координує відтепер діяльність партії, зацікавлені в регулюванні та закріпленні владної позиції лідера, оскільки його легітимність визначає також їх власний статус. Формалізація статусу, ієрархії, повноважень та обов’язків всередині управлінського центру спричиняє його бюрократизацію на основі явища рутинізації харизми лідера-вождя. В результаті такий тип організації керівництва партією може бути охарактеризований як бюрократично-штабний.

4) Діяльність політичних організацій революційного типу передбачає наявність глобальної місії цілепокладання в контексті протиставлення існуючому політичному порядку. Протестний вектор діяльності соціально-політичного руху характеризує негативістське і навіть нігілістичне ставлення до легітимного режиму та перманентне опонування йому у всіх можливих сферах. Незгода з модусом функціонування органів законодавчої, виконавчої та судової влади стимулює активне заперечення їх законності, дієздатності та доцільності існування в принципі. Відсутність інституційних важелів впливу на органи державної влади та комунікативного ресурсу для дискурсивного опонування курсу політичного режиму змушує протестні рухи звертатися до масових акцій непокори та актів прямої дії. Конкретно-ситуаційні каузальні імпульси за певних умов можуть стимулювати серйозне зростання популярності протестного руху, який послідовно провадить критику політичного режиму та здійснює символічний і практичний підрив його авторитету своїми діями. Протестний характер соціально-політичного руху, однак, означає іманентно присутню відруховість в формуванні його місії — тобто концептуалізацію цілей та завдань "від супротивного”. На певному етапі організаційної еволюції за умови успішної апеляції до народницьких архетипів в ситуації занепаду та кризи національної спільноти, спричиненої політичними чинниками, тотальне заперечення політичної системи може сформувати масову членську базу прихильників такого руху. Однак при зменшенні соціально-політичної напруги в суспільстві за відсутності конструктивної програми діяльності, зорієнтованої на системні зміни, протестному руху загрожує дезінтеграція або ж перехід в категорію несуттєвих організацій. Повалення чи максимальне послаблення політичного режиму, що є самоціллю для протестного соціально-політичного руху, може вважатися місією з обмеженим горизонтом планування. З іншого боку, антисистемність як протиставлення існуючій політичній реальності з її системою цінностей альтернативної системи, є якісно відмінною характеристикою цілепокладання політичної організації. Формулювання концептуальної програми боротьби за побудову якісно відмінної політичної системи шляхом революційного усунення існуючої набуває завершеності в рамках принципу поборення політичного режиму на ґрунті його невідповідності інтересам національної спільноти. Антисистемність як конструктивне і обґрунтоване заперечення існуючого політичного ладу є ознакою присутності нової стратегічної якості в місії політичної організації. Позитивна програма глобальних змін політикуму та соціуму за одночасної послідовної антирежимної боротьби визначає антисистемність як індикатор сталого і далекосяжного функціонування політичної одиниці, навідміну від протестності.

5) Важливими функціями протестного політичного руху є демонстрація суспільству нездатності системи влади здійснювати ефективне управління та захист природних прав людини і національної спільноти в цілому від посягань з боку антинародного режиму. З цією метою, зокрема, націонал-соціалістичний і фашистський рухи виробили специфічну організаційно-методичну форму. Цією формою був народний воєнізований політичний рух, що ставить собі за мету відтворення традиційного суспільства та державно-політичного ладу шляхом широкомасштабних  соціально-політичних і соціально-економічних реформ та відродження втрачених корпоративних зв’язків у суспільстві. Інструментом поборення системи влади та політичних опонентів став парамілітарний терор [9]. Політичний тероризм розуміється не лише як нелегітимне насильство, а як насильство антисистемне, обумовлене природно-антропологічними та соціокультурними факторами, що позиціонуються як альтернатива існуючій системі суспільно-політичних відносин через кризу легітимних форм політичної участі. Блокування просистемними партіями зусиль антисистемних політичних сил адекватно представляти інтереси своїх виборців та світоглядних симпатиків у багатьох випадках врешті-решт призводить до їх вимушеної маргіналізації, що обумовлює звернення до інструментарію терору. Для суспільств у стані гострого громадянського протистояння та латентної громадянської війни, що спричиняє мобілізацію антагоністичних соціально-політичних груп, можливе застосування трьох видів терору. По-перше, локалізованого індивідуального терору, що проявляється в атентатах проти політичних опонентів та диверсійних акціях проти матеріальної інфраструктури органів державної влади, фінансово-промислового сектору та антагоністичних об’єднань громадян. По-друге, дисперсно-масового вуличного терору, який полягає в організації планомірних вуличних зіткнень з опонентами чи репресивними органами державної влади. І, нарешті, масового ненасильницького терору, що виявляється в масових акціях морально-психологічного тиску і непокори шляхом показової демонстрації сили та готовності до її застосування. Діяльність воєнізованих (парамілітарних) формувань Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії та Національної фашистської партії Італії на етапі боротьби за владу базувалась на органічному поєднанні всіх вищеописаних форм світоглядно та функціонально мотивованого терору. Виникаючи для реалізації вузькоспеціалізованих функцій охорони партійних лідерів, масових зборів, походів і демонстрацій, штурмові загони SA та фашистські "сквадри” набули самодостатньої ваги та потенціалу, перетворившись в організаційно диференційоване воєнізоване крило руху. Представляючи антисистемну революційно-повстанську парадигму діяльності, воєнізоване крило руху не лише рекрутувало активістську базу та протистояло зовнішнім ворогам, а й задавало параметри стратегічного цілепокладання руху в цілому, орієнтуючись на протистояння з владою. Специфічна організаційно-структурна ієрархія, запозичена з військової сфери та модифікована політичним середовищем, сприяла активнішій та чіткішій кристалізації організаційних форм парамілітарного крила. Таким чином, воєнізоване крило націонал-соціалістичного та фашистського протестних рухів відрізнялося від політичного крила позитивною мірою структуризації та формалізації, що обумовило стабільність членської бази та її всебічної внутрішньої інтеграції в рамках руху [9, c. 100]. Різниця в структуризації та ієрархізації між політичним і парамілітарним крилом руху, об’єктивована функціональною диференціацією та суб’єктивно мотивована відмінностями в психотипі членства, створювала передумови для нерівномірного організаційного будівництва та потенційних конфліктів між керівництвом. З іншого боку, кадровий та організаційний потенціал парамілітарного крила слід вважати життєво важливим для протестних соціально-політичних рухів на зразок націонал-соціалістичного та фашистського. Необхідність збереження структурної єдності та запобігання організаційному сепаратизму на основі активізму та неминучих бонапартистських тенденцій лідерів парамілітарного крила, на нашу думку, стимулювала політичне керівництво рухів до компромісного рішення. Формалізація організаційного відокремлення парамілітарного крила руху від політичного з чітким розмежуванням сфери повноважень і функцій сприяла інституалізації конфліктів і унеможливлювала дублювання напрямків діяльності. Воєнізоване крило руху, з власною чіткою ієрархією та формально окресленими функціями взаємодії з політичним проводом, потребує нового статусу в організаційній ієрархії [9, c. 150]. Паралельно до загальної трансформації руху в партію нового типу парамілітарне крило руху трансформується в припартійну армію – автономну організаційну одиницю, структуровану на принципах відносно жорсткої ієрархії та дисципліни з окресленим обсягом завдань. Підпорядкування припартійної армії власне політичній партії здійснюється на засадах вождистського керівництва партією в цілому – вождь вважається верховним командувачем, що визначає стратегічні напрямки та принципи діяльності, не втручаючись в оперативне керівництво. Припартійна армія, на відміну від воєнізованого крила руху, чітко узгоджує свої дії з загальним стратегічним курсом партії, що полягає в поєднанні легальних засобів політичної конкуренції з нормованим політичним терором проти правлячого режиму та опонентів. Самодостатня неузгоджена з політичною ситуацією революційно-повстанська діяльність з метою збройного повалення існуючого політичного ладу, що є елементом стратегії воєнізованого крила політичного руху, повністю виключається в форматі припартійної армії.

Німецький націонал-соціалізм та італійський фашизм в процесі організаційної та ідейної еволюції сформували інноваційну в історичному контексті пост-революційних змін антисистемну партію нового типу, що поєднувала ознаки масового протестного руху та політичної партії. Типологічна приналежність такої партії може бути визначена через запровадження поняття "партія-рух”. Партія-рух – це масова політична партія, що інституалізується на основі масового політичного руху, зберігаючи з ним генетичний зв’язок за набором структурно-типологічних індикаторів, яка надалі позиціонується як масовий народний рух з кадровою верхівкою. Ідеологія партії нового типу будується за конструктивним типом політичної релігії – системи переконань, міфів, ритуалів і символів, що сакралізують політичне поле і задають його тотальний характер [10, c. 15-20]. Окремі організаційні форми, успадковані від масового руху, стають важливими індикаторами партії-руху, що диференціюють її стосовно традиційно інституалізованих політичних партій.

Література:

1. Sartori G. Parties and Party Systems. A Framework for Analysis. – New York: Cambridge University Press, 1976. – 383 p.
2. Statistisches Reichsamt (Hrsg.) Statistik des Deutschen Reiches. Die Wahlen zum Reichstag am 20. Mai 1928 (Vierte Wahlperiode). – Berlin, 1931. – Band 372. – 687 s.
3. Hitler A. Mein Kampf. – München: Verlag Franz Eher Nachvolger G.m.b.H., 1925. – 1 Band. – 400 s.
4. Weber M. Wirtschaft und Gesellschaft. Grundriß der verstehenden Soziologie. – Tübingen: Mohr, 1980. – 365 s.
5. Glassman R. Legitimacy and manufactured charisma // Social research . – 1975 – Vol.43. – p. 101-111.
6. Bensman J., Givant M. Charisma and modernity: the use and abuse of a concept // Social research. – 1975. – Vol. 42. – p. 570-614.
7. Фреик Н. Политическая харизма: обзор зарубежных концепций // Социологическая теория: история, современность, перспективы. Альманах журнала "Социологическое обозрение” . – Санкт-Петербург: Владимир Даль, 2008 . – с. 455-483.
8. Tucker R. The Theory of Charismatic Leadership // Daedalus. – 1968. – Vol. 97. – Nr. 3. – p. 731-756.
9. Werner A. SA: "Wehrverband”, "Parteitruppe” oder "Revolutionsarmee?. – Erlangen–Nürnberg, 1964. – 583 s.
10. Gentile E. Politics as Religion. – Princeton: Princeton University Press, 2006. – 194 p.

Юрій Михальчишин