РОЗУМ
Меню сайта
Категории каталога
Нелегальна міґрація [36]
Хроніка нелегальної міґрації, причини та методи боротьби з нею
"Нова" Европа [25]
Матеріали стосовно ЄС та краху Європейської цивілізації
Україна [36]
Казуси [25]
Статті про різні казуси та дивні речі
Знакові постаті [4]
"Стара" Європа [4]
Вибори [2]
Росія [1]
Наш опрос
Яка форма правління краща?
Всього відповіли: 698

Політологічний блог

uktk

apimage
licorne aio reviews
Главная » Статьи » Політика » "Нова" Европа

Ален де Бенуа - Крок до жахіття

Сучасні ідеології – це світські релігії. Вони засновані на секуляризованих теологічних поняттях. Таке визначення особливо характерне для тоталітарних систем з їх домаганнями та месіанськими компонентами, що в минулому були притаманні передусім для християнських єресей. Як і деякі інші автори (Вольдемар Ґуріан, Ерік Фьоґелін, Жан-П’єр Сіронно), Раймон Арон описав сучасні тоталітаризми як "політичні” або "світські релігії”, тобто вчення, які в душах наших сучасників посідають місце віри і бачать спасіння людей тут на землі, в далекому майбутньому і в соціальному ладові, який ще треба створити.

Ідеологія відіграє тут, звичайно ж, найважливішу роль. Більшість аналітиків тоталітарних систем, скажімо Ален Безансон, Міхаіл Ґеллер чи Франсуа Фуре, описали їх як "ідеократичні” системи. Це визначення пасує насамперед совєцькій системі. Але тоталітаризм не лише тому тоталітарний, що спирається на ідеологію (всупереч поглядам ліберальних авторів, які гадають, наче вони говорять з неідеологічної точки зору). Всі людські спільноти, оскільки вони конкретизують певне бачення світу, мають ідеологічно окреслену базу, незалежно від того, говорять вони про неї відверто чи тамують це в собі. Отож, зміст ідеології також не грає головної ролі в тоталітарній системі. Значно важливішим є спосіб свідомого укладання цього змісту як істинної системи, в рамках якої цей зміст офіційно представляється і видобувається з кожної форми дискусії. Монтеск’є говорив про те, що кожна політична система має суть ("що робить її такою, якою вона є”) і принцип ("що урухомлює її”). Однією з ознак тоталітаризму є те, що його суть і принцип виступають єдиним цілим, і саме тому, що вони підпорядковані "тотальній” ідеології, яка "з фундаментальної засади висновує все подальше з неухильною послідовністю”. Подібно до релігійних учень, зразки такої ідеології виглядають як західні догматичні побудови, що містять абсолютні істини, водночас відводячи іншим ученням роль неправильної свідомости або містифікації, задля того, аби приховати реальність поставленого на карту. "Тотальна” ідеологія удає вище вчення про історію або життя, і її основні поняття та принципи стають загальними істинами.

До однозначних, "релігійних” особливостей тоталітарної системи належать дуалістичне бачення світу, мессіанські очікування і безмежне бажання створити суспільство, якого ніколи досі не існувало. "Що треба розуміти під поняттям месіанського почуття?” – запитує Д.С.Раппорт. "Це відчуття того, що історія та життя на цій землі одного дня зазнають цілковитих і безповоротних змін – від стадії постійної боротьби, про яку ми всі знаємо, до досконалої стадії омріяної гармонії, коли не буде ані хвороб, ані сліз, коли ми будемо вільні від будь-яких правил, що є передумовою абсолютної свободи”.

Дуалістичне сприйняття полягає в тому, щоб придумати світ у формі радикального поділу: ми та інші, сили добра і сили зла. Світ буде поділений виключно на друзів і ворогів, будь-які треті позиції стануть неможливими. "Хто не зо Мною, той супроти Мене”, – читаємо в Євангелії від Матвія (12.30). У Лєніна з цього приводу сказано: "Або буржуазна, або соціалістична ідеологія. Середини немає”. Тому Л.Колаковскі говорив про сталінізм, як про "схему єдиної альтернативи”, а Ален Фінкелькро – про "радикальне спрощення, яке поєднує невблаганний детермінізм із панібратським моралізмом”.

Таке сприйняття біполярного світу відповідає в комунізмі протистоянню між пролетаріатом і класом експлуататорів, в націонал-соціалізмі – між німцями (тобто арійцями) і євреями, хоча ця протилежність, напевно, наслідує протиріччя між християнами і диявольськими антихристами. В обох випадках партія представляє квінтесенцію доброго первня, позаяк вона ідентифікує себе із найздоровішою частиною людства ("обраною” частиною, яка покликана виконати історичну і метафізичну місію, оскільки ця частина має вищу расову свідомість або представляє аванґард пролетаріату), а ще тому, що вона уособлює образ майбутнього людства. Отож, їй судилося усіма засобами боротися проти поганого первня. Політика, таким чином, стає релігійною війною апокаліптичного характеру супроти злих сил. В обох випадках ми бачимо теорію, яка "формує чудотворне вчення на користь вибраної спільноти (німецької раси або світового пролетаріату)” (Філіпп Бюрі).

І в обох випадках ця універсальна боротьба, заснована на метафізиці суб’єктивности, у свою чергу оприявненій як об’єктивна історична необхідність, буде леґітимізована. Гітлер запевняв, що боротьба, яку веде арієць, "Прометей людства”, відповідає "одвічним законам природи”, які з точки зору соціального дарвінізму пояснюють боротьбу проти всіх. Універсальна боротьба призводить до виокремлення найкращих, і тим самим виконує "волю природи, яка схиляється до того, щоб підняти рівень живих істот”. Протилежне розумування відбувається так: якщо кращі неминуче перемагають, то панування сильніших логічно вмотивоване, а це означає, що воно відбувається в інтересах історії. Лєнін також стверджує, що прихід комунізму пов’язаний з історичною необхідністю, яка пояснюється як постійний поступ. В обох випадках історія чинить найвищий суд, який дозволяє перевірити правильність теорії. Боротьба ж цінна завдяки принципові добору. Той, хто перемагає, тим самим доводить, що він правий. Все це нагадує сучасний історизм, західну версію віри в історію, яка триває лінійно і орієнтується на Царство Боже. Клас, як і раса, стає єдиним об’єктом, що несе в собі сенс історії та юридично може бути поділений лише тією мірою, наскільки його ідентичність породжує проблеми. Парадоксально, але волюнтаризм поєднаний із вірою в абсолютний закон, що не є результатом людської інтерпретації, а навпаки, значно більше їм нав’язується, як закон історії або життя. Цей закон рішуче відмежовує свободу волі і відкидає всі питання, що стосуються свободи таких безвиходей, як класичні форми детермінізму або провидіння. Наслідком створеного понад усім "закону руху понадлюдської сили, природи або історії” є те, що позитивні закони (які беруться до уваги лише тоді, якщо вони з ним співпадають) втрачають будь-який сенс і, що розриваються критерії дозволеного та забороненого. Цей закон є істинним джерелом їхньої божевільної ідеї прозорости і повного панування, яке характеризує тоталітаризм.

Оскільки тоталітаризми прагнуть до начебто онтологічного перелому в історії людства, то вони доводять до крайнощів пристрасть до нового. Вони стверджують, що не допустять виникнення вже існуючих суспільств. "Новий Райх”, "нова людина”, "нова ера” чітко розмежовують те, що було до того, і що буде опісля. Нововведення містяться у намірі цілеспрямовано планувати вищу колективну мету. Слідом за Джовані Джентіле, який вже в 1898 році висвітлив "західно-марксистську” суть марксизму, Ернст Блох показав роль прагнення до чогось "цілковито іншого” в комунізмі, як звичайну форму прагнення до раю на землі. Бажання покінчити з минулим породжує усі різновиди прагнення до абсолютної руїни, яка відтак породить світ, яким керуватиме нова людина. Ален Безансон підкреслює, що "в націонал-соціалізмі та комунізмі йдеться про те, аби шляхом знищення зла створити досконале суспільство і нову людину”. Панує двояка одержимість – покінчити з віджилою епохою, а водночас започаткувати цілковито нову еру.

Саме в цьому виявляється притаманна тоталітаризмові відмова від безпосереднього успадкування сучасности, яка від самого початку виступає в якості tabula rasa, тобто принципове відхилення і відкидання усього того, що раніше розглядалося як гідне збереження та сприяння. Імпліцитний пароль сучасности звучить так: "межі можливого” (Арендт) треба безперервно досліджувати з думкою про те, що все можливе є бажаним. Цей пароль відповідає кожній "необмеженій експансії”, яку Ганнаг Арендт піднімає до цілей сучасного або повсякденного застосування, що Гайдеґґер називає "поняттям нескінченности”. Вона (нескінченність) зумовлює сумнівність самого значення "межі”, яке нескінченно кличе до переоцінки людської волі та "поступу”. Згідно з означенням, тоталітаризм – це система, яка не знає меж і добивається цілковитої мобілізації людей і світу; це система, спрямована на вивчення і скерування на розум цілого світу. Цю цілісність світу тоталітаризм розвиває в "сильній владі реквізиції” (Жан-Люк Нанці і Жан-Крістоф Болль). Це система, яка не лише вірить в те, що все можливо (оскільки бажання її необмежені), але й у те, що все дозволено (бо саме це уособлює абсолютна істина).

Цю повну мобілізацію не можна відокремлювати від прагнення до уніфікації. Тоталітаризм намагається передусім зменшити людську багатосторонність на користь єдиної моделі. Тим самим тоталітаризм демонструє викривлення принципу єдности, який полягає в усуненні суперника, багатосторонності, політизуючи ставлення до універсальности. В цьому сенсі тоталітаризм демонструє відмову від "амбівалентности світу”, жахливу спробу уніфікувати всі людські сенси, зруйнувати дистанцію між багатоманітністю дійсности та єдністю сенсу, створення цієї єдности будь-якою ціною. Тому в тоталітарних режимах повинно бути знищене все, що відрізняє людей одних від одних, все, що стоїть на шляху між людьми і владою, – і це найможливіше тоді, коли "при існуючій гомогенності єдністю як такою зовсім і цілком знехтують: виокремлення єдности або якоїсь частини єдности чи цілісности жодним чином не чинить негативного впливу на цілісність як таку” (Claude Polin, L’esprit totalitaire).

Подібне бачення зазвичай випливає із уявленнями про кінець історії, тобто кінцеву стадію людства, яку іноді (задля риторичних цілей) порівнюють із "новою історією”, позбавленою усіх ознак історичного існування. Але, тим не менше, це уявлення розглядається водночас із точки зору волюнтаризму та діалектики. З однієї сторони, цей процес розглядають не як автогенеруючий: задля прискорення його завершення людина повинна брати в ньому ширшу участь. З іншого боку, кінцевого стану, ознаменованого відсутністю напруги та воєн можна досягнути лише шляхом посилення напруги і розпалюванням пожеж воєн. Умовою подолання фази антагонізмів і протиборства є попереднє їх підбурювання. Це і є темою "остаточної боротьби”, яку веде меншина всередині єдиної партії, прагнучи шляхом усунення головних суперечностей завершити історію. Тоталітарні режими – це режими, які шляхом радикального прискорення хочуть покінчити з історією історичної екзистенції.

В цьому сенсі тоталітарні системи ніколи не можуть бути "правими”, позаяк для останніх притаманна передусім обережність у здійсненні політики, що зумовлено обмеженістю переслідуваних цілей. Така політика може спиратися на ідеології або вчення, але результати ніколи не будуть тими, якими вони бачилися на самому початку. Вона зважає на людську природу, а це забороняє їй думати, що все можливо. В ній майбутнє ніколи не розглядатиметься під таким кутом зору, який би означав абсолютний розрив із минулим. Повага до людської різноманітности творить у правих загальне правило (разом із тим, що вони розуміють під "реальністю”, ставленням до відповідного контексту). На противагу до такої точки зору авторитарні системи дефініюють себе від самого початку в абсолютному. Вони відхиляють обережну політику і розуміють її як науку і як замінник віри, який у всіх людських справах володіє найвищими істинами.

Переклала Галина Томків



Источник: http://www.ji.lviv.ua/n25texts/benua.htm
Категория: "Нова" Европа | Добавил: Andre-de-Renon (25.01.2010)
Просмотров: 1787 | Рейтинг: 0.0/0 |

Всего комментариев: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Форма входа
Поиск
Друзья сайта
Статистика

Copyright MyCorp © 2017