Погані самаряни або в чому загроза сучасного неолібералізму
Всі багаті країни ставали багатими, захищаючи нові галузі своєї
промисловості та обмежуючи іноземні інвестиції. Але зараз ці ж самі
країни заперечують таку можливість для бідних країн, натомість
просувають «вільну торгівлю».
Якось один автовиробник країни, що розвивається, почав експортувати
свої автівки до Сполучених Штатів. Однак потерпів фіаско. В країні
почалися дискусії, що виробнику слід повернутися до свого попереднього
бізнесу — виготовлення машин для текстильної промисловості. Врешті-решт
найбільшим експортним товаром країни був шовк. Якщо за 25 років
компанія не змогла побудувати пристойних автомобілів, в неї немає
майбутнього в цій справі — говорили скептики.
Але уряд всіляко підтримував автовиробника. Він забезпечував
компанії прибутки через запровадження високих митних тарифів і жорсткий
контроль іноземних інвестицій. Уряд навіть дав державні гроші, щоб
врятувати компанію від банкрутства. Але критики й далі наполягали, що
треба дозволити повернутися автівкам іноземного виробництва та
іноземним автовиробникам, яких вигнали з країни 20 років назад.
То був 1958 рік, а країною була Японія. Компанією-виробником була
«Тойота», а автівка називалася «Тойопет». У 1939 році уряд Японії
викинув з країни «Дженерал Моторз» з «Фордом» і почав опікуватися
«Тойотою». В 1949 році допоміг їй грошима центрального банку. Сьогодні
вираз «японське авто» асоціюється з високою якістю і звучить так само
природно, як «французьке вино».
Таку історію розповів Га-Джун Чанг (Ha-Jooh Chang) у своїй статті
«Захищаючи глобальну бідність». Він – автор книги «Погані самаряни:
багаті народи, жалюгідна політика і загроза світу, що розвивається»,
яка вийшла в світ 5 липня.
Півстоліття після поразки «Тойопета» розкішний бренд «Тойоти
Лексус» став іконою глобалізації. Це сталося завдяки книзі
американського журналіста Томаса Фрідмана «Лексус та оливкове дерево».
Книга завдячує своїй назві «прозрінню», яке сталося з Фрідманом у 1992
році. Він відвідав фабрику «Лексус» і був сильно вражений. Він збагнув,
що «половина світу прагне збудувати щось краще за Лексус — задля того,
щоб модернізувати й раціоналізувати свої економіки та процвітати в
системі глобалізації. А половина світу все ще бореться за те, щоб
володіти якимсь оливковим деревом».
Згідно з Фрідманом, «країни світу оливкового дерева» не зможуть
приєднатися до «країн світу Лексус», якщо вони не застосують особливий
набір економічних принципів, що він називає «золотою гамівною
сорочкою». Цим терміном Фрідман позначає сьогоднішні неоліберальні
цінності: обов’язкова приватизація підприємств державної форми
власності, лібералізація торгівлі, дерегуляція ринків іноземних
інвестицій та капіталу, конвертована валюта, приватизація пенсійного
забезпечення. Фрідман переконував, що «золота гамівна сорочка» — це єдиний одяг, що підходить для жорстокої, але жвавої гри глобалізації.
Якби на початку 60-х років минулого століття японський уряд
послухався економістів-адептів вільної торгівлі, то не було б
«Лексуса». «Тойота» була б сьогодні в кращому разі молодшим партнером
американського автовиробника, а Японія так і залишилася б третьосортною
промисловою країною.
Всі сучасні розвинуті країни, включно з Британією та США, які
вважаються фундаторами вільного ринку та вільної торгівлі, ставали
багатими за рецептами, що суперечать їхнім сьогоднішнім цінностям.
Так, у 1721 році Роберт Волпоул — перший британський прем’єр-міністр —
запровадив промислову програму, що захищала й підтримувала британських
виробників, що мали серйозних конкурентів у Нідерландах, Бельгії та
Люксембурзі. Волпоул заявив, що «ніщо так не сприяє підвищенню
народного добробуту, як експорт готових товарів й імпорт закордонної
сировини». До 1840-х років середня тарифна ставка в Британській
промисловості складала 40-50%. Для порівняння — у Франції тоді вона
складала 20%, а у Німеччині — 10%. Тарифом автор називає митний збір,
який країна стягує при імпорті іноземних товарів.
США також пішли шляхом Британії. Найголовніше правило, що нові галузі потребують захисту до того часу, як вони зможуть конкурувати зі своїми іноземними суперниками,
було розроблено Олександром Гамільтоном — першим міністром фінансів
США. У 1789 році він запропонував серію заходів для досягнення
індустріалізації своє країни. Сюди входили захисні тарифи, субсидії,
лібералізація імпорту промислових потужностей, патентування винаходів і
розвиток власної банківської системи. Гамільтон прекрасно розумів
можливі пастки політики протекціонізму нових галузей промисловості і
застерігав, щоб така політика не тривала надто довго. Він знав, що
подібно до батьків, які занадто опікуються своїми дітьми, уряд також
може розбестити молоді галузі. Але це не є аргументом проти політики
протекціонізму, пише Га-Джун Чанг. Приклади поганого протекціонізму
просто показують, що цю політику треба проводити розумно.
Рекомендуючи таку програму для молодих галузей, 35-річний Гамільтон
відкрито проігнорував поради всесвітньо відомого англійського
економіста Адама Сміта. Як і більшість європейських економістів того
часу, Сміт радив американцям не розвивати виробництво. Він переконував,
що будь-яке намагання «зупинити імпорт європейських виробів завадить
поступу їхньої країни до справжнього багатства і величності». Деякі
американці, як Томас Джеферсон, наприклад, не погоджувалися з
Гамільтоном. Вони переконували, що краще імпортувати високоякісні
готові товари з Європи, отримуючи доходи від експорту
сільськогосподарської продукції, ніж намагатися виробляти другосортну
продукцію.
Після Англо-Американської війни 1812 року США застосували захисну
політику в повній мірі. До 1820 року середній тариф у промисловості
піднявся до 40%. У 1830-х роках він був найвищим у світі і, окрім
декількох коротких періодів, залишався найвищим аж до другої світової
війни. Тоді виробництво в США досягло найвищого рівня.
Повторимо, що всі сьогоднішні багаті країни використовували захисні
заходи. Навіть коли загальний рівень протекціонізму був відносно малим,
окремі стратегічні галузі отримували дуже великий захист з боку
держави. Наприклад, в кінці 19-го — на початку 20 століття Німеччина,
зберігаючи відносно помірну середню тарифну ставку в промисловості
(5-15%), дуже опікувалася металургією. Швеція в цей час запровадила
протекціонізм в новоствореній інженерній галузі, хоча в середньому
тарифна була 15-20%. В першій половині 20 століття Бельгія тримала
помірний рівень загального державного захисту, але дуже опікувалася
ключовою для себе текстильною і металургійною промисловістю.
Митні тарифи — не єдиний інструмент торгової політики, яку використовують багаті країни.
Коли вважають за необхідне захистити свої нові галузі, вони взагалі
забороняють імпорт або накладають квоти на імпорт. Вони також надають
експортні субсидії — іноді на всі товари експорту (як Японія й Корея),
але частіше — на конкретні товари. У 18 столітті Британія надавала
експортні субсидії на порох, парусину, рафінований цукор і шовк. Для
заохочення експорту деякі держави повертають компаніям гроші, сплачені
за імпортовані промислові потужності, призначені для виробництва
експортних товарів. Багато хто думав, що такі заходи придумала Японія у
1950-х роках, але насправді цей механізм був винайдений у Британії в 17
столітті.
Сказане вище не обмежується сферою торгівлі. В 19 столітті США
обмежили іноземні інвестиції в банківській сфері, судноплавстві,
гірничій промисловості та лісозаготівлі. Найсуворішими були обмеження в
банківській сфері. Протягом всього 19 століття акціонери-нерезиденти не
могли навіть голосувати на зборах акціонерів. Тільки американські
громадяни могли бути директорами Національного банку.
Деякі країни пішли ще далі. Японія закрила для іноземних інвестицій
більшість галузей промисловості і запровадила 49% обмеження права
власності в інших галузях до 1970-х років. Між 1930-ми і 1980-ми роками
Фінляндія кваліфікувала всі фірми, які мають більше 20% іноземних
власників, як «небезпечні підприємства».
Багаті країни сьогодні можуть підтримувати приватизацію державних
підприємств країн, що розвиваються, але самі вони збудували свою
промисловість завдяки державній формі власності. На початку
індустріалізації Німеччина й Японія на підприємствах своїх ключових
галузей — текстильній, сталевій і суднобудівній — встановили державну
форму власності. У Франції такі відомі компанії, як Рено (автомобілі),
Алькател (телекомунікаційне обладнання), Томсон (електроніка) і Ельф
Аквітен (нафта й газ) були державними підприємствами. Фінляндія,
Австрія й Норвегія після другої світової війни також розвивали свою
промисловість через державну форму власності. Тайвань досягнув свого
економічного «дива» з державним сектором в економіці, розмір якого в
півтора рази перевищував міжнародний. Державний сектор Сінгапура — один
з найбільших в світі і включає таку компанію світового класу, як
«Сінгапурські авіалінії».
Багаті країни рекомендують країнам, що розвиваються, політику, яка прямо суперечить їхньому історичному досвіду.
За останні 25 років через Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Світовий
банк вони нав’язали торговий лібералізм багатьом країнам. Всесвітня
торгова організація (ВТО) також тисне законами щодо інтелектуальної
власності і примушує всіх, у тому числі найбідніші країни, що
розвиваються, виконувати стандарти США.
Для чого вони це роблять? У 1841 році німецький економіст Фрідріх
Ліст скритикував Британію за те, що вона проповідує вільну торгівлю
іншим країнам, в той час, як сама досягла економічної могутності через
тарифну політику та субсидії. Він звинуватив британців у «вибиванні з
під ніг драбини», по якій вони піднялися на найвищу світову економічну
позицію. Сьогодні багаті країни проповідують вільну торгівлю бідним
країнам для того, щоб захопити більші частки їхніх ринків і не
допустити появи конкурентів. Вони кажуть «робіть, як ми кажемо», —
і чинять, як погані самаряни, збагачуючись на чужих проблемах. Для
цього багаті країни навіть переписали свої історії, щоб показати себе
послідовнішими, ніж є насправді.
Але правда полягає в тому, вважає Га-Джун Чанг, що «вільні
торговці» роблять життя тих, кому вони начебто намагаються помогти,
важчим. Запровадження ними «гарної» політики ліберальної зовнішньої
торгівлі, іноземних інвестицій і сильного патентного захисту призвели
до того, що більшість країн, що розвиваються, за останні 25 років
переживають погані часи у порівнянні з «поганим минулим»
протекціоналізму і урядових інтервенцій 1960-х — 70-х років. Наполовину
знизилися щорічні темпи економічного зростання. Але й такий скромний
показник був досягнутий тільки завдяки тому, що в розрахунку брали
участь Китай та Індія — молоді динамічні гіганти, що відмовились
одягнути «золоту гамівну сорочку» Фрідмана, хоча й поступово
лібералізують свої економіки. Падіння економічного зростання особливо
помітно в Латинській Америці та Африці, де ортодоксальні неоліберальні
програми впроваджувалися з більшим фанатизмом, ніж в Азії.
Штовхаючи бідні країни до вільного ринку, «погані самаряни» часто
розгортають риторику про «поле гри». Вони переконують, що країнам, які
розвиваються, не можна використовувати такі інструменти, як
протекціонізм, субсидії та регуляторні механізми, оскільки вони начебто
є проявом нечесної конкуренції. Але «забувають», що більшість видів
спорту має чітке розділення по віку і статі, а бокс, боротьба й важка
атлетика — ще й по ваговим категоріям. Нинішня глобальна економічна
конкуренція — це гра нерівних гравців, пише Га-Джун Чанг.
Він стверджує, що економічний розвиток — це оволодіння передовими
технологіями. Країна може самостійно розвивати технології, але цього не
достатньо. Щоб імпортувати технології розвинутих країн, потрібно
заробляти валюту експортом. Без торгівлі не буде технологічного
прогресу та економічного розвитку. Але існує величезна різниця між тим,
коли кажуть, що торгівля є суттєвим інструментом економічного розвитку,
і тим, коли кажуть, що вільна торгівля — це найкраще. Як показали
Британія, США, Японія, Тайвань Південна Корея і багато інших країн, активна участь у міжнародній торгівлі не вимагає вільної торгівлі. На ранніх стадіях розвитку ці країни мали в регіоні митні тарифи від 30 до 50%.
Засвоєння іноземних технологій не потребує ліберальної політики і
щодо іноземних інвестицій. Якби Південна Корея наділа на себе «золоту
гамівну сорочку» Фрідмана в 1960-х, вона б все ще експортувала сировину
— вольфрам і морські водорості. Секрет успіху Південної Кореї полягає у
поєднанні протекціонізму та відкритої торгівлі, урядового регулювання
та вільного ринку, активного залицяння перед іноземними інвестиціями та
їх драконівського регулювання, приватного підприємництва й державного
контролю. Зони державного захисту постійно змінювалися в міру того, як
тільки нові галузі економіки ставали на ноги. Глобалізація — надто
важлива річ, аби довірити її трубадурам вільної торгівлі, чиї поради за
останні 25 років «вилізли боком» країнам, що розвиваються — підсумовує
корейський економіст
