Однією з найбільш колоритних та оригінальних постатей, що пробилися до політичної еліти доби італійського фашизму завдяки непересічному поєднанню особистого хисту та протекції “згори”, зарекомендував себе Етторе Муті (1902 - 1943). Народжений у північноіталійському місті Равенна, 15-річним підлітком-добровольцем потрапив у ряди королівської армії, приспавши пильність призовної комісії фальшивою посвідкою особи та нетиповими для юного віку фізичними даними. При цьому Етторе приховав факт втечі з батьківського дому, з нетерпінням очікуючи від’їзду на фронт. Зарахований до 6-го піхотного полку бригади “Аоста”, що був відправлений на альпійський фронт проти Австро-Угорщини. Потрапивши на передові позиції, хлопець зарекомендував себе добрим вояком, і то такою мірою, що вже влітку 1918 року був переведений до ударного підрозділу штурмової піхоти “Caimani del Piave”.

Невдовзі після закінчення війни, у 1919 році записався до “Fascio di combattimento”, а наприкінці того ж року разом із кількома фронтовими товаришами опинився в рядах легіонерів Г. Д’Аннунціо, що захопили портове місто Фіуме (Рієка). Важлививий стратегічний пункут на Адріатичному морі, місто Фіуме входило до складу Угорського королівства Австро-Угорщини, після поразки якої стало ареною протистояння між Італією та новоствореним Королівством сербів, хорватів та словенців. Не чекаючи на рішення міжнародних інстанцій, група італійських добровольців під командуванням ексценричного поета Д’Аннунціо та дезертирів із розташованого поблизу італійського окупаційного контингенту 11 вересня 1919 року захопила місто і встановила специфічну форму самоврядування. До Різдва 1920 року на території Фіуме функціонувала схожа на ренесансне північноіталійське князівство республіка, опорою якої стали відчайдушні фронтовики та радикальні італійські націоналісти. Незважаючи на істеричні заклики уряду в Римі, Габріеле Д’Аннунціо став господарем ситуації. В місті панувала специфічна атмосфера суміші ура-патріотизму, анархосиндикалізму, військової диктатури та карнавалу, в якій італійські легіонери змагалися в сміливості та ексцентричних подвигах. У складі групи відчайдушних екс-комбатантів та шукачів пригод Етторе Муті взяв участь в ефектній операції по захопленню вантажного корабля, що направлявся в Аргентину, поповнивши бюджет “вільного міста” на 12 міліонів лір. Проте кінець самопроголошеної республіки, ознаменований залпами артилерії італійського броненосця “Андреа Доріа” по вулицях Фіуме та неминучою висадкою урядових військ, застав Етторе Муті в рідній Равенні. Хвороба батька змусила юного ветерана повернутися додому, де спостерігалась типова для всієї Італії картина: безробіття, робітничі страйки, аграрний революційний рух, безлад та анархія, апатія місцевої влади. Якраз у той час набував обертів механізм формування фашистських воєнізованих структур, які за власною ініціативою взялися за наведення порядку. Потужний імпульс онтогенезу фашистського руху було надано на початку травня 1920 року, коли у Трієсті було сформовано перші бойові організації фашистів, відомі під назвою “squadri”(”squadra” - “сквадра” - італійською означає “загін” або ж “підрозділ”). Фізично здорові члени місцевих фашистських організацій, переважно із досвідом бойових дій на фронті, об’єднувалися в невеликі загони чисельністю 20-25 осіб, озброєні переважно підручними засобами та меншою мірою легкою вогнепальною зброєю, і за заздалегідь складеним планом здійснювали масовані атаки на ворожі організації. Мішенню атак фашистів ставали осередки профспілок, політичних партій лівого спрямування, місцевих Ліг праці, що монополізували трудові відносини, земельних кооперативів, контрольованих соціалістами, а в районі Трієсту, із складною поліетнічною структурою-проти політичних та культурних організацій слов’ян.
Етторе Муті вступив до місцевого осередку фашистського руху в Равенні, швидко завоювавши репутацію відчайдушного “сквадриста” низкою авантюрних вчинків. Серед найбільш імпозантних подвигів Муті був випадок, що трапився на засіданні лідерів соціалістичного руху в Сан Аркангело ді Романья, коли він сам-один увірвався в приміщення з револьвером, розбив лампу та поцупив традиційну реліквію лівих сил - червоний прапор. Незабаром Муті став провідним діячем равеннського фашистського руху, очоливши місцеву партійну організацію, виділяючись харизмою та непересічною хоробрістю на барвистому фоні ініціативних та безкомпромісних місцевих лідерів.
Кульмінацією бурхливого періоду розвитку фашизму як опозиційної антисистемної націонал-патріотичної сили стали події жовтня 1922 року, коли керівництво Національної фашистської партії(PNF) вирішило захопити політичну владу шляхом збройного повстання. Оперативний штаб керівництва повстанням розмістився в місті Перуджа; відповідно до плану, три колони фашистів мали зосередитись у прилеглих до Риму населених пунктах (Монтеротондо, Чівітавеккія та Тіволі) і одночасно вирушити на столицю. 28 жовтня 1922 року підрозділи фашистських “сквадр” розпочали захоплення урядових установ в містах Болонья та Александрія, незабаром взявши під контроль Флоренцію, Мантую та Перуджу, однак в Кремоні армійські підрозділи відбили спроби місцевих фашистів під командуванням Роберто Фаріначчі захопити владу в місті. В Римі прем’єр-міністр Л.Факта наказав армійським частинам зайняти позиції в столиці та на вулицях Туріну, Генуї, Болоньї та Мілану, а також приміщення штаб-квартири столичного осередку PNF. Під час подій, що супроводжували багато в чому показовий та бутофорський марш фашистських загонів на Рим, в Равенні місцеві фашисти під керівництвом Етторе Муті штурмом взяли приміщення префектури та усунули представника виконавчої влади від виконання обов’язків. Після встановлення фашистського режиму в Італії Муті став помітною фігурою в житті Равенни, отримавши керівну посаду офіцера Добровольчої міліції національної безпеки (Milizia Volontaria Sicurezza nazionale, MVSN), яка поглинула фашистські воєнізовані загони. На деякий час його основним заняттям стали імпровізовані автоперегони на шляхах провінції Романья, які Муті влаштовував за кермом власного автомобіля “Bugatti” блакитного кольору, відомого на всю околицю. Серед улюблених трюків гонщика-аматора особливо ефектним виглядав ривок під шлагбаумом на залізничному переїзді напереріз поїзду швидкого сполучення.

У 1925 році Етторе Муті одружився, проте, як незабаром з’ясувалося, не зовсім вдало. Стосунки із партійними функціонерами міста Равенни та представниками органів влади скаладалися ненайкращим чином, і дуже скоро Муті нажив своєю безкомпромісною поведінкою чимало ворогів серед тамтешньої фашистської еліти. В результаті замаху у 1927 році на центральній площі Равенни був тяжко поранений в живіт. Залишив службу в Равенні та переїхав до Риму, де проводив час у постійних розвагах та любовних пригодах, аж поки не отримав призначення на посаду консула фашистської міліції в Трієсті. Неспокійний та імпульсивний дух шукача пригод підштовхнув Етторе Муті до опанування літака, а згодом і до кар’єри військового пілота у бойових діях в Ефіопії, Іспанії та Албанії. Коли у 1935 році розпочалася війна з Ефіопією, Муті вирішив записатися добровольцем у діючу армію та потрапив у 13-ту бомбардувальну ескадрилью, разом з якою пройшов всю кампанію. Дорогу в авіацію йому відкрив давній знайомий із часів зародження фашистського руху в 1920-х роках, маршал авіації Італо Бальбо (1896 - 1940), герой рекордного групового перельоту через Атлантику на 24 гідролітаках SM-55. Наступним випробуванням після бойового хрещення в майже полігонних умовах Ефіопії стала участь в громадянській війні в Іспанії на боці франкістів із серпня 1936 року, де лейтенанту Муті довелося помірятися силами із досвідченими та агресивними радянськими пілотами. До речі, разом із Муті в італійських авіаційних підрозділах воювали такі відомі лідери фашизму, як Галеаццо Чіано (міністр закордонних справ та зять Б.Муссоліні) і Алессандро Паволіні (міністр народної культури, згодом генсек Фашистської республіканської партії), а згодом їхні контакти переросли в тісну дружбу. Італійська пропаганда оцінила перспективи культивування образу фашистської людини нової генерації, для чого Муті підходив якнайкраще, із своєю багатою революційною біографією, послужним списком відчайдушного пілота, приємною зовнішністю та невичерпним оптимізмом. При вступі парадної колони італійських військ у здобутий франкістами Мадрид 29 березня 1939 року саме Муті розташувався на чолі тріумфуючих “чорносорочечників”. Під час італійського “бліцкрігу” - операції по захопленню Албанії в квітні 1939 року літак Муті приземлився одним із перших на аеродромі Тірани, разом із італійськими десантниками, що здійснили безкровне захоплення столиці країни. У жовтні того ж року, завдяки протекції міністра закордонних справ та ймовірного спадкоємця Б.Муссоліні, графа Галеаццо Чіано, кандидатуру Муті було схвалено для призначення на посаду генерального секретаря Національної фашистської партії. День 31 жовтня 1939 року позначив кінець так званої “ери Стараче”, тобто тривалого періоду перебування на цій посаді Акілле Стараче, що тривав впродовж 1931 - 1939 років. Харизматична особа Муті, переконаного фашиста, бойового льотчика та героя війни проти комуністичної загрози, якомога краще пасувала до прагнення фашистського керівництва виховати нову еліту партії із рядів справжніх борців. Проте ширший контекст призначення Етторе Муті на посаду генерального секретаря полягав у проведенні структурних реформ партії та споріднених інституцій, ліквідації зародків корупції та модернізації партійного апарату. Такі завдання вимагали добрих організаційних навичок, знання бюрократичних механізмів, широкого арсеналу стратегічних і тактичних прийомів апаратної боротьби, врешті-решт, елементів дипломатичного хисту. Подібний вид діяльності був глибоко чужим непосидючому та нестриманому за натурою Муті, тож його ентузіазму вистачило ненадовго-із вступом Італії у війну проти Франції та Великобританії у червні 1940 року він подав заяву про відставку та переведення в діючу армію. Щоправда, до того Муті встиг розібратися із особливо яскравими діячами партійної еліти Равенни, що організовували замах на нього у далекому вже 1927 році.

Повернувшись у звичну стихію бойового пілота вже у званні підполковника, Муті зайнявся підготовкою та плануванням операції, яка б продемонструвала супротивникові потенційні можливості італійського повітряного флоту. Незважаючи на тривалі спроби розбудувати авіацію далекої дії, Італія вступила у війну із недостатньою кількістю літаків, здатних транспортувати серйозний бомбовий тонаж на далеку відстань, аби вразити індустріальні центри ворога. Довелося терміново модифікувати тримоторні транспортні літаки “Савойа Маркетті” SM82, відомі своєю технічною надійністю та значним радіусом дії, в імпровізовані бомбардувальники. У жовтні 1940 року командування італійських ВПС перебазувало 41-шу авіагрупу під командуванням Етторе Муті на аеродром, розташований на острові Родос в Егейському морі. Завдання, яке поставили перед Муті та екіпажами п’ятірки бомбардувальників SM-82, полягало в проведенні несподіваної атаки на британські нафтопереробні підприємства в Перській затоці. Конкретною ціллю було обрано нафтопромисли, розташовані поблизу адміністративного центру Бахрейну, міста Манама. Ризик операції був значний, адже ніхто не міг передбачити долю перероблених у бойові бомбардувальники транспортників у далекому рейді, тож вирішальним чинником ставала підготовка та досвід пілотів. Подолавши довгий шлях до Бахрейну, повертатися тим самим маршрутом на Родос було ризиковано, оскільки англійці могли перехопити бомбардувальники, використовуючи власну авіацію з числених авіабаз на Кіпрі, в Палестині та Іраку. Отож Муті вирішив після рейду повертатися через пустелі Аравійського півострова та Червоне море, приземлившись на території італійської колонії в Східній Африці-Еритреї. Керувати перевантаженими бомбардувальниками справа нелегка, тому до операції залучили надзвичайно досвідчених пілотів. 18 жовтня 1940 року чотири бомбардувальники після тривалих маневрів набрали потрібну висоту і вирушили з Родосу на схід, на чолі невеликої формації летів літак Етторе Муті, який мав вивести групу на ціль. У режимі радіомовчання італійці проминули Кіпр, Ліван, Палестину, Йорданію та Ірак, і, вийшовши на ціль близько другої години ночі 19 жовтня, вдало скинули бомби на добре освітлені нафтові термінали. Врешті-решт, після польоту, що тривав понад 15 годин, група під проводом Муті, не зазнавши втрат, щасливо приземлилася на аеродромі в Африці. Звичайно, значної матеріальної шкоди нафтопереробній промисловості Перської затоки невелика група літаків завдати не змогла, проте сміливий рейд Муті мав велике пропагандистське значення, до того ж, англійці були змушені посилювати охорону нафтових веж засобами протиповітряної оборони, в яких відчували гостру нестачу.

Протягом листопада 1940 - січня 1941 року Етторе Муті виконав близько 40 вильотів проти цілей у Греції, а також брав участь в операціях над Середземним морем. В березні 1941 року він знову особисто очолив рейд італійських бомбардувальників проти нафтового терміналу, цього разу у місті Хайфа на території сучасного Ізраїлю. До кінця 1942 року Муті виконував бойові вильоти на середземноморському театрі воєнних дій, проте був змушений перейти на штабну роботу через проблеми із зором; всього підполковник провів у небі близько 1500 годин. У головному штабі італійських королівських ВПС (Regia Aeronautica) Муті виконував різні функції, проте є дані про те, що 18 лютого 1943 року він здійснив подорож до Португалії для проведення переговорів з керівництвом країни. Влітку 1943 року підполковник знаходився на Додеканеських островах, інспектуючи операції по транспортувнню італійських парашутистів-диверсантів в Палестину.

Після державного перевороту 25 липня 1943 року Беніто Муссоліні було усунуто від влади та заарештовано, а новим головою уряду король призначив маршала Пьєтро Бадольйо, що розпочав переговори з англо-американцями. Однак Муті продовжув відкрито висловлювати прихильність до фашистської ідеології та лідера фашизму Б.Муссоліні, і навіть спробував підняти фашистів на захист “дуче”. В результаті сам Муті був ув’язнений італійськими карабінерами, котрі підтримали консервативний та монархічний антифашистський переворот Бадольйо, через потенційну небезпеку яку він представляв в якості організатора фашистського повстання. Орієнтовно 23-24 серпня Етторе Муті був розстріляний карабінерами, як повідомлялося, “при спробі втечі”.

Розповідали, що Беніто Муссоліні, коли отримав повідомлення про смерть Муті, перебуваючи під арештом в гірському масиві Гран-Сассо, проплакав більше години. 12 вересня 1943 року підрозділ німецьких десантників під командуванням Отто Скорцені провів успішну операцію по звільненню Муссоліні з-під арешту в горах, а відтак в Північній Італії постала фашистська Італійська соціальна республіка під захистом німецької армії, що проіснувала до квітня 1945 року. Образ Етторе Муті став улюбленим інструментом пропаганди “Республіки Сало” (назва походить від містечка Сало, де розмістилося міністерство народної культури, одна з найважливіших інституцій режиму), як тип фашистського героя, що не скорився долі та залишився вірним до кінця своїм ідеалам. Ім’ям Муті було названо авіаційну ескадрилью та підрозділ особливого призначення, що займався анти-партизанськими операціями та здобув похмуру славу через надмірне застосування сили до місцевого населення.
Кінець фашистського режиму в Італії приніс із собою засудження та забуття колишніх героїв, в яких вбачався символ тоталітарної держави та диктатури, проте навіть сьогодні націонал-патріотичні сили Італії, такі як “Національний альянс”, вшановують Муті як непересічну особистість та “героя чотирьох воєн”. Неабияке враження справляє перелік бойових нагород Муті: Савойський військовий орден, Золота медаль за військову доблесть, Іспанська медаль за військову доблесть, 10 Срібних медалей за військову доблесть, 4 Бронзових медалі за військову доблесть, 5 Військових Хрестів, 2 німецьких Залізних Хрести. Безперечно, його роль в розбудові фашистського режиму в Італії можна оцінювати по-різному, проте репутація Муті як активіста-революціонера та сміливого авіатора непідвладна політичній кон’юнктурі.

Юрій Михальчишин