Литовський кінематограф завжди викликав підвищений інтерес в серйозного кіноглядача – насамперед своєю принципіальною прихільністю до авторського кіно.

Тут працювали такі великі та своєрідні майстри кіно як Вітаутас Жалакявічюс ("Ніхто не хотів помирати”), Арунас Жєбрюнас ("Дівчинка і відлуння”, "Красуня”), Раймондас Вабалас ("Сходи до неба”), Альмантас Грікявічюс ("Почуття”, "Факт”), оператори Йонас Гріцюс ("Ніхто не хотів помирати”, "Гамлет” Г. Козінцева) і Альгімантас Моцкус ("Красуня”, "Чоловіче літо” М. Гедріса), ціла плеяда першокласних акторів, які здобули європейське визнання . Литовське кіно щасливо поєднувало в собі витончений псіхологізм Р. Вабаласа, раціоналізм А. Грікявічюса та найтонший поетичний світ А. Жєбрюнаса і Альгіса Арамінаса ("Маленька сповідь”).

Але останніми роками литовські фільми потрапляли на наші екрани лише подеколи і доволі хаотично, не надаючи уявлення про стан кінематографу в цілому. Тим більше, що у ньому відбулася докорінна зміна поколінь кінематографістів.
Запропонована програма – це найбільш повний огляд ігрового, документального та короткометражного кіно, створеного у Литві за останні двадцять років. Цей фестиваль – чудова можливість познайомитися з новим литовським кіно та його майстрами.

Діти з готелю "Америка”

Дія фільму відбувається в Каунасі, у 1972 році. У підвалі готеля "Америка” молоді хлопці, увімкнувши "Спідолу”, слухають "Радіо Люксембург”, захоплюються "Роллінгами”, бринькають на гітарах та намагаються зорганізувати власний концерт на кшталт "Вудстока”, щоб відчути себе справжніми хіппі. У відповідь – міліцейські облави. Окрім того у фільмі є цікава лінія кохання поміж юним литовцем та єврейською дівчиною, також звучить литовський інтелектуальний рок.
Режисер Раймундас Баньоніс, син відомого актора, ще у 80-х роках зняв три кінострічки (у тому числі й цю) і телесеріал, але всі вони залишилися практично невідомими українському глядачеві. В його дебютній стрічці "Моя маленька дружина” знялася ще юна Інгеборга Дапкунайтє, у серіалі "16-літні” – майбутній режисер Шарунас Бартас.
Оператор стрічки – один з провідних операторів старшого покоління Йонас Томашявичюс ("Почуття”, "Розколоте небо”, "Звір, що виходить з моря”).

 Вир
Історія Юозапаса Гаучіса, головного героя цього фільму, втілює у собі долю цілого покоління литовців, залучених у вир радянської влади. Дитинство у селі, міцна чоловіча дружба, державна робота у радянській Клайпеді, кошмарний побут у гуртожитку будівельників, ретельно прихований еротизм стосунків і, нарешті, фатальне кохання. Кожному, хто не хоче щоб його поглинув цей безжалісний вир, необхідно докласти чималі зусилля.
Гітіс Лукшас, режисер середнього покоління литовських кінематографістів, дебютував ще у 1974 році – в альманасі "Веселі історії” за розповідями Миколи Носова. Від того часу він зарекомендував себе як майстер екранізацій сучасної литовської прози, як наприклад у фільмах "Вінок з дубового листя” (1976 р., за новелою Ю. Балтушіса) і "Літо закінчується восени” (1982 р., за творами Р. Гранаускаса), пройнятих тонким психологізмом й поетичністю образотворчого рішення. Новий фільм також знятий за однойменним романом Ромуалдаса Гранаускаса.
У цьому році "Вир” висувався на здобуття премії "Оскар” від Литви.
Головна нагорода МКФ "Чорні ночі” у Талліні за кращу режисуру й операторську роботу, 2009 р.
Премія Спілки кінематографістів Литви за візуальну мову, 2009 р.
Номінація на премію "Ніка” в категорії "Кращий фільм країн СНД і Балтії”, 2010 р.
Краща жіноча роль (Оксана Борбат) і краща операторська робота (Вікторас Радзявічюс) на Київському міжнародному фестивалі, 21 09 2010

Три дні
Самотність і прагнення розібратися у своєму минулому приводить двох молодих литовців на берег моря, у старий порт колишнього Кенігсберга, де вони зустрічають так само неприкаяних двох дівчат-росіянок. Поступово вони доходять висновку, що минуле повернути неможливо, а сучасне викликає лише гіркоту та розчарування. Порожні причали, храм, у якому немає парафіян, вокзал і готельні номери в задушливому мареві примарного міста – це й все що вони мали на протязі трьох днів. Чи мали щось більше?
Вже у цій повнометражній дебютній стрічці Шарунаса Бартаса, видатного режисера нового покоління, виявляється своєрідність його стилю, обумовлена особливостями його світосприймання. Психологічні притчі у яких не існує часу і простору, з повільною пластикою і в’янучою красою природи, які проте відображають певні риси національного менталітету – все це дуже характерно для Бартаса.
Елегійна інтонація фільмів Бартаса споріднює його картини з кінематографом Ал. Сокурова і Бели Тарра.
Почесна згадка журі ФІПРЕССІ, спеціальна згадка екуменічного журі Берлінського МКФ, 1992 р.
Номінація на премію Європейської Кіноакадемії в категорії "кращий фільм молодих”.
Премія за режисуру на кінофестивалі "Фантаспорто”, 1992 р.

Дім
"Це мій дім. Я не можу сказати, де він знаходиться, у якій частині світу. Я просто знаю, що цей дім – мій. У ньому жило багато людей. Деякі з них лише заходили до нього й незабаром його покидали, інші залишалися у ньому довше. Мало хто з них живе у ньому зараз”. Саме так автор визначає тему свого одного з найкращих фільмів. На екрані – садиба на березі ставу, заповнена різними химерними мешканцями. Головний герой "ніби медитує в проміжному стані між минулим та майбутнім, сучасного не існує – воно зникає на очах. Спогади і мари тіснять і виштовхують кожну подібність реального з екрана”, тому те, що відбувається, нагадує зачаровуючий потік свідомості... Ця стрічка Бартаса є найближчою до творчості А. Тарковського, особливо до "Дзеркала”. Також вона має певні відсилання до кінематографу С. Параджанова. Але перш за все вона залишається щирим і орігінальним висловлюванням неабиякого художника.

Колекціонерша
Головна героїня фільму Гайлє тільки-но поховала батька, який був хворий на рак.
Згодом вона помічає, що емоційний стрес довів її до атрофії почуттів. Але вольова й холоднокровна жінка винаходить орігінальний засіб знову бути здібною до переживань: за допомогою молодого оператора вона знімає провокуюче відео, ніби збираючи у колекцію власні емоції – ризику, кохання, ненависть, страхи, спокуси...
Спираючися на цю колекцію, Гайлє намагається здобути свій новий власний внутрішній світ. Дебют Крістіни Буожітє був високо оцінений як у Литві, так і за її межами: фільм був висунутий на 8 номінацій національной премії "Срібний журавель” і був визнаний кращим литовським фільмом 2008 року, а також отримав премію за кращу режисуру на фестивалі "Кіношок – 2008”.

Я існую
Поетична повість. Імпровізація за мотивами повісті А. Маркявічюса "Привиди з підземелля”.
У старому районі Вільнюса живе хлопчик Йонукас, надзвичайний мрійник.
Живе з бабусею, сумує за мамою, яка постійно десь зникає з дому. Батька в нього немає й не було. Бабуся ніжно іронізує: "Ти від Святого Духу”. Йонукас вбирає в себе вируюче навколо життя. Його вабить минуле, хвилюють аж ніяк не дитячі проблеми буття.

Перед поверненням на Землю
У кадрі – діти, хворі на лейкемію. Чи здатні вони сміятися, грати, веселитися у лікарняній палаті? Чи в змозі ці маленькі паціенти, в умовах коли залишається зовсім мало надій, продовжувати тут жити так, як жили раніше? Переживший у недалекому минулому не найприємніші події у вільнюській педіатричній лікарні, режисер Арунас Мателіс повернувся сюди з бажанням зняти фільм, повний життя й щасливих моментів на порозі небуття, здатний викликати справжнє емоційне зворушення без жодної сентиментальної ноти. Цей фільм – перша картина в історії Литви, висунута на здобуття премії "Оскар” як найкраща документальна стрічка року. У березні 2007 року Гільдія американських режисерів присудила А. Мателісу нагороду за видатні досягнення в документальному кіно. Окрім того фільм отримав: Срібну нагороду МКФ документального кіно в Амстердамі, 2005 р.; "Spirit Award” у категорії документального кіно на МКФ у Брукліні, 2006 р.; Золоту нагороду документального кінофестивалю у Лейпцигу, 2005 р.; також був номінований Європейською Кіноакадемією в категорії "кращий документальний фільм”, 2005 р.