Українська раса - це раса солідаристів, яких суспільний ідеал - група, а не індивідуальність. Найприродніше місце українця - це перебування в групі, а ніколи - поза групою. В групі розвивається він найліпше. Українське суспільство було, є і буде як образ взаємовідносин груп. Тому нема іншої дороги до організації української раси, як тільки укладання взаємовідносин українських груп. Ніяка імпровізація, ніякий експромт-історія, лишень – договір груп як вияв одности характеру раси.

В початках раси завжди знайдемо зорганізовану військову масу, що прийшла як Військо або, в кожному разі, як Осада. Коли вглянемося уже в цілком сформовану расу, то знайдемо в ній всі ціхи окремішности від сусідів, всі прикмети духовного Острова.

Границі – це найхарактерніше для живого організму раси чи народу. Стриміти до якогось неформального духовного контакту – це нищити органічність природи.

Нищення це однаково небезпечне і для того, хто наступає, і для того, хто відступає. Спеціяльно небезпечне є це серед європейських рас і народів з їх такими виразними індивідуальностями. Контакти народів, що мають різні підложжя, культурні круги можуть викликати тільки катастрофу.

“Пропащий час” – сказав, наприклад, про духовний контакт із Росією одинполітик, що в минулому столітті стільки зробив для цього контакту (М.Драгоманов). Пропащий час – може сказати не тільки українець, але й поляк, бачучи, як у XVIII ст. близький духовний контакі із східнім сусідом нищив індивідуальність одного й другого.

“Пропащий час” – повинен сказати й москвин про XIX ст., коли політика Петербургу московськими руками знищувала чужі індивідуальності, а одночасно не дала висловитися й московській.
Для добра людства треба пам’ятати цей “пропащий час” всяких більш чи менш виразних асиміляцій. Вибух психічної “затисненої клітини” робить незвичайні шкоди, а негативна імпрегнація, що потім зостанеться, – це найбільша небезпека для розвою рас і народів.

Недарма мудрі раси – давніше елліни і римляни, тепер англосаксонці (а останньо й германи) підкреслюють свою нехіть до асимілювання.

Українська раса є островом серед сусідів. Це острів із власним життям, з власними святощами і вселюдськими цінностями. Чужі, накинені духовні цінности не мають ніякого значення. Та й не накинені цінности приймаються тільки по своїм часі спроби всередині раси. Злочином проти Провидіння і природи є втручання до чужого духовного життя.

Українська раса є острів, і в тому її вартість. Всі цінності людей міряє за своїми цінностями. Для українців найголовніший меридіян світу – це той, що проходить через Україну.

Перша найважливіша думка про Україну – це з погляду ззовні. Ніякі починання від внутрішніх подумів. Як можна говорити про живий організм, не окресливши його меж, не виділивши його з чужого оточення?

Нема іншої глибшої ідеї тепер, у часах тотальних воєн на знищення, як ідея расової солідарности. Дехто її пробує висміювати, як ліберальну ідею “згоди” XIX віку. Це неправда. Вік XIX не повернеться, його вказівки також. Можна й треба очищати сучасне українство від деяких решток цього віку, але треба дивитися і вперед. Там ждуть українців віки, скоріш подібні до XVII чи навіть VII. Довкола українців є тільки неукраїнці, чужі їм або ворожі. Ніяка з давніх ідей XIX ст. тепер не має сили.

Расова солідарність – це не з’їзд, не зібрання, не арифметична сума груп, це відчуття організму раси. Відчуття неекзальтоване, відчуття не як вибух, а як тривалість. Вибух ентузіязму був на місці 1917 p., тепер нема чого його повторювати. Тепер на першім місці – відчуття расового організму, постійно загроженого ззовні. Як оцінювати доцільність уживання груп і одиниць всередині раси? Тільки з погляду примату зовнішньої політики раси, тільки оцінюючи її здатність до безпеки і пружности в боротьбі.

Здатности раси до боротьби назовні – це важливіше, ніж усі генеральні й негенеральні ідеї раси. Це таке просте, як те, що сила й здоров’я людини є для неї важливіше від усіх теорій і наук оточення.

Сучасність працює, щоб українська раса була островом. Ніколи, може, за ціле існування української раси не було більшої ненависти і підозріння до кожного, хто має українську кров, як тепер. Це надзвичайно яскраве відділяння.

Розбуджені номадські первні чужинців є супротилежні агрикультурним українським первням. Іде боротьба в расовій площині, боротьба з породою. В цій боротьбі виразні прикмети обох сторін: на ворожу акцію відповідають українці видержкою груп, здатністю до укривання своєї ворожнечі. Десятиліттями вміють укривати свою ворожість українські одиниці (наприклад, Шумський, Скрипник, Гринько і їм подібні). Комплекс укривання для невправного ока зменшує не раз властиву силу українців. Однак це лиш звичайна нехіть українців до негрупового чину, і, як теорія показує, завжди в слушний час комплекс укривання є відкинений. Це не номади, що легко падають духом і змінюються.

Зате ця сама острівність раси вимагає упорядкування всередині раси. Порядкувати всередині раси! Але не на підставі якогось ідеального типу людини, скажімо, з часів Руссо (ліберали), чи людини-автомату з теорій Маркса (комуністи), чи навіть людини ліричного ніцшеанця (літературне державництво), не на підставі того, що хочеться мати, але того, що є. В кожнім українцеві є хоч відблиск здатности до суспільної будови. Метою ж будівничого лишень і може бути віднайдення цеї здатности, а не фантастичні “перевиховування”.

Отже, впорядкування того, що вже є біологічно в українцях, їх відвічних будівничих цінностей. Це є матеріал до впорядкування.

Багато треба буде ще і розпачі одиниць, і відданої праці груп, і жорстокого творення меж раси, щоб увесь цей матеріял висловити в неслухнянім людськім м’ясі, на твердій українській землі: Побачити новий український світ! Ця річ не для одиниці. Поколінь треба на те, щоб уміти поглянути на себе. Тепер є лиш одне певне: цей світ по ударах виросте ще сильніший, іще упорядкованіший, іще більший.

1938

Про автора: Юрій Липа (1900 – 1944) – ідеолог українського соціал-націоналізму,  талановитий поет, прозаїк та публіцист. Класик української геополітики та расології.  Учасник Національної революції 1917 – 1920 років (вуличні бої січня 1918 року в Одесі у складі Гайдамацької дивізії). На повоєнній еміграції жив і працював у Польщі (Познань, Варшава), здобув медичний фах.  Автор фундаментальних праць “Призначення України”, “Чорноморська доктрина” та “Розподіл Росії”. Лікар УПА. Закатований радянськими окупантами.