І. Нові сили

Речі, що про них говоритиму, надзвичайно складні, щоб висловити їх у відчиті. Спробуймо сказати тільки найважніше.

Непрості роки розпочалися в Європі. Сили, що двигають її народами, то не тільки пересування армій. Падають не тільки фортеці. Заломлюються не тільки війська. Прорвані не тільки оборонні лінії. Западаються світогляди, і то дуже старі, – за ними, як бачимо, виявились нові сили.

Сили виявлені, і то такі прості – а назвати їх ще не вміємо.

Не дивуймося, – назвати те, що тепер діється, нелегко. Бо назвати по імені те, що і з чим зв’язано – це знайти вихід. Вказати на щось і назвати – що ж то є, як не визначення напрямної, як не провідництво?..

Чуємо всі, що розпочалися непрості часи. Часи такі глибинні і великі, що їх може тільки в зорях окреслено. Чуємо, що йде нове народження, яке дасть нашому народові життя, а зате не одному іншому народові дасть смерть. Чуємо також, що не про відновлення старих речей йде, а про щось зовсім нове, йде про життя, яке було б і яке буде вагітне наслідками на століття.

Не будьмо фарисеями!

Так каже Св. Письмо. Коли світ передчував уже і таїнство Голгофи, і радість Воскресення, коли світ, одним словом, був на переломі, були й фарисеї. Вони не хотіли позбутися пересудів, що закорінилися в їх душах. Любіші їм були старі плани і дріб’язкові реґуляміни від нового. Вони ховалися від нього. Тому й досі слово “фарисей” звучить як слово поганьблення.

Не хотіли боліти серцем над болем мас, не хотіли переживати смерті тих, хто гинуть для кращого, – не хотіли глибоко страждати. Зосталися з повязкою на очах, не побачили воскресення, і відреклися будуччини.

Чому ж маємо ми тепер, у часи перелому, накладати на очі пов’язку фарисеїв?

Узгляднити більшовизм!

При всіх пізнаваннях не забуваймо про “поправку на більшовизм”. Не можемо не узгляднювати двадцяти літ більшовизму в Україні. Не сміємо дивитися на свій нарід так, якби нічого не сталося. Сталося! Вже по році не відстанеться на західних землях, а по двох-трьох роках не відрізните західних земель від великоукраїнських.

Як град і повінь – більшовизм зробив своє. Як стихійна зміна змінив і порушив усе, що можна було порушити. Як допуст Господа прийшов і треба ще пережити і наслідки цього пізнати.

Коли Україна мала перед більшовизмом свою соціальну будову, то тепер такої немає. Немає класів в значенні передбільшовицькому. В імені якого класу виступав би дрібноміщанський ідеолог, коли немає дрібного українського міщанства? Воєнно-шляхетська ідеологія? А де ж та шляхта? Ліберально-буржуазійні кличі? А де ж та буржуазія? Слідкуймо за кожним своїм словом, коли говоримо, і пам’ятаймо – мусить бути “поправка на більшовизм”. Без тої поправки належатимемо до минулого.

Українські маси.

По такій поправці, тепер, по двадцяти літах, не маємо права говорити в імені жодного класу. Класів, як творчих чинників, не зосталося в Україні.

Маси зосталися. Сорокаміліонові маси нашого народу, обдерті і зоднаковілі, неспокійні і зголоднілі. Здається нам спочатку, що не характеризує їх жодна зовнішня прикмета. Переганяють їх з місця на місце, не дають задержуватися в жодних формах українства. Ніби нічого не мають ці люди, більш чи менш удатно занумеровані в фабриках чи колективних господарствах.

Але ні, вони мають своє лице! Зосталися в них цінності, що їх не відібрав більшовизм. Зосталися – жінка, сім’я, потяг до кращого духовного життя. А і в тому усьому – зостався характер.

Що за характер? Характер, що віддавна зростає на землях України: його не змінить жодний більшовицький “град, буря і повінь”. Двадцять літ не змінять тисячолітнього роду. Знаходимо рід, як підставу.

Новітня держава.

Твердимо, що на тій підставі можна збудувати тривалу і міцну державу. Держава родова, та, що виявляє український рід (расу), – це єдина, що може вирости з сучасних мас.

Які методи цієї держави? Спирається вона передовсім на свідомім вживанню прикмет характеру до будови.

Рід (раса), – це те людське насіння, що з покоління в покоління передає однакові психічні прикмети, а почасти й фізичні.

Поставте кілька вільних і різних людей перед фактом насильства, чи вбивства, чи інших великих людських подій, і придивіться: кожен з поставлених буде реагувати так, як підказує йому традиція і мораль – роду. Це важніше, як усі ученості й зовнішні фізичні прикмети, це найглибше, це те, що приходить з “молоком матері”, – з крові.

І на свідомому керуванні і оперті на цьому полягає окремішність і сила родової держави.

Кочове – до осілості!

Але як видобути це найважніше? Як поставити це в камінь кутовий будови, коли взагалі вже на перший погляд нема устійненості? Жидівські наганячі поступають з народами совітів, як із своїм конем поступає сільський жид: жене без кінця батогом, аж той кінь в кінці дістає своєрідного зашарпаного ритму…

Адже у більшевизмі все є рідинне, нестійке, все хвилюється у відпливі і припливі. Одиниця не має за що зачепитися: не вільно їй прив’язуватись до матеріальних речей, не вільно їй думати інакше від того, як оголошене згори. Не знає ніколи одиниця, чи не жде її нагла смерть, або в’язниця. В совітах витворився навіть тип “літунів”, людей, що дивляться на все рівнодушними очима, і мають тільки одну пристрасть: переноситися з місця на місце. Посидіти, заробити трохи, і далі. То фізичне кочовництво.

Більше – по більшовизмі існує й духовне кочівництво: неспокій духовний. Не значить, що люди втратили свою вдачу, ні, вона є, але глибоко захована, щоб не защербити її в зовнішніх невигідних умовах. І так само глибоко захована туга, прагнення чогось нового, кращого, і однозначно рідного.

І на тому спираємося: там відродження! Їй дати зміст! Бо то туга не до звичайної осілості, – але до якоїсь іншої, чистішої, важнішої, як була перед більшовиками. То не спогад про давні часи, то не туга за традиціями козацтва – великокнязівства, тої першої України, то не туга за традиціями інтелігентського міщанства, тої другої України, то туга до третьої України, що не була, а буде, і буде краща, більша, сильніша!..

Все те, що досі випливало тільки з інстинктів, не з свідомих прагнень, а припадковості – вкласти в систему, у власну, родову, українську систему.

Основа тривалості роду – жінка

Слова “нарід”, “рід” – говорять уже самим своїм звуком, що тільки в народинах, в родженню є головний зміст існування. Підстава найпримітивнішої оборони народу, це оборона тої, що дає життєву тривалість родові, – оборона й опіка над жінкою. В ній – тривалість роду.

Затяжкі і заскладні тепер часи, щоб ту опіку так, як досі, зоставляти напризволяще.

Мусить бути над жінкою опіка. Те, чого батьки й мужі не завжди зможуть, зможе зробити родова держава. Бо для неї на першому місці здоров’я та доживлення жінки. Це було досі, але тільки в інстинкті Українців. Наприклад, хто бачив Київ по облозі й голодуванню (хоч би в 1920 р.), зауважив, що жінки там були далеко краще відживлені від мужчин. Мужчини віддавали їм найліпше. І слушно – захиріє, згине жіноцтво, – згине цілий нарід.

Здоров’я жінки на першому місці! Так, але не тільки здоров’я фізичне, потрібне й здоров’я духа. Європейська західність взагалі не дуже помагає здоров’ю нашого жіноцтва, а особливо західність французька з її російськими і польськими аґентурами. В зіпсуттю тіла й духа жіноцтва України – поробила вона більше шкоди, ніж сифіліс, і не менше, як туберкульоз. Свідком того – життя нашої еліти від кінця 18 ст. до цих часів.

Здоров’я жінки на першому місці! В тому здоров’ї й – сила державної тривалості. В тому гаслі відродження. Це гасло притягне на терени України розсипані деінде родини не менш міцно, як і політичні гасла. Розсіяні по цілих совітах жидівськими методами люди, що пішли врозтіч, почнуть стягуватися на свою землю.

Не вільно жінці гинути ані фізично, ані духовно. Державне виховання жінок – річ найважніша для психічної тривалості краю. Не вільно тут допускати нічого такого, що б пізніш нищило українську сім’ю і український характер. Жінка може бути моральним стрижнем держави, може бути підставою держави – але при одній умові.

Коли? Коли жіноцтво виховується в тих самих умовах, і визнає ті самі моральні критерії. Ті критерії – це удержування родових і сімейних традицій у приватному житті.

Виховна мережа держави охоплює жінку від підлітка до дівчини, що виходить заміж. До часів подружжя кожна жінка виявить себе індивідуально, і частина їх буде приділена до спеціальних мистецьких, наукових чи навіть воєнних інститутів.

Лишень виділення і особлива опіка держави над жіноцтвом – дасть тривалість і державі, і цілому народові.

Подружжя – обов’язок

Не тільки прохарчування, умовини побуту та виховання обходить державу, – обходить її не менше й подружжя.

Жінок родиться приблизно стільки ж, що й мужчин, – тому кожна жінка має бути одружена. Одруження – це обов’язок жінки супроти власного роду.

Помагає їй у тому в разі потреби держава. Бо не можна толерувати статевого марнотратства ані в жінки, ані в мужчини. Уяснім собі те, що 300 яйцеклітин кожної Українки, як і 1500 еякуляцій кожного Українця, – це такий самий скарб для держави, як, скажімо, енергетичні запаси, або поклади заліза, вугілля чи нафти. До статевого життя підходить держава, як до певної правди статей, згідно з традицією культури.

Взагалі, статеве життя обходить державу ще й тому, що, ставлячи на перше місце подружжя, бере вона під стислий контроль ціле позаподружнє життя та спеціальні, споріднені з тим життям розривки, які можуть шкодити подружжю.

Тут впливи жінок (і жіночих союзів, і т.п.) на статеве законодавство, правдоподібно, будуть великі. При цьому порядку життя існуватимуть статеві й євгенічні порадні, статеві суди й трибунали.

Трудно, що, може, нераз боротьба з марнотравством або й статевим шкідництвом (венеричні хвороби) зачепить приватну амбіцію. Адже ж загальна боротьба, наприклад, з сараною чи філоксерою, нераз відбувається коштом одиниць.

Одне закономірне: не вільно шкодити народові ніде, отже – і в статевому житті одиниць.

Сім’я – юридична одиниця в державі.

Коли світогляд і здоров’я жіноцтва може бути підставою тривалості народу, то найменшим прообразом родової держави, найдрібнішим її складником є сім’я.

Візьмемо це слово “сім’я” замість “родина” – воно яскравіше вказує на суть справи.

Держава не може бути носителькою порядку, коли немає порядку в сім’ях, що державу складають. Сімейне законодавство і тут не може брати під увагу певного марнотратства чи шкідництва. Зрештою, коли в когось із державних працівників (чи то вояк, чи робітник) повстає занечищення сім’ї, схиблення в бік чужинства, занепад, – все це забирає силу йому, а тим самим і родові. В сильних сім’ях – сильний рід!

Тут ще раз пригадаймо, що нарід, рід (відкинувши чуже слово “раса”) – це те, що зроджується, що народилося в більшій кількості, однією кров’ю зв’язане. Ані чоловіча, ані жіноча одиниця зокрема не відповідають за майбутнє роду – відповідає за нього сім’я. В тому, в обороні народжуваності (проти абортмайстрів і нерозуму) – стає ще раз сім’я як будівна одиниця державності.

Крім тривалості сім’ї в роді, потрібна державі і тривалість сім’ї в праці. Сім’я важлива не тільки як ланцюг кровної спадщини, але й як традиційний труд.

Щоб вояк був добрим вояком, треба, щоб походив з вояцької сім’ї, а ще ліпше – з ряду вояцьких сімей. Так само священик – із священичої, робітник – з робітничої, або й ще докладніше: моряк – із моряцької, слюсар – із слюсарської, а швець – з роду шевців.

Тоді опанують свій труд, коли будуть мати його в крові, в покликанні сім’ї.

Тоді ще раз матимуть значення як дійсно певні, державні складові.

Село – джерело чистої крові

В селі – де найбільш здорове життя, найбільш зближене до природи – там джерело чистої крові кожного великого народу. Доки джерело б’є рівно й чисто, доти існує й міцніє нарід і може діяти у великих діях. Усохне джерело крові, занидіє село – гине й нарід.

Ще донедавна не можна було жалітися на українське село, ще чверть століття тому тягло воно Україну з її будуччиною. Переховувало в собі фізичні й духовні цінності.

Тепер частинно знищено його, – і від середини, бо знищено моральні цінності, – і ззовні, бо розсипалась його давня структура. Взагалі, близько вже той час, коли половина Українців буде зв’язана з промислом, чи чим іншим – лишень не з сільським побутом і господарством.

Можна твердити, що то добре, що міста в Україні за останні двадцять літ в великій мірі засновані Українцями, що зможемо бути більш промислові, більш господарчо активні. Дійсно стаємо більш динамічним народом. Але і в разі успішу назовні, – ненадовго того вистачить, коли всихатиме джерело крові народу. Звідти, з села, приходять сили до динамізації й урізноманітнення, звідти обновлюються маси.

Нове село

Ціла вартість нового села – в його служенню родові. Воно осідок здорових сімей. Лишень на другім місці стоїть його вартість, як продуцента сільськогосподарчих і ремісничих виробів.

Тому на першому місці стоїть оборона фізичного і морального рівня села перед обниженням.

Передовсім не потребуємо повертатись до давньої структури села. Село, як громада, не має уже такого значення, як давніше. Не потребуємо тепер закладати людні села по балках, долинах і над річками (щоб легше добувати воду)– тепер скрізь може бути закладений хутір-двір українського селянина.

Облегшити перехід від зубожілих сільських громад до самовистачальних хуторів, – це завдання держави.

Тим самим одиницею селянства має бути не волость–село–громада, лишень хутір-сім’я.

Коли так є, коли сім’я-хутір є основною одиницею селянства, зростає вартість почесної сімейної традиції. Ця традиція має в собі заслугу для держави – і вона рішає в першій мірі про володіння землею. Жодна купівля чи дарунок не грає тут ролі.

Отже ті, які несуть почесну традицію і довершують святої праці коло святої землі, – ті дають зміст новому селу.

Зате всі інші – нехай покидають села. Звичаї і закони вкажуть, хто з синів і доньок зостається, всі інші нехай не заважають. Нема їм що робити там, де все зайнято. Потреба новому селу – нового порядку.

Тоді нове село повинно мати те обличчя, яке воно повинно мати – кровного джерела роду. В тім є значіння і сила села.

Ця сила зосереджена і її легше можна зібрати в карби, з законодавстом, аніж молодь – іншу силу, де більше стихійності й натиску. Але та молодь дасть іншу традицію, менш консервативну, – більш динамічну.

Біологічна політика

Чому так гостро відділюємо тих, що зостаються на селі, і тих, що від села остаточно мають відійти? Робимо це хіба свідомо?

Так, дивимось на це з погляду біолога-життєзнавця, і утверджуємо тільки логічні умовини для життя роду.

Ми маємо в собі три первні: І – індогерманський, А – передньоазійський, і найбільш численний у нас елемент Д – динарський, що повстав як тривала мішанина із А та І. Первні А і Д мають твердо хліборобську психіку. Первень І не любить села і хліборобства. Коли ми відразу осаджуємо село, як виразно зв’язане з працею на ріллі (і то з роду в рід), тим самим відійде із сіл до міст енергійний і півкочовничий первінь І.

В тім є біологічна основа стабілізації села. Але чи це не викличе в селі занадто великої стабілізації, так що село, видавши з себе всі енергійніші первні І, зостанеться яловим на палі?

Ні, село, маючи в собі 60-90% динарців, не зубожіє, як джерело крові.

Тут приходить з допомогою менделівське правило розпаду і повертання мішаних пород до початкових родів. Половина покоління динарців буде типу мішаного, а половина розпадеться менш-більш на початкові первні. Одним словом, в другім поколінню розпадеться Д на ½ Д, ¼ І та ¼ А. Первні Д і А, як хліборобські, зостануться, а первень І, що не любить хліборобства, відменделізується з села, – піде до міста, на фабрики, “за море”.

Слідуюче покоління повторить ту саму менделізацію, дасть три типи з відповідними психічними якостями, і знову І відменделізується з села.

Так станеться, що в селі буде більшість А та Д, а в місті більшість І.

До того треба застосувати і правові, і взагалі суспільні життєві норми.

І в тому є завдання – української біологічної політики. Лишень маючи це на увазі, унормуємо відповідно життя міста, села, молоді.

Молодь – сила розгону

Молодь так відрізняється бурхливістю зовнішніх виявів від сім’ї, що родові звичаї віддавна відділяли громади молодих неодружених мужчин і жінок від сімейних громад. Старовинні українські і міста і села висилали свою енергійнішу молодь парубоцьку чи в далековіддалену торгівлю (чумацтво), чи до рибальських ватаг, чи до козацьких кошів. Але й крім того, дівчата й парубоцтво мали свої окремі організації.

Обов’язок родової держави – використати розгін молодих Українців. Тут дуже важливим може бути опертя на особистих амбіціях серед молоді. Ці особисті амбіції молодих людей не є такі небезпечні, як ворохобні амбіції інтелектуалістів. Тут почуття фізичної повноти і бажання виявити себе випливає радше з довершення фізичного розвою, а не з розумового різничковання. Як знаємо, тіло росте тільки до 18-го, найпізніше – до 25-го року життя, а розвій мозку продовжується до 50-60-х років життя одиниці, залежно від індивідуальності.

Тому зрізничковання між молоді не таке вже значне: між одиницями нема занадто великої відчуженості, – молодь дуже легко єднається в гуртки, кожен із своїм природно дібраним проводирем. Засада провідництва – типова для молоді, як чоловічої, так і жіночої. Згадаймо тільки традиції парубочих і дівоцьких громад.

Тому в відношенні до молоді родова держава бере за правову одиницю невеликий гурток, очолений своїм провідником.

Як у сімейнім законодавстві одиницею було подружжя, так у законодавстві для молоді одиницею є провідник із своїм гуртком.

Тоді сила розгону буде тривало зорганізована.

Провід України

Не можемо кермувати, не узгляднюючи характеру кермованих. Всякі спроби наслідування чужинецької структури держави – це марнотравство. Не можемо порівнювати свого народу до тих народів, де жінка слабохарактерна і понижена супроти мужчини, ані до тих, де молодь автоматична змішувана із звичайним безправним школярством. Ще менше подібна біологічна структура Українців до структури великих південно-західних народів, де нема такої видимої границі між станами одруженим і неодруженим.

Українство в останньому столітті, в цій другій, інтелігентській Україні, полягало спочатку тільки на відірваних маніфестаційних проявах. Коли розпочалися рухи мас у рр. 1917 – 1923, то вони мали характер стихійний, без обдуманого кермування. То були часи повстанські й апостольські. Часи ті давали тільки глибокі настрої і великі жертви.

Тепер не може бути марнування сил. Держава затримує в собі всі головні прикмети українського роду. Мусить бути побудована в характері українського народу.

Зодноріднені маси потрібні на початку для повстання Третьої України. Це зодноріднення допомагає в свідомому укладанні мас, упорядкуванні їх в продуктивніші форми. Сили, що діють у масах, зв’язані і переплутані. Їх треба свідомо розділити, щоб кожна діяла окремо в лоні роду, – і була тим самим доступна контролю і передбаченню. Бо не в інтересі поступу нової української державності було б дальше задержування побільшовицької малопродуктивної зоднорідненості мас.

Уже від самого початку законодавець Третьої України не сміє вагатись, – і повинен встановлювати нові форми. Не вільно в тому спізнятися. Один з основоположників Польщі ствердив, умираючи: “ При будові нової держави дають напрям на десятиліття розпорядження й закони перших кількох місяців існування державності. Зле чи добре, свідомо чи з недогляду, – нове законодавство може заважити відповідно на долі мільйонів”.

Отже найважливіша риса проводу – це (такий рідкий серед людей) організаційний талант.

Однак законодавець не може створити ані матеріальних, ані моральних сил, – він може їх тільки використати і ними покермувати.

Закони – це є тільки вираз кермівних сил. Які ж є ті кермівні сили українського роду?

Кермівні сили

На першому місці стоїть публічна опінія, і зв’язаний з нею авторитет проводу. Творення опінії не можемо зоставляти напризволяще. Цілковите нищення опінії залишає страшні спустошення. Одиниця людська, занадто гноблена в своєму психічному житті, перестає бути продуктивна і в матеріальних відносинах. Зате прихильне психічне напруження одиниць – підносить високо вартість проводу.

Тому авторитет проводу залежить в великій мірі від укладу динамічних (наступальних) і консервативних (оборонних) настроїв. Ці настрої мусять бути ототожнені з тою чи іншою кермівною силою в лоні роду.

Оборонними силами були б тут передовсім жіночі союзи та сімейні ради. Уже саме завдання цих союзів і рад є консервативне, – їм завжди йтиме про тривалість і незакаламученість традиції проводу. Там, у тих союзах і радах, передусім спочиває сила відпорності й тривалості роду.

Активними, динамічними силами (настроями) молоді (з її провідництвом) – провід помагав би собі у проваджених на широкий масштаб суспільних діях, до реформи, наприклад. Відомо, що рух, пересування – це підстави моральності молоді. Молодь завдяки  безперестанному рухові (і тим самим переношенню гасел і відгуків на цілий край) найідеальніше надається до моральної мобілізації краю. Молодь завжди буде в авангарді кожної справи роду – чи в війні, чи в пропаганді, чи в малих ланках фабрик і в наукових осередках. Її вартість для родової держави – в її прагненні величі.

Як бачимо, організації молоді, й організації сімейні, як свій постійний зміст, мають сили динамічні та оборонні первні. Відповідає це духові роду і духові історії, де найміцніші великодержави органічно сполучували в собі обидва первні.

Поза публічною опінією опирається провід на дві більш матеріальні сили: на продукцію (багатство) і військо.

Треба думати, що довший час провід буде й одночасно власником знарядь продукції (особливо масової) для цілого роду. Ремісничі, торгівельні і дослідно-хліборобські групи (а пізніше й промислові) будуть тільки відпоручниками проводу в здобуванні багатств. Родова держава, прийнявши як висновок доби комунізму – тривале матеріальне зрівняння всередині роду – не помагала б поставанню багатших класів. Зате працююча одиниця діставала б забезпечення свого матеріального буття та могла б змагати до розвою роду у всіх ділянках.

Так само військо було б підставою авторитету проводу. З одного боку, воєнне виховання обіймало би цілий рід для створення в разі війни відповідної духовної мобілізації. З другого боку, по докладній селекції вояків (число їх у найбільш войовничих народів не перевищує 10% населення) – як носіїв воєнних ідеалів і взагалі інтересів потуги роду – створилося б постійне військо.

Для довершення цього складного процесу в ділянці продукції і воєнного мистецтва, а може, й церкви, будуть потрібні традиційні форми організацій, вироблені родом у попередніх століттях. Форми ці своєю тривалістю (чумацтво коло 10–11 століть, чернече місіонерство коло 10–12 століть, козацтво 4–5 століть) довели, що вони близькі духові роду.

Традиційні форми

Не будемо говорити про поворот до козачих оселедців і т.п. форм. Як і ця стара малоазійська традиція (оселедці – символ князівського, загалом шляхетського походження), пережилося багато українських зовнішніх форм. Мова йде про духовний зміст давніх організацій.

Організаційні осередки мужчин з обов’язком безженності в історії України зробили багато: згадаймо хоч би осередок січової держави, чи місіонерські осередки старокиївських монастирів.

Подібні осередки бачимо і в сучасності. Штаби найбільших потуг світу (Японія, Німеччина) мають майже монаші традиції скромності, анонімності, відданості з певною тенденцією до безженності. Такі осередки були в великим авторитетом для молоді і цілого роду уже в мирні часи, під час управлювання до служби роду.

Оскільки монастирі в останніх століттях відчув рід як пережиток, остільки місіонерство безженних всередині роду мало свій ґрунт. Формування нової української церкви, як видно з усього, буде залежати передовсім від таких місіонерських організацій.

Без традицій безженності, але з сильною артільною традицією відзначалося в історії українське купецтво-чумацтво. Його традицію понесла в сучасних часах українська кооперація, з досить розбудованим суспільним світоглядом.

Ці старі традиції дали б підставу для законодавства при формуванні осередків в промислі, торгівлі, церкві, військовім мистецтві, а може і в науці та мистецтві.

Як бачимо, то до двох підставтових сил родової держави доходять ще вищезгадані осередки сил роду. Деякі з них будуть з істоти своєї захисними чинниками, як релігійні осередки, деякі – наступові, як військові центри, деякі не завжди матимуть постійний характер, а, як торговельні осередки, прийматимуть раз консервативні, раз наступові тенденції.

На узглядненні цілої складної гри сил всередині роду буде полягати родова політика проводу. Справа ця відповідальна і нелегка, бо в лоні роду постійно відбувається еволюція в ділянці науковості, воєнного мистецтва, суспільних взаємовідносин. Але до того є друга, найважливіша риса правдивого проводу – передбачливість.

Тоді провід є тим, чим і повинен бути – висловником інтересів та ідеалів роду.

Свобода роду

Політичні доктрини, як і системи управи ріллі, або засади мореплавства, мають свій вік, своє вмирання і народження.

Коли ви вислухали дещо з засад нового світогляду в українській дійсності, – мимоволі поставите питання: в чому ж різниця в поступуванні досі і від тепер?

Беремо нарід, як рід, як елементарну силу природи, – але беремо його свідомо. Знаємо границі цієї сили, знаємо складові її, – хочемо збільшити її можливості зросту й тривалості. Відкидаємо всякі наслідкування чужого, що не були провірені в українській землі.

Хочемо, щоби ця стихійна сила була кермована власними законами, що з її лона вийшли. Закони роду досі були відсунені від суспільного життя, і то спеціально з часів другої (інтелігентської) України. Князівсько-козацька Україна вживала їх не завжди свідомо й послідовно.

Родового (расового) устрою хочемо, як об’яву вищої як досі суспільної свідомості і почуття суспільного обов’язку. В тім є нова краса держави – що потужні маси роду йдуть до свого розвою, зв’язані своїми природніми законами, як маси упорядковані. Ідучи цією дорогою, може і йдемо до розв’язання світових суспільних справ; завдяки революції 1917 р. і рокам наступним іде Україна в своїх суспільних переломах як одна з найперших серед народів, і, коли здобудеться на суспільну творчість, гідну її упадків і переломів, дасть ще світові нові цінності й науки.

Свобода українського роду! – це гасло, що провадить. Свобода роду, що міцніє і квітне в своїх-притаманних формах-інституціях. В них одиниця служить родові. Держава гарантує ці форми-інституції, а в формах цих є вислів ідеалів роду.

Липа Ю. Українська раса. – Львів, 1936. – 13 с.

Про автора: Юрій Липа (1900 – 1944) – ідеолог українського соціал-націоналізму,  талановитий поет, прозаїк та публіцист. Класик української геополітики та расології.  Учасник Національної революції 1917 – 1920 років (вуличні бої січня 1918 року в Одесі у складі Гайдамацької дивізії). На повоєнній еміграції жив і працював у Польщі (Познань, Варшава), здобув медичний фах.  Автор фундаментальних праць “Призначення України”, “Чорноморська доктрина” та “Розподіл Росії”. Лікар УПА. Закатований радянськими окупантами.