РОЗУМ
Меню сайта
Категории каталога
Нелегальна міґрація [36]
Хроніка нелегальної міґрації, причини та методи боротьби з нею
"Нова" Европа [25]
Матеріали стосовно ЄС та краху Європейської цивілізації
Україна [36]
Казуси [24]
Статті про різні казуси та дивні речі
Знакові постаті [4]
"Стара" Європа [4]
Вибори [2]
Росія [1]
Наш опрос
Яка форма правління краща?
Всього відповіли: 701

Політологічний блог

uktk

apimage
licorne aio reviews
Главная » Статьи » Політика » Знакові постаті

Гійом ФАЙ - Нехристиянське і постхристиянське (інтерв"ю)
Гійом Фай – видатний французький мислитель революційно-консервативного руху, народився в 1949 році в Ангулемі. Отримав диплом паризького Інституту політичних наук, де вивчав філософію, політичні науки та історію. Він працював журналістом в `Фігаро Магазин`. `Парі-Матч`, VSD і десятках інших великих жу­рналів, де друкував багато своїх статей в `Елеман` і `Нувелльеколь` (про Хайдеггера, Парето, Шмітта). Нині співпрацює в журналі `Жеостратежік` Міжнародно­го інституту стратегічних досліджень, Гійом Фай також с автором багатьох кни­жок з актуальних проблем сьогодення. Го­ловні з них: `Система вбивства народів` (видавництво Коперник, 1981 p.), `Зане­пад Заходу` (видавництво Лабіринт. 1984 p.). `Нові ідеологічні ставки`` (вида­вництво Лабіринт, 1985 р.) та ін.

Зокрема, в своїй праці `Археофутуризм`` (видавництво Енкр, 1998 р.) він про­віщає повернення архаїчних цінностей: природний розподіл ролей між чоловіком і жінкою; спадкоємність етнічних і народ­них традицій, відродження духовності і ор­ганізація етнорелігійного культу; віднов­лення суспільної ієрархії; культу Предків, обрядів і випробувань при посвяченні; від­новлення органічних громад на різних рі­внях від родинної сфери до всього народу; незмішання еротизму з подружжям; пре­стиж військового класу; відкрита та ідео­логічно узаконена нерівність суспільних станів; пропорційність обов`язків з права­ми; віддання належного справам людей, а не самим людям, що повинно підвищити відповідальність останніх`.

Інша його книга `Колонізація Європи. Правда про імміграцію й іслам`. (Енкр. 2000 p., 6-е видання). Недав­но Г Фай опублікував маніфест за відро­дження континенту `Чому ми боремося` (Енкр, 2001 p.): `Наші народи стикаються з найсерйознішими загрозами за всю свою іс­торію: демографічний крах, колонізація в ре­зультаті напливу інородців і мусульман, роз­клад європейських структур, підпорядку­вання американській гегемонії, забуття куль­турних коренів і т. д.` Ми сподіваємося, що нашим читачам буде цікавим інтерв`ю Гійома Фая бельгійському журналу `Антейос``, № 16, 2001, яке ми публікує­мо скорочено в перекладі з французької.

нехристиянське і постхристиянське

Антейос: Яким був Ваш духовний шлях, пане Гійом Фай?

Гійом Фай: У моєму язичництві не­має нічого спіритуалістичного або місти­чного, воно тілесне, живе, я б сказав, по­етичне і суто особисте. Мій життєвий шлях жодним чином не `духовний`, він чисто емоційний. Багатство язичництва, яким не володіє жодна інша `релігія`, у тому, що воно надає надзвичайно бага­томанітні можливості світовідчування: є лісове і ґрунтове язичництво, є язични­цтво туманів над піщаними рівнинами і язичництво Божеств сонячного вогню, є язичництво джерел і німф і язичництво глухих відгомонів битв, є язичництво спі­вів фей і язичництво гуркоту реакторів, е язичництво великих Богів-покровителів і язичництво духів домівки. Геній язич­ництва збирає в одне органічне косміч­не ціле всі людські пристрасті зі всією їх нікчемністю і величчю. Язичництво – це дзеркало живого світу.

Мене ніколи не приваблювали езо­теричні тексти, містичні пориви і мірку­вання про символіку. Для мене язичництво – це, перш за все, поезія, естети­ка, захоплення й інтуїція, але у жодному разі не теорія, не секта, і не знаряддя.

Найбільш близьке мені грецьке і римське язичництво. Під його знаком пройшло все моє виховання. Десять років я вивчав грецьку і латинську мо­ви і міг (тепер уже більше не можу) чи­гати тексти Овідія або Ксенофонта і ро­зуміти їх. Звичайно, мені дуже симпа­тичне світовідчування кельтських, ні­мецьких, скандинавських та індійських язичників, таке ж багате за змістом. Шкода, я погано знаю індуїзм, найважливіше живе сучасне язичництво, але я сподіваюся заповнити цю прогалину.

Я згадую клятву в Дельфах, складе­ну в цьому священному місці, перед Стоєю, на початку 80-х років, рано вранці, ареопагом молодих європейців. Вона бу­ла складена за ініціативою Пьєра Віаля і нашого покійного грецького друга Ясона Хаджідінаса. Там були європейці зі всіх країн нашого Спільного дому. Я за­лишуся вірний цій клятві на все моє жит­тя. Це було сильне релігійне переживан­ня. Метою цієї клятви були конкретні дії в світі в ім`я язичницьких цінностей.

Безтілесна `духовність` завжди зда­валася мені вкрай нудною, можливо, просто тому, що я її не розумію. У Еволи я беру тільки його соціологічні і політичні теорії, а `еволіанство` завжди вважав неприйнятним, тексти ж Генона (що навернувся в іслам) – цілком безглуздими. Моє язичництво, аполонівське І діонісійське – за своєю суттю, засноване не на медитаціях, воно – інтуїтивне, його захоплюють рух, дія, краса сили (а не молит­ви). Для мене це сама сутність життєвої сили, волі до життя. Життя – це ефекти­вність, історичне виробництво. Історія зберігає пам`ять про діяння, а не про аб­страктне споглядання і даремні теорії, приречені на забуття. Тільки дія ефек­тивна і лише вона одна є метою як дум­ки, так і естетичних рухів душі.

Головна небезпека, яка підстерігає язичництво, це інтелектуалізм, самообожнення сухої і абстрактної ідеї, віді­рваної від життя та його насущних по­треб. Язичництво – це не наукова дисе­ртація і не холодне знання, а керівницт­во до дії. Для мене це занурення в жит­тя, практика, яка перетворить світ. Важ­ливі не слова і не ідеї, а ті конкретні дії, до яких призводять ці ідеї та слова. Ідея, блискуча сама по собі, цікава тим, що вона дозволяє змінити ситуацію, втіли­ти в життя якийсь проект. У цьому під­ґрунтя язичницької епістемології на від­міну від юдео-християнської, для якої ідея цінна сама по собі, а матеріальне і реальне вважається ганебним. Мене завжди вражав той факт, що в греко-латинському, німецькому і кельтському язичництві не було нічого споглядального, воно було надзвичайно активним і во­йовничим.

Багато юдео-християн мислять за бі­блійним зразком, що воля до влади – це гріх проти Бога, виклик, і що, за вченням Батьків Церкви, єдино прийнятна вла­да – це дематеріалізоване `царство Божіє усередині нас`. Таке бачення харак­терне для дуалістів: з одного боку – `ду­ховний`, священний, роздуми, з іншою – вульгарна, спричинена абсурдним жа­данням влади, розробка стратегії битв. Я ж, навпаки, вважаю, що матеріалізм і значення священного інтимно зв`язані в язичництві, якщо, звичайно, не плутати `матеріалізм` зі споживачем.

Інша дуже дивна річ зробила мене `язичником` у ранньому дитинстві, ко­ли я ще не розумів, що це таке. Це бу­ло захоплення дикою природою: лісом, морем і горами. Цікава історія: підліт­ком я любив перетинати пішки один з найкрасивіших лісів у Європі, ліс Кубр на моїй батьківщині, в Сентонжі, масу сосен і дубів, скручених вітром. Чим ближче я підходив до Атлантичного океану, тим виразніше чув його люте ревіння і завивання Еола. Потім я підіймався на дюну, де вмирали останні сосни, що роз`їдаються сіллю і поривами вітру, і мені відкривалася велич Посейдона: дике, загрозливе, байдуже до людських стогонів. Величезні хвилі з ревом розбивалися об берег, утворюючи водоверть, а на нескінченній смужці білого піску стояли щити з написом: Купатися заборонено`. Мене завжди захоплював цей дикий і загрозливий бік природи, коли за чистою красою ховається грізна небезпека, укус Богів.

Але, при такому язичницькому баченні світу, мене приваблюють також колосальні міста і монументальна архітектура, в якій гармонійно поєднана потужність і краса: Версаль, Тадж-Махал, страсбурзький і ульмський собори, німецька архітектурна школа Чікаго, неокласицизм 30-х років, груба краса ядерних підводних човнів і військових літа­ків і т. д. Торжество потужності і порядку, що витікає від природи і від людини, визначає моє особисте язичництво Причиною моїх дій ніколи не були голе міркування або містичний екстаз, а зав­жди безпосереднє відчуття. Один мій друг-християнин одного разу звинуватив мене в `мрійливому язичестві`. Він мав рацію, не знаючи, що мрії людей – це, можливо, послання Богів. Боги вже да­вно винайшли Інтернет.

А: Отже. Ви язичник, чутливий до знамень, живий сейсмограф. Але що значить для Вас язичництво сьогодні?

Г.Ф.: Моє язичництво позитивне, воно не є реакцією на щось. Я не анти-християнин, я дохристиянин чи постхристиянин. Я не звожу ні з ким рахун­ків. Язичництво передувало християн­ству і переживе його в серцях європей­ців. Я твердо переконаний у тому, що язичництво вічне. Як Ви пишете у Ва­шій книзі `Язичницькі орієнтири` (автор цієї книги – Крістофер Жерар), язични­цтво організовується навколо трьох осей: зв`язок поколінь і зв`язок зі сво­єю землею, космічне занурення в при­роду та її вічні цикли і `пошук`, причо­му це можуть бути як пошуки у сфері невидимого, так і пригоди й авантюри (Піфей, Олександр, піфагорійська шко­ла і т.д. ) без наперед розробленого пла­ну. У цьому значенні язичництво – найстародавніша і найприродніша з релі­гій світу. Воно глибоко інтегроване в єв­ропейську душу. На противагу моноте­їзму, можна навіть сказати, що це найсправжніша з усіх релігій, тому що во­на `зв`язує` (мається на увазі значен­ня дієслова, від якого походить слово `релігія`) людей одного суспільства з реальним і конкретним світом, замість того, щоб бути, подібно християнству або ісламу, кодифікуючою вірою, суку­пністю обов`язкових і універсальних за­повідей, звернених тільки до окремої особи, охочої `купити` у всемогутнього Бога `порятунок`.

Головні характерні риси язичницт­ва – це єдність священного і світського, циклічна або сферична концепція часу (на противагу есхатології порятунку або прогресу, з лінійним часом, спрямова­ним до рятівної місії історії), відмова вва­жати природу власністю людини (сина Божого), яка може експлуатувати і руй­нувати її згідно своєму свавіллю; чергу­вання чуттєвості і аскези; постійна апо­логія життєвої сили (`так` життя і `Вели­ке здоров`я` Заратуштри-Ніцше); ідея, згідно якої світ не створений, а включе­ний у процес становлення, без початку і кінця; трагічне відчуття життя І відмо­ва від всякого нігілізму; культ Предків, спадкоємність поколінь, вірність друзям і традиціям (зовсім не музейний тради­ціоналізм); відмова від усякого універ­сального одкровення і, відповідно, від усякого фанатизму, фаталізму, догмати­зму і примусового прозелітізму. Додамо, що язичництво постійно сполучає про­тилежності в одній гармонійній єдності, різнорідне – в однорідному.

Я хотів би ще додати, що язичниць­ка мораль, наприклад, мораль Марка Аврелія, ставить вищі вимоги, ніж хрис­тиянська. Язичництво, до якого я себе відношу, – головним чином, греко-римське, вимагає від людини володіння собою, пошани до суспільних правил і життєвого порядку, які не нав`язані логі­кою кари або винагороди від всемогут­нього Бога, але народжуються із середи­ни і психологічно сприймаються як не­обхідні `обов`язки`.

Боги язичницького пантеону мора­льно не вищі за людей. Вони просто безсмертні. Це `надлюди`, що володі­ють магічною силою. У язичництві лю­дина не принижена перед Божеством, як у біблійному монотеїзмі. В `Іліаді` Бо­ги б`ються на тому чи іншому боці, й у них ті ж недоліки, особливості і пристра­сті, що й в людей.

На мене вплинули два протилежних і доповнюючих один одного варіанти язи­чництва: язичництво природи і язичниц­тво сили, мистецтва, внесення в світ ро­зумного початку, причому обидва вони емоційні. Моє язичництво, як справедли­во дорікнув мені одного разу мій друг Мішель Маффезолі, прочитавши мою кни­гу `Археофутуризм`, – `прометеївське`, тобто сучасне, порушуюче рамки дозво­леного. Ален де Бенуа назвав моє ба­чення світу `титанічним`, користуючись категоріями Е. Юнгера. Я не оспорюю цей аналіз, не зважаючи на те, що А. де Бенуа, хоча він колись оголосив себе `язичником`, залишився насправді юдео-християнином (у сучасному агностично­му варіанті): за своєю ідеологією, своїм світовідчуванням і основним інтересом.

Європа ніколи не переставала пере­бувати під впливом своєї язичницької під­свідомості, свідчення тому – уся євро­пейська поезія і пластичні мистецтва. Чи­сто християнські поетичні твори не вражають, а все католицьке мистецтво від­мічене знаком язичництва. Що це, як не постійний прояв божественної сили, всу­переч іконоборським велінням монотеї­зму? У християнстві, особливо після II Ватиканського собору (яке вже не має нічого спільного з християнством епохи хрестових походів), мене завжди драту­вала перевага що віддається слабким, жертвам, переможеним; гордість була оголошена гріхом, чуттєвість, навіть здо­рова, засуджувалася як така, що супе­речить шляхам господнім. Читання Ніцше, але перш за все спостереження за сучасними прелатами і християнами, пе­реконали мене в хворобливому і проти­природному характері християнської мо­ралі, моралі хворих, раціоналізації від­чаю Ідея спокутування стражданням, що не має нічого спільного з язичницькою ідеєю героїчної смерті, схожа на нена­висть до життя. Крім того, для мене не­прийнятна Ідея первородного гріха, яка покладає і на мене відповідальність за страждання Христоса. Більш ніж яка-небудь інша релігія, язичництво є одно­часно гарантом як громадського, так і ко­смічного порядку, плюралізму вірувань і світовідчувань. Воно ґрунтується на ло­гіці `кожному своє`, а не на химері хао­тичного уселенського змішування Його соціальна модель тісно пов`язана з по­няттями справедливості, порядку і сво­боди, які в свою чергу засновані на дис­ципліні. Воно виходить з того принципу, що людство різноманітне і його об`єднан­ня жодним чином не приречене, що іс­торія – це непередбачуване і нескінчен­не становлення. Воно припускає, на про­тивагу монотеїстським релігіям, існуван­ня різнорідного людства, що складаєть­ся з однорідних народів, а суть політи­ки – в затвердженні однорідності Полі­са, освяченої Божествами, причому са­мобутність повністю збігається з суверен­ністю. Органічне і цілісне, язичницьке ба­чення світу вважає народи суспільства­ми єдиної долі. Як ми бачимо на прикла­ді грецького язичництва, поняття Полі­са, спаяного патріотизмом і загальною свідомістю своєї самобутності (віддзер­калення різноманітності Божеств і при­роди), є фундаментальним в язичницт­ві, в якому Божества-покровителі мають явно політичний і ґрунтовницький аспект. Окрім аполонівсько-діоністичного язичництва, я маю схильність до того, що можна назвати `титанічним підхо­дом` (з фаустівськими і прометеївськи­ми моментами), заснованим на етиці й естетиці сили, на обожнюванні надлю­дини (все це з галузі археофутуризму і не має нічого спільного з `сучасністю`), тому що міф про Геракла і діяння `Іліади` – явні прояви цього титанізму, коли люди-герої піднімаються до рівня Богів. Пригадаємо Ахілла, Пріама, Агамемно­на, всіх цих персонажів грецької міфо­логії і трагедії, надлюдей, які дійсно пра­гнуть досягти божественного рівня.

Для мене – і такий підхід дивує й шо­кує деяких язичників – язичництво пов`я­зане не тільки з естетикою `грізної при­роди`, з баченням Божеств як істот з де­якою мірою жорстокості, мстивої дикос­ті (`дике полювання`, оточене ореолом чаклунства і закляття, фантастичний роман Мечена `Великий Бог Пан`, в якому античні Боги воскресають посеред сучас­ної Англії І починають мстити), але і з прометеївським титанізмом науки і техніки (не з соціально-ідеологічної точки зору), які завжди займали велику частину язи­чницької душі – пригадаємо хоча б Вул­кана-Гефеста, Бога ковалів. Але техніку потужності треба відрізняти від техніки комфорту, а європейська людина завжди несвідомо прагнула змагатися з божест­венною силою і оволодіти нею. Юдео-християнська традиція не помилялася: її Бог вимагав відлюдний упокорити свою `гординю`, не наближатися до древа пі­знання, не створювати знарядь, що кон­курують з незмінною досконалою приро­дою, створеною Творцем. До речі, при­гадаємо назви американських ракет і ко­смічних програм часів фон Брауна: Тор, Атлант, Титан, Юпітер, Дельта, Меркурій, Аполлон... Жодна з них не називалися `Ісус`, `Мир і любов` або `Біблія`, і це в країні, де християнство фактично є дер­жавною релігією. Назва європейської ко­смічної ракети - Аріяна, ядерних ракет французьких сухопутних сил – Плутон і Гадес, індійської армії-Агні. Британські військові кораблі традиційно носять такі ж назви: Гермес, Аякс, Геркулес... Таким чином, Існує якийсь духовний зв`язок між образами язичницької міфології і сучас­ною `технікою могутності`. У радіопере­дачах і в коміксі `Напередодні війни` я алегорично обожнював науку і техніку, особливо військову, космічну і біологіч­ну. Ця ж тема постійно звучить в науко­во-фантастичних романах американця Філіпа Діка (явного язичника), плідного автора, більше відомого в Європі, ніж у своїй країні. Відзначимо також постійну опозицію людей з християнським мента­літетом генній інженерії і біотехнології (у минулому вони виступали проти медич­них досліджень): це здається ним про­фанацією творіння Божого. Пояснимо: для юдео-християнства, як і для ісламу, Всесвіт ділиться на священну і не свя­щенну частини. Все священне втілене тільки в Бозі. Природу може змінювати тільки Бог, але не людина. Якщо люди­на хоче змінити саму себе (за допомо­гою генної інженерії), вона впадає в гірший з гріхів – гріх гордині, прагнучи `по­ліпшити` те, що створене Богом, і не під­коряючись тому, що призначене для неї. Другий гріх, який вона скоює, – гріх про­ти антропоцентризму. Людина була ство­рена по образу (хоча і недосконалому) свого Творця, радикально відмінному від решти природи, тварин і рослин, що вважаються просто біологічними механізма­ми. Що буде, якщо людина оголосить себе власним творцем, почне маніпулюва­ти своїм життям? Вона зробить подвій­ний гріх: уподібнить себе тварині, запе­речуючи свою душу і своє божественне походження, зануриться в потік біологіч­ної еволюції, заявить про свою подібність всьому живому (це гріх втілення) і, що ще гірше, визнає себе вправі втручати­ся в свою власну інтимну природу, яка є власністю Бога-Батька: удосконалювати себе –це гріх самовозвеличення.

Дуалістичні монотеїзми завжди від­кидали ці два святотатства. Починаючи з алегорії про Голема (штучне і дияволь­ське створіння людини) і кінчаючи боротьбою проти еволюційних теорій, вони завжди відмовляли людині в праві стати деміургом. Вони завжди бачили в ньому незмінну і підлеглу тварину. Для язични­ка такий погляд неприйнятний: природа священна сама по собі, вона не є творінням святого духа, іже єси на небеси. Вона не створена і божественна у всьо­му. Людина незмінна, вона занурена в потік становлення. Немає ніякої проти­лежності між `природним` і штучно люд­ським, тому що природне все, у тому чи­слі і штучне. `Надприрода`, створена людською наукою, це теж природа. Для язичника питання полягає в тому, чи є те або інше штучне творіння (особливо біологічне) корисним або шкідливим, во­на не засуджує штучне взагалі як мета­фізичний початок. Тому радикальний екологізм є юдео-християнським за сво­єю сутністю.

Тому питання: `Етичні чи ні клонування, інкубатори, генетично модифіковані організми, ядерна технологія?`, – питан­ня, породжене монотеїстською свідомі­стю, слід замінити іншим, практичнішим і ближчим до реальності: `Шкідливо або корисно буде те або інше втручання в геном або структуру матерії?` Для язич­ників ідеї – це знаряддя. Язичницький менталітет сторониться всякої метафізики, він залишається `фізичним` прос­то тому, що переконаний: ніщо і ніколи не зможе позбавити природу її священ­ного характеру. У своїй книзі `Археофутуризм` я спробував показати, що юдео-християнський і ісламський менталітет не зможе прийняти біотехнології (які ра­зом з інформатикою викличуть катаклізми в XXI столітті) і взагалі науку і техніку майбутнього, з їх титанічно-прометеївсь­кою суттю, ні з етичної, ні з теологічної, ні з культурної точок зору. Я вважаю, це під силу тільки язичницькому менталіте­ту. До речі, показово, що в трьох культу­рних сферах, не зачеплених монотеїз­мом, в Індії, Японії і Китаї, генну інжене­рію вважають цілком природною.

Я не говоритиму тут символічною мовою пророків і не указуватиму шля­хи. Для мене існує `чорне сонце` язич­ництва, розжарене підземне вогнище – те, що Хайдеггер називав `найнебезпечнішим`, тобто сама суть трагічного ви­клику долі. Наука і техніка в поєднанні з волею до влади, синергія естетики і за­клику до самоствердження, спроби зро­бити себе Богом – все це є частиною духовного Всесвіту, який неможливо чі­тко визначити, яка повинна залишити­ся в тіні – `благодатній тіні`, як говорив Овідій. Але цей деміургічний аспект вла­стивий саме європейському язичницт­ву. Це вугілля завжди тліло в ньому і в будь-який момент може перетворитися на вулкан. Це з великою силою вира­жено в романі Ерла Коксу `Золота сфе­ра`, який справив на мене сильне вра­ження. Ці інтуїтивні передчуття висло­вилися в науково-фантастичній радіо­передачі `Напередодні війни`. Комікс на цю тему зробив художник Олів`є Карре. Тексти збереглися, вони, поза сумнівом, будуть коли-небудь опубліковані, але вони дуже жорстокі – їх можуть непра­вильно зрозуміти. Ми називаємо це по­верненням перетворених Богів. Є одна сімейна таємниця європейського язич­ництва, про яку нагадують усі старода­вні міфології, аж до артурівського цик­лу, не розкриваючи її природу: таємни­ця, суть якої (Грааль?), на мою думку, недоступна розуму; таємниця, яку інту­їтивно відчув Хайдеггер і злякався її. Су­дячи з його головної книги `Помилкові шляхи` (у французькому перекладі `До­роги в нікуди`), Хайдеггер, як мені зда­ється, чудово знав, що ці дороги кудись ведуть. (У німецькій мові - слово `Holzweg` дійсно має переносний смисл: `помилковий шлях`, але в пер­винному значенні – це `лісова стежина, що веде до місця заготівлі дров`. Я дав цю незвичайну Інтер­претацію в номері журналу `Нувелльеколь`, присвяченому німецькому філо­софу. Хайдеггер злякався власного яс­новидіння і втопив свої інтуїтивні перед­чуття в мовчанні. А потім його ідеї по­старалися нейтралізувати і спотворити. Куди ж веде дорога нашої історії? До можливої перемоги титанів і Прометея. Зевс, я знаю, образиться на мене за це, але я бажаю цієї перемоги, і хай вона хоч якщо і буде недовгою, але це буде естетичний вибух, вінець справи деміу­ргів, та вічна мить, про яку говорив Ніцше. Саме Ніцше так налякав Хайдеггера, який його дуже добре зрозумів, а не просто без толку прочитав,

А: Як жити в такій напрузі?

Г.Ф.: У Європі язичництво, яке було її стародавньою релігією, присутнє в багатоманітних сферах: у вигляді `фольк­лорного` (без зневажливого відтінку), перш за все кельто-скандинавського, язичництва, традиціоналістського, етні­чного пантеїзму без віри в персоніфіко­ваних Богів; всюди спостерігається також масовий відхід від католицького культу, повернення до широко розповсюджено­го народного язичества, включаючи свя­ткування закінчення сезонних циклів і сонцестояння, відродження кельтського свята мертвих Хеллоуїн – це хороші приклади. Знову знаходить свій язичниць­кий характер Різдво, свято, проти якого церква постійно боролася, датоване по­чатком XX століття (із заміною ясел де­ревом). Після 1500 років середньовічної християнізації свята зимового сонцестояння це була найважливіша ознака по­чатку стихійного, народного відроджен­ня стародавнього язичництва.

Слід зазначити також постійність яв­но язичницьких, деколи несвідомих мо­тивів у мистецтві, літературі, філософії, в коміксах. Язичництво відроджується не номінально, а як стихійна життєва пове­дінка, як світогляд. Джон Борман, Мішель Маффезолі І багато інших продовжують вічні язичницькі традиції, не оголошую­чи себе язичниками.

На мою думку, не зважаючи на яв­ну спорідненість світоглядів, існує ве­лика відмінність між індійським і євро­пейським язичництвом. Перше не зна­ло перерв у розвитку і залишилося ду­же близьким до народної релігійності європейської античності; в Індії дійсно вірять в існування пантеону Божеств. У Європі неможливо повернутися до такої ситуації. Від нашого європейсь­кого язичництва залишилися крихти, до того ж воно існує підпільно. У цей пері­од між-царствія, напередодні великих битв, язичництво відроджується, щоб заповнити пустку, залишену офіційною церквою, яка капітулювала. Сьогодні в Європі нам слід чекати народження неоязичества. Неможливо передбача­ти і зумовити його форми.

А: Яким може бути його майбут­нє?

Г.Ф.: Європа 2020 року буде хаоти­чною мішаниною різних релігій і віру­вань Християнство чекають крах і роз­клад. Боротьба йтиме між язичництвом та ісламом. Боротьба духовна або спра­вжня війна? Невідомо. Язичництво – це протилежність серйозності, тому воно – найсерйозніша і найдовговічніша з ре­лігій. Могутність, непереможність язич­ництва пояснюється його союзом з жит­тєвими силами, тому воно незламне, воно ніколи не може зникнути, на відміну від монотеїзмів, яким в історії відведе­ний лише певний період, тому що вони засновані на догматичних теоріях, по су­ті скороминущих. Проте виключена ві­рогідність того, що Європа повернеть­ся до язичницьких культів, як в сього­днішній Індії або дохристиянській Євро­пі. Сучасні друїдські культи, наприклад, в Бретані, Ірландії, Англії і т. д. не тіль­ки практикуються мізерною меншістю, але мають до того ж штучний, фольк­лорно-спіритуалістичний характер, а не справжній релігійний. Я передбачаю виникнення через 20 років такої ситуації:

1. Іслам стане найбільш практикую­чою релігією (з демографічних причин і в результаті включення в іслам місце­вих жителів), що буде катастрофою.

2.  Незважаючи на погіршення соці­ально-економічної ситуації і зростання загроз (що завжди сприятливе для монотеїстських релігій спасіння), католи­цька церква, що загрузла в своїй ідео­логічній лінії на обмирщення, продов­жуватиме займатися синдикалізмом і політикою: її занепад швидшатиме, так само, як і її маргіналізація. Я абсолют­но не вірю в `масову католицьку реак­цію` і повернення до католицтва XIX століття, чого хотів би Іоанн-Павло II.

3. Я передбачаю виникнення безлі­чі сект або `племен` (за висловом Маффезолі) християнського толку, нечис­ленних, але процвітаючих: традиціоналістських, харизматичних, синкретично-містичних і т.д., не визнаних Ватиканом.

4.  Слід чекати повільного, але без­перервного розповсюдження буддизму на західний лад або зразок – спотво­реного віддзеркалення оригінального азіатського буддизму.

5. У прийдешнє залізне століття мо­жна передбачати різкий відкат атеїзму і агностичної байдужості, зате знову ста­нуть привабливими форми язичництва, які саме, сказати наперед не можна. З`являться релігії, які я називаю `дики­ми` (але без презирливого відтінку), мі­шанина як поганих, так і дуже цікавих елементів, але вони утворюють той ґрунт, на якому може відбутися справж­нє відродження перетвореного європей­ського язичництва. Такі `дикі релігії` вже Існують, вони діють невпевнено, навпо­мацки, але вони відповідають потребі пожвавити в пам`яті напівзабуте.

Отже, я думаю, що ми побачимо в XXI столітті виникнення непередбачуваних форм язичництва, метаморфозу Богів Все буде можливе в цьому хаосі, з якого неодмінно виникне новий поря­док. З другого боку, не слід довіряти всім тим (незалежно від того, називають во­ни себе язичниками чи належать до інтегристських католицьких кіл), хто ви­дає – зі схваленням чи то засуджен­ням – нинішнє падіння моральності, звичаїв (Гей-прайд, Лав-парейд, гомофілію, антинаталізм, фемінізм, дозво­лену токсикоманію, отупляючу порнофілію, скасування суспільних умовнос­тей, звироднілість мистецтва), за пове­рнення до язичництва. Язичництво – це діаметральна протилежність розбеще­ності і руйнуванню життєвих енергій, спостережуваних на сучасному Заході Воно прославляє і робить ритуалами імперативи громадського порядку. Йо­го космічні засади (від грецького `космейн` – організовувати) – це з`єднання уявних протилежностей, діонісійських сил чуттєвості і насолоди та аполонівської необхідності їх приборкання і по­рядку Все. що завдає шкоди здорово­му існуванню виду і народу, однорідної органічності полісу або держави (у рим­ському значенні слова), не може нази­ватися `язичницьким`. Язичник ніколи не буде ні пуританином, ні сексуально стурбованим (це, до речі, дві дуже бли­зьких один до одного позиції), ні анархі­стом, ні тираном (другий походить від першого).

Язичництво не можна також плута­ти ні з нетерпимим догматизмом, ні з абсолютною терпимістю. Під приводом `суспільного політеїзму` деякі поверхо­ві язичники аплодують розпаду суспіль­ства на племена і общини, не знаючи, що всі язичницькі автори стародавньої Греції, починаючи з Арістотеля, з його концепцією філії (любові до ближнього), завжди застерігали проти Ідеї різнорід­них народів, що е сприятливим фунтом для насильства і деспотизму. Монотєїзми ж, навпаки, захищають ідею змішення, щоб мати справу з податливими ма­сами, не спаяними етнокультурною солідарністю. Ці гнилі язичники, як і сучас­ні прелати, вітають іслам як `збагачен­ня екуменізму` (не розуміючи тоталіта­рної і монополістичної логіки релігії Мохаммеда) і внаслідок абстрактного і по­милкового бачення майбутнього, ніби­то `політеїстичного`, світу з `мережовою` організацією, без народів і націй, спо­відують терпимість до маргінальних `племен` і безмежний космополітизм. Останній абсолютно чужий язичницько­му баченню Поліса, він схожий на ран­ню юдео-християнську і пауліністську (але не юдейську) концепцію політично­го `плюріверсума`. Не забуватимемо, що греко-римське язичництво підкоря­лося ієрархічній владі великих Богів-покровителів, які об`єднували державу або поліс і ставили політичний порядок народного співтовариства – етносу ви­ще за права особи і різнорідних і відце­нтрових сил якихось невідомих `общин`.

З другого боку я з недовір`ям став­люся до чисто негативного язичницт­ва, яке є не більше ніж емоційним антикатолицтвом. `Палити` по традицій­ному європейському католицтву – це марна витрата часу і сил. Я писав у пе­редмові до книги, присвяченої культу Марії (яка дуже схвилювала католиків), про той очевидний факт, що культ Бо­городиці сягає своїм корінням у дохри­стиянський європейський менталітет, і язичники повинні його шанувати А як інакше пояснити величезний успіх у на­роді шанування Марії та святих? До ре­чі, єпископи сучасної католицької цер­кви (чому вона і не користується попу­лярністю) прагнуть принизити ці куль­ти підозрою в `політеїзмі`. Що ж до від­мінностей між сучасним язичництвом і християнством, то я займаю ту ж пози­цію, що і фахівець з Середніх віків П. Віаль, який підкреслює в своїй останній книзі `Одна земля, один на­род`, що язичництво не є антихристиянським, воно нехристиянське і постхристиянське. Вслід за Ніцше, він ука­зує, що розрив між юдео-християнським і язичницьким світоглядом (що я особи­сто завжди передчував і що зумовило мій вибір на користь язичництва) поля­гає у тому, що християни віддають пе­ревагу мучеництву перед героїзмом, прославляють спокутну силу страждан­ня, віддають перевагу мазохізму, відчут­тю вини і покаянню перед естетикою життя і волею до влади, моралі гріха – перед етикою честі.

Тепер я ризикну зробити історичний прогноз, виходячи з чистої інтуїції. Він може повністю збутися або виявитися абсолютно неправильним. У Європі в XXI столітті відбудеться радикальна маргіналізация християнства, і відродже­не в новій формі язичництво зіткнеться з агресивним ісламом. Меншина като­ликів прилучиться до того або іншого та­бору. Але, як писав Монтерлан у своїй невизнаній пророчій книзі `Червневе сонцестояння`, у прийдешній війні Богів (а ці війни визначали всю історію людст­ва), `повернеться великий Пан` як голо­вна дійова особа європейської свідомо­сті, що знаходиться під загрозою.

А: Як Ви ставитеся до християн­ства?

Г. Ф.: На мою думку причиною пе­ремоги християнства над європейсь­ким язичництвом у Римській імперії був етнічний хаос кінця II століття. Єдиний Бог-рятівник для всіх етносів, той, що звертався перш за все до окремих осіб, відірваних від коріння і тих, хто втра­тив орієнтири, прийшов на зміну Богам-покровителям у світі, роздертому без­ладдям і війнами. Моя позиція, яка мо­же декого шокувати, така: християнст­во й іслам були апокаліптичними сек­тами, які скористалися хаосом, щоб за­мінити природні релігії і стати офіцій­ними культами. Зрозуміло, римське ка­толицтво і греко-слов`янське `правос­лав`я` в результаті свого роду історич­ного компромісу, синкретизму з язич­ництвом, рішуче порвали з первинним юдео-християнством, до якого католи­цька церква після II Ватиканського со­бору хоче повернутися і через що вона феноменальними темпами втрачає па­ству серед європейців.

Я не історик, але висуну гіпотезу, що великим історичним розривом було не стільки розділення між юдаїзмом у вузь­кому значенні слова і універсалістським християнством Павла, скільки вироблен­ня об`язиченного юдео-християнства в Середні віки (католицтва і православ`я). Це дозволило християнству затвердити­ся в Європі. Другий великий розрив у зво­ротному напрямі відбувся в 60-х роках XX століття, коли католицтво, слідуючи згубним шляхом; протестантизму, став позбавлятися від `язичества` і набувати світського характеру. Результат, у вигля­ді масового відходу від церкви, не при­мусив себе чекати. Говорять, ніби відбу­лася `рєюдаїзація` католицтва. Ні! Юда­їзм – це справжня національна, позити­вна релігія, яка не має нічого спільного з сучасним ритуально збіднілим гуманіта­рним католицтвом з його розпливчатою концепцією `любові`, яку проповідує з невротичною маніакальністю і нічого що не говорить віруючим, Я не маю нічого проти католицтва, яке було насправді за­маскованим язичництвом, але воно як релігія одержало пробоїну на II Ватиканському соборі, відкинувши свою свя­щенну мову і свої ритуали. Перетворив­шись на абсолютний монотеїзм, воно стало копією, яка не зможе вистояти в боротьбі проти оригіналів: ісламу і юдаї­зму. По суті, доля християнства драма­тична. Воно утвердилося за рахунок об`язичування, заперечення ряду своїх пе­рвинних принципів. Потім, захотівши по­вернутися до цих принципів (II Ватиканський собор), воно здійснило другий си­нкретизм з ідеями сучасності, ідеями

Просвітництва, але це його власні ідеї в світському варіанті. В результаті цього невблаганного діалектичного руху відбу­лася десакралізация християнства, і во­но знову стало самим собою. Ідея боже­ственного в сучасній церкві зводиться до заклинань Ім`ям Христоса і його любові і до утвердження розпливчатої моралі прав людини, абстрактного альтруїзму і пацифізму. Християнство стало ідео­логією, в якій немає нічого трансценде­нтного і ніякої великої політики. Про це писав католицький мислитель Томас Мольнар. Це вже не віра епохи зведення соборів.

У своїй книзі `Археофутуризм` я по­ринув у мріях про повернення європейців до середньовічного язичницького ка­толицтва, тоді як еліта прийме неоязичество Марка Аврелія і Прометея. Можли­во, доля готує нам саме таке рішення?

По суті, язичницький менталітет, по­рівняно з християнським, відповідає ста­вленню античних язичників до їхніх Бо­гів: не можна шукати у Богів утіхи. Боги поважають тільки гордість і силу, а не благання. Людина може стати щасли­вою і здоровою, тільки завдяки силі сво­го духу і утвердженню своєї волі. Язич­ник не падав ниць перед своїми Бога­ми, він кидав їм виклик або дякував їм і прагнув заслужити їх благовоління. Хри­стиянство розвинуло теологію кастра­ції, оголосивши нас всіх винними і не­повноцінними. Язичник спокушав своїх Богів або сперечався з ними, монотеїст благає Бога і принижується перед ним.

З другого боку, юдо-християнство, як і іслам, не змогло вирішити головне питання інакше, як оголосивши його та­ємницею: якщо Бог нескінченно добрий і нескінченно сильний, чому він допус­кає страждання, чому не влаштував рай на землі для всіх? Чи не збрехав Бог? Або він нескінченно добрий, але допускає зло, тому що він не нескінчен­но сильний, або він нескінченно силь­ний, але допускає зло, тому що в ньо­му є елемент жорстокості. Це горезвіс­на `проблема зла`. Монотеїстські тео­логи релігій порятунку ніколи не могли розгадати цю загадку, яку розгадали язичницькі філософи Греції і Індії: Бо­жества не всемогутні і не альтруїстич­ні. Вони, як і ми, занурені в космос і під­леглі Долі. Ця філософська відмінність доводить, на мій погляд, що язичниць­кий менталітет, ближчий до реальнос­ті, має набагато перс
Категория: Знакові постаті | Добавил: rozum (06.11.2009)
Просмотров: 1056 | Комментарии: 1 | Рейтинг: 5.0/1 |

Всего комментариев: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Форма входа
Поиск
Друзья сайта
Статистика

Copyright MyCorp © 2017