Які зміни потрібні нашій країні? До якої мети йти? З чого починатимемо
реформи? На ці запитання завжди намагалися дати відповідь політологи,
історики та ідеологи державотворення. Предметом досліджень була форма
державного правління та її відповідність українській ментальності.
Удосконалення сучасної системи державного управління на часі, а тому
стало актуальним питання політичної реформи.
Після відзначення 360-ї річниці початку національно-визвольної
війни під проводом гетьмана Богдана Хмельницького та напередодні 90-ї
річниці Гетьманату Павла Скоропадського ми вважаємо доцільним
закцентувати увагу саме на розробці ідеї монархічного устрою країни.
Проаналізувавши політичну історію України, неважко помітити, що,
маючи у той чи інший період власну державу, українці зверталися до
монархічної форми правління як до найбільш оптимальної. Запровадження
персоналістського правління відбувалося чи не на всіх етапах існування
української державності: король Данило Галицький (Галицько-Волинське
королівство), гетьман Богдан Хмельницький (Військо Запорозьке), гетьман
Павло Скоропадський (Українська Держава). Причому у двох випадках
різновидом монархії був гетьманат. Відповідно політологічні розвідки та
напрацювання з цієї проблематики будуть завжди своєчасними та корисними
для позитивного розвитку державотворчих процесів в Україні.
Одним із найпослідовніших сучасних апологетів монархізму є
Володимир Арнольдович Потульницький, відомий історик, провідний
науковий співробітник Інституту української археографії та
джерелознавства імені М. С. Грушевського Національної Академії Наук
України. Він спробував відстежити в нашій історії абсолютно, здавалося
б, нехарактерні для неї монархічно-династичні сюжети або, як говорить
сам дослідник, «елементи державотворення «згори».
У 2001-2002 роках його працю «Династична хронологія Історії
України» друкував журнал «Світ науки», і ця публікація спричинила
переворот в думках сотень читачів. Бо перше, що впадало в ній у вічі, —
це незбагненна прив’язаність найвищих злетів нашого державного
будівництва до періодів, коли країна мала монархічний устрій, коли
забезпечувався династичний принцип правління.
Останній спалах активності в українському державному будівництві,
який був увінчаний зримими успіхами, пов’язаний з реставрацією 29
квітня 1918 року гетьманської форми правління — так званого Другого
Гетьманату Павла Скоропадського [11]. Однак династичність української
влади не була неперервною. Інакше ми б не мали таких провалів в
історії, коли нація й держава розходилися, вважає В. Потульницький.
Проте постійне прагнення зберігати цей династичний принцип правління як
за часів Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, так і за
часів гетьманів (і Розумовський, і Мазепа, і Скоропадський, і
Самойлович намагалися встановити династичне гетьманське правління) —
безперечно було. В. Потульницький, спираючись на досвід всесвітньої
історії, вважає, що досягти успіху у династичній боротьбі значно важче,
аніж просто у державотворенні. Тому у нас, в Україні, і перемагали в
династичних змаганнях лише одиниці (Богдан Хмельницький, Павло
Скоропадський).
Нині в політичних та політологічних колах все гучніше звучить думка
про зміну форми державного правління та встановлення Третього
Гетьманату. Ідеологом цього руху є Ігор Володимирович Каганець,
директор Інституту метафізичних досліджень Перехід-ІV. Програмно
засадничі тези його бачення процесу українського державотворення
викладені у проекті «Раціоналізація держави: 25 пунктів», який став
заключним документом IV науково-практичної конференції «Буття
українців», що відбулася 24 березня 2007 року у Києві.
Створюючи свою концепцію з розбудови всесвітньої української
духовно-економічної держави-корпорації, Ігор Каганець звернув увагу на
справді загрозливі прояви сучасного суспільного розвитку: знищення
етнічного розмаїття людства, безвідповідальні генетичні втручання,
глибинну ідеологічну обробку і маніпуляції, «чіпізацію» та дебілізацію
масової свідомості. Він наголошує, що «починається реформація —
грандіозне і масштабне перетворення всього способу життя, зміна
наукової парадигми, суспільно-політична реорганізація, технологічний
прорив, тотальне оздоровлення простору для сонячної самореалізації
людини» [4].
Очікування „українського Піночета” посилюється нестабільністю
Парламенту і підготовкою до президентських виборів 2009 року. Юлія
Тимошенко вже заявила, що в державі повинен керувати хтось один – або
Президент, або Прем’єр. Віктор Ющенко просуває Конституцію, що має
узаконити домінуючу роль Президента [5].
Для спільного переходу українців на вищий цивілізаційний рівень,
вважає І. Каганець, кожен українець повинен відчути себе частиною
всього українського народу — геосоціального організму, який 30
тисячоліть проживає на території України, вкорінений у цю землю і
любить її.
Виходячи з психологічних особливостей українського етносу і,
мабуть, враховуючи думку В’ячеслава Казимировича Липинського,
засновника державницького і консервативного напрямків у новітній
українській історіографії та політології, І. Каганець вважає, що
природі нашого народу найбільше відповідає класократичний
(аристократичний, становий) устрій, що стоїть найближче до ідеального.
Саме він, на думку І. Каганця, є найефективнішим, оскільки за
класократії, завдяки існуванню суспільної ієрархії і національної
еліти, основні рішення приймають компетентні люди на потрібному рівні
(компетентна меншість, той чи той суспільний стан). Такий устрій
найбільше відповідає космічному устроєві, фундаментальною особливістю
якого є ієрархічність [3; 103]. Також маємо усвідомлювати, що в чистому
вигляді демократична концепція (на відміну від монархічної) закономірно
призводить до панування некомпетентності (а отже, й неефективності),
оскільки передбачає, що істина та влада приходять знизу й кореняться в
більшості. Це автоматично означає відмову від всякої справжньої
компетентності, яка завжди несе в собі елемент хоча б незначної
переваги і робить її набутком меншості [3; 131].
Витоки цих ідей знаходимо у В’ячеслава Липинського, який вважає, що
історично саме інституція монарха давала будівництву держав принцип
легітимності. Тому політичний ідеал для України вчений вбачав у
спадковій монархії на чолі з гетьманом. До такого висновку В’ячеслав
Липинський дійшов, проаналізувавши причини невдачі української
національної революції 1917-1920-х років. Він був розчарований
народницькою елітою, яка розуміла демократію як необмежене народовладдя
під проводом Рад та отаманів і виявилась нездатною вирішити нагальні
проблеми державного будівництва.
В. Липинський наголошував, що запровадження гетьманства відновить
процес державотворення, перерваний у XVIII столітті. Ідея монархії
виступає чинником, який консолідує українське суспільство, відповідає
державницькій традиції, започаткованій Хмельницьким [9; 5]. На основі
ґрунтовних досліджень учений доводив недоцільність виборного гетьмана,
адже тоді він залежатиме від впливів різних політичних сил та
угруповання, яке висунуло його на посаду, і не буде самостійним у своїй
діяльності. Його посада має бути спадковою – В. Липинський наголошував,
що тільки такий керівник держави, який «несе за цю державу не часову, а
постійну аж до смерті і по смерті перед своїми нащадками
відповідальність, буде заінтересований у зрості і скріпленню, а не
використовуванні держави» [2; 180].
І. Каганець теж переконаний, що насаджена в Україні демократична
система державного управління з горизонтальним розподілом влад — це не
що інше, як результат організаційної війни. Річ у тім, що найкращий у
світі так званий демократичний розподіл влади на конкуруючі, а нерідко
і взаємоблокуючі гілки з погляду науки управління є повним абсурдом,
адже, влада — це не лише права, а й відповідальність. «Фокус у тому, що
права і роботу розділити можна, але відповідальність не ділиться в
принципі. Тобто там, де відповідає більше однієї людини, насправді вже
не відповідає ніхто» [3; 185-186].
Подібну думку знаходимо у класика української літератури Павла
Загребельного: «Розпорядник держави повинен бути один, бо незгода в
думках порушила б лад. Але для збереження порядку потрібно багатьох.
Володарі мають творити закони й установи, а люд — зберігати їх, бо люд
розумніший і постійніший у звичках, ніж один чоловік».
До того ж сьогодні в Україні склалася ситуація (після грудня
2004-го року), коли бездарність і безкарність влади стали
легалізованими (за певних обставин Верховній Раді дозволяється цілком
конституційно рік не збиратися на засідання і нічого поки що зробити не
можна).
На нашу думку, у цьому контексті не можна не звернутися до
теоретичного доробку В’ячеслава Липинського, який сформулював основу
легітимності влади. Він був першим, хто здійснив науковий систематичний
аналіз таких складних категорій політичної науки як «еліта» і
«політична культура» в українському національному контексті. Викладене
в його праці «Листи до братів-хліборобів» та інших творах розуміння
політичної культури в органічному взаємозв’язку з розробкою
функціонування еліт в Україні і постання монархічної гетьманської
держави є значним внеском у розвиток світової політичної теорії взагалі
і української політології як науки.
Декому можуть видатися дивними висновки вченого про надання
переваги саме спадковій (дідичній) монархії. Бо зразу ж на думку спадає
сумнозвісне гетьманування Юрка Хмельницького. Насправді ж В’ячеслав
Липинський, глибоко вивчивши і це питання, дійшов висновку, що
Виговський, який мав бути лише регентом за гетьманування Юрія
Хмельницького, першим порушив заповіт Великого Богдана про непорушність
дідичної монархії. Він сам зажадав булави і тим спричинив першу глибоку
тріщину в збудованому державному фундаменті, викликавши чвари поміж
козацькою старшиною, які не вщухали аж до повної втрати Україною
державної незалежності й фактично стали головним внутрішнім чинником
загибелі української козацької держави [1; 59].
Слід зазначити, що вчений категорично відкидав запровадження в
Україні самодержавної, абсолютистської форми правління. Він
стверджував, що найбільш прийнятною буде «правова, тобто обмежена сама
одним всенаціональним законом всіх обмежуюча монархія» [7; 222, 306].
Тобто В. Липинський фактично виступав за конституційну монархію
англійського типу. Гетьман як спадковий монарх репрезентує державу,
уособлює її авторитет. Разом із гетьманом управління державою і
суспільними справами здійснює аристократія — найкращі представники
нації, незалежно від їх соціального походження. Статичну складову
представляє також шляхта та хліборобський клас, при чому аристократія
повинна поповнюватися, об’єднуючись з іншими соціальними верствами.
Класократія, тобто влада еліти, забезпечує єдність нації і заперечує
парламентаризм, соціалізм та націоналізм, які, на думку вченого,
роз’єднують націю за партійною, класовою та етнічною ознаками.
Важливою умовою побудови держави В. Липинський вважав її релігійну
єдність. Тільки християнська етика спроможна створити моральний клімат,
необхідний для державного будівництва. «Тільки релігія і церква в стані
своєю владою духовною... примусити сильніших та здатніших вживати свою
більшу силу та здатність не тільки для себе, а й для добра слабших» [8;
15]. Релігія може примирити українське суспільство, але В. Липинський
застерігав проти церкви, пристосованої до політичної кон’юнктури. Дуже
прикро, що сучасні політтехнологи, на відміну від класиків, так мало
уваги приділяють релігії та церкві у процесі побудови Української
держави.
Ідеї В. Липинського щодо доцільності впровадження в Україні
монархічної форми правління, як такої, що найкраще сприяє утвердженню
авторитету і порядку, поділяв і Стефан Томашівський (1875-1930). Такий
вибір науковця був зумовлений, насамперед, традиціями українського
народу і наявністю внутрішніх розбіжностей між провідниками та станами
українського суспільства. Передумовою і першим прикладом перетворення
української державності в націю він вважає виникнення першої
української національної держави — Галицько-Волинського князівства, що
об’єднало тільки суто українські етнічні землі. Також дослідник виразно
говорить про те, що необхідно спрямувати всі зусилля на формування
національної ідеї, яка містила б такі економічні, соціальні, культурні
й моральні цінності, котрі дали б можливість утворити незалежну
державу. Найважливішу роль в українському державотворенні Стефан
Томашівський відводить релігії. Таким чином, у його державотворчій
концепції українська державність виступає у формі клерикальної
монархії.
Ще один політолог, ідеолог українського монархізму, Василь
Кучабський (1895-1945) був послідовником ідей В. Липинського і С.
Томашівського у тому, що справу створення української держави може
вирішити не етнічне об’єднання українців у межах чужої, а формування
психологічного складу нації на певній території її проживання.
Державотворча концепція цього дослідника отримала назву «позитивний
мілітаризм», оскільки, на його думку, особливу роль у заснуванні
монархічної держави покликана відіграти провідна верства, сформована з
людей військового духу і організації.
Останній гетьман Української Держави — Павло Скоропадський — теж
наголошував на тому, що монархія є для України найбільш прийнятною
формою правління. Концептуального оформлення ідеї Скоропадського набули
в еміграції й опирались на державотворчий досвід і принципові засади
українського та європейського консерватизму. Ідеалом для останнього
українського Гетьмана стала Українська Трудова Монархічна Держава, в
основу якої, як і у В. Липинського, було покладено класократичний
принцип.
Ідея такої держави повинна бути всенаціональною і виключати
абсолютизм та диктатуру, засновуючись на співпраці усіх державотворчих
чинників нації. Як і В. Липинський, П. Скоропадський (його соратник)
гостро ставить проблему створення національної еліти (найкращі з
найкращих), яка, консолідуючи все українське громадянство, зорганізує
його у цілісну соціально-економічну структуру, Однак, історичні реалії
внесли у погляди В. Липинського і П. Скоропадського істотні
розбіжності. В одному зі своїх листів політолог докоряє Гетьманові за
відхід від ідеології. Олена Отт-Скоропадська, дочка Павла
Скоропадського, у своїх спогадах зазначає, що «батько ставив
Липинського дуже високо як мислителя і теоретика, але був розчарований,
що він не був так само і добрим організатором практичної політичної
праці» [10; 240]. Але в житті родини Скоропадських і самого Павла
Петровича як державного діяча В’ячеслав Липинський відіграв велику
роль. Як людина і як мислитель — незважаючи на все, що сталося, — В.
Липинський залишив про себе шановану пам’ять.
Варто зауважити, що хоча від часу існування Української Держави нас
відділяє порівняно невеликий відтинок часу, все ж є чимало міфів,
витворених сучасною (на основі праць М. С. Грушевського) та радянською
(з її нівелюванням українського державо- та націотворчого рухів)
історіографією, які не дають нам змоги адекватно оцінювати діяльність
Гетьмана. Погляд професора М. Грушевського на ці події не можемо
вважати об’єктивним, зважаючи на його особисте протистояння з П.
Скоропадським, Як відомо, М. Грушевський був обраний Президентом УНР на
останньому засідання Української Центральної Ради у той самий день — 29
квітня 1918 року — коли була проголошена Українська Держава на чолі з
Гетьманом П. Скоропадським, якого підтримали і козаки, і флот, і
хлібороби, і армія [13].
Один із таких міфів пов’язаний з тим, що „режим” Павла
Скоропадського начебто опирався на підтримку німецьких окупаційних
військ. Борис Скоропадський, внук Гетьмана, спростовує його,
аргументуючи це тим, що німці були закликані на наші землі саме
Центральною Радою після підписання нею взимку 1918 року Берестейського
миру, згідно з яким Україна зобов’язувалась постачати Німеччині певну
кількість хліба, м’яса, іншого продовольства. Але чомусь про це не
прийнято говорити.
Другий міф стосується того, що П. Скоропадський нібито проголосив
федерацію з Росією. І справді, 14 листопада було опубліковано акт про
намір заключити з Росією федерацію, який Гетьман завбачливо підписав
лише своїм іменем (себто як приватна особа). При цьому, міфотворці,
вириваючи з контексту факти, не зважають на обставини, за яких усе
відбувалося. Під осінь 1918 року виразно позначилася перевага країн
Антанти у війні, Німеччина втрачала свої позиції. Тим часом Антанта не
хотіла визнати Україну, вона визнавала лиш «Єдину Росію», свою
союзницю, а Україну вважала частиною Росії. Представники Антанти
пред’явили Гетьманові ультиматум, щоб він проголосив федерацію з
майбутньою небільшовицькою Росією, інакше Антанта вважатиме Україну
ворожою державою. У таких обставинах Гетьман зважився формально
проголосити федерацію з Росією — в надії, що Антанта оборонятиме
Україну від більшовиків, а він таким способом вбереже українську
державність, і виграє час для сформування регулярної української армії,
після чого зможе інакше говорити і з самою Антантою. Грамота про намір
федерації з Росією згодом стала засобом антигетьманської пропаганди.
Не мають підґрунтя також і закиди недоброзичливців про начебто
політику русифікації, яку провадив П. Скоропадський. Будучи Гетьманом
України, він доклав чимало зусиль до розбудови і відновлення всього
українського, повернення до своїх коренів. Гетьман вбачав силу народу в
його духові, адже чим сильніший національний дух народу, тим сильнішим
і здоровішим він є. За недовгі сім з половиною місяців було зроблено
дуже багато: відкрито курси українознавства для вчителів, утворено
національні нижчі школи, відкрито 50 нових українських державних
середніх шкіл, засновано два державних українських університети в Києві
та Кам’янець-Подільському і третій приватний у Полтаві, здійснено
українізацію університетів Київського, Харківського й Одеського та
Політеху в Києві, засновано Головне Управління Мистецтва і Народної
Культури, Український Національний Архів, Бібліотеку, Музей, галерею
образів і різьб, національну оперу, драматичний театр, державну капелу,
Кобзарську школу, Симфонічну школу, Українську Академію Наук. Цю любов
до України і всього українського Скоропадський проніс через усе життя.
Відомо, що вже будучи гетьманом України, він. вільно володіючи
російською мовою, на перемовини з Росією брав з собою перекладача, а
сам спілкувався українською.
1917 року, серед війни і розбрату в країні, Павло Скоропадський
зумів створити Перший Український Корпус — бачачи силу і
організованість українського елементу армії та його патріотизм. Восени
цей корпус відстояв Київ проти більшовицької навали. Цієї ж осені
українське Вільне Козацтво обрало Скоропадського своїм Отаманом.
Пізніше він був змушений відмовитися від командування своїм корпусом —
для того, щоб його зберегти. Склавши командування корпусом, Павло
Скоропадський займається організацією Української Громади, одним із
головних завдань якої є організація суспільства [13].
На нашу думку, українці повинні про це знати, бо здорову націю і
сильну державу можна побудувати лише на твердому фундаменті історичної
правди.
Як бачимо, сплеск монархічної ідеї в Україні припадає на початок XX
століття. Така активізація спричинена фактом існуванням у 1918 році
Гетьманату Павла Скоропадського та необхідністю обґрунтування його
політико-правових підстав. Сьогодні в Україні спостерігаємо подібну
ситуацію.
Та повернімося до згадуваних уже пунктів раціоналізації держави. Ми
вважаємо їх надзвичайно радикальними, категоричними і жорсткими. До
того ж, на нашу думку, деякі положення нереально втілити в життя в
умовах сучасної України. І. Каганець не пропонує чітких способів
боротьби з проблемами нинішнього суспільства, які сам же окреслює.
Натомість навіть говорить про домінування у світі однієї нації («яка
перша сама організується у всесвітню національну державу-корпорацію»),
що є одним зі шляхів знищення того ж таки етнічного розмаїття; про
заборону виходу неукраїнських ЗМІ без дозволу держави, що лише
сприятиме різного роду маніпуляціям; виголошує тезу „Дорогу —
здібнішим”, що майже автоматично відкидає усіх менш здібних на узбіччя
і таким чином лише поглиблює „дебілізацію”.
Проте немало пунктів, як-от про демографічну політику, профілактику
захворювань та економічне переозброєння, видаються доволі
далекоглядними і перспективними. Хоча терміни, за які Україна повинна,
на думку І. Каганця, здійснити перехід до національної держави у формі
глобальної корпорації (до 2012 року), деяким скептикам видадуться аж
надто малими, мовляв, за цей період ми навряд чи встигнемо побудувати
нормальні дороги до проведення футбольного чемпіонату Євро-2012, не те,
щоб повністю реорганізувати Україну. Однак тут ми мусимо зважати на ще
одну працю І. Каганця, а саме книгу „Нація золотих комірців”, і на те,
що, вибудовуючи свою концепцію, Ігор Каганець подавав конкретні цифри
космічних циклів розвитку світу, які змінюються кожні 532 роки.
Якою ж бачить І. Каганець оновлену Україну? У згадуваних вже 25
пунктах реформації він говорить: «Українці всього світу об’єднуються у
всесвітню національну державу-корпорацію, центром базування якої є
земля України, з філіями на всіх континентах в місцях компактного
проживання українських громад», і пропонує доволі жорсткий спосіб
боротьби із псевдоукраїнцями: «усі українці, що вселилися в Україну
після 1991 року з порушенням українського законодавства, мають бути
вислані за межі країни, в установленому законом порядку”.
Натомість у В. Липинського нація у виступає як політична
спільність, що включає в себе усіх громадян держави, незалежно від
їхньої етнічної приналежності. Забезпеченню єдності нації слугує й
територіальний патріотизм — усвідомлення своєї території, любов до
своєї землі, почуття єдності та співпраці між усіма її постійними
мешканцями. Україна має стати спільною батьківщиною для всіх своїх
громадян — росіян, поляків, євреїв, вірмен. Почуття любові до рідного
краю — Української землі як до органічної цілості, вважає Липинський, є
необхідною і єдиною можливістю того найтіснішого зв’язку людей, що
зветься нацією [12; 111].
Ймовірно, концепція Ігоря Каганця і справді має деякі недоліки,
втім, вона існує, й ігнорувати її ми не можемо, адже це — ще один крок
у концептуальній розробці ідеї українського монархізму. Проаналізувавши
теорії найвизначніших ідеологів української монархії, варто зауважити,
що кожен із них у багатьох своїх думках є доволі далекоглядним. Проте
ми не можемо приймати їх як істину в останній інстанції, оскільки не
менш переконливі докази знайдемо й в ідеологів демократичного чи
будь-якого іншого політичного рухів.
Мабуть, мав рацію Драгоманов, коли казав, що суть держави полягає
не у формі правління, а у тому, якими правами у цій державі наділені її
громадяни. І справді при мудрих правителях люди добре живуть і в
монархіях (Англія), і в парламентських (Італія), і в президентських
(США) республіках. Може, і проблема України полягає не стільки у формі
державного правління? Бо ж влада владою, а порядок у країні починається
з кожного громадянина. Поки ми не виховаємо у собі мудру,
дисципліновану, толерантну Людину, доти й ладу в державі не буде. Доки
не наведемо порядку у найнижчих соціальних інституціях, доки не
навчимось працювати командою, не варто сподіватися на швидкий поступ у
розвитку країни. Адже, як говорив класик, «ніхто нам не збудує держави,
коли ми її самі собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли
ми самі нацією не схочемо бути. А без збудування власної держави та без
зорганізування мешканців нашої землі в націю, ми станемо колонією» [7;
67].
Список використаної літератури
1. Горелов М. Епоха Богдана Хмельницького в оцінці В. Липинського
// В’ячеслав Липинський в історії України: До 120-річчя з дня
народження. — Київ, 2002. — 238 с.
2. Затурці в історії України та Волині. Науковий збірник // Упорядник Г. Бондаренко, А. Силюк. — Луцьк, 2004. — 199 с, іл.
3. Каганець І. Нація золотих комірців. Психоінформаційна концепція України. – Тернопіль: Мандрівець, 2005. — 208 с.
4. Каганець І. 25 пунктів раціоналізації держави // http://observer.sd.org.ua/news.php?id=10052
5. Каганець І. Тиранія чи Гетьманат? // http://observer.sd.org.ua/news.php?id=13845
6. Липинський В. Історико-політологічна спадщина і Україна. — Київ-Філадельфія, 1994. — 285 с.
7. Липинський В. Листи до братів-хліборобів // Твори. — Т.6. — Кн. 1 — Київ-Філадельфія, 1995. — 470с.
8. Липинський В. Релігія і церква в історії України. — Київ : Рада, 1995.-96 с.
9. Липинський В. Україна на переломі 1657-1659: Замітки до історії
українського державного будівництва в 17 столітті. Історичні студії та
монографії. — Відень, 1920. — Т. 3.
10. Отт-Скоропадська О. Як наша родина ставилася до В’ячеслава
Липинського // Липинський В. Історико-політологічна спадщина і Україна.
— Київ-Філадельфія, 1994. — 285 с.
11. Полянський І. Історія України: обійдемося без брому // http://observer.sd.org.ua/news.php?id=1093
12. Потульницький В. В’ячеслав Липинський — політолог // Липинський
В. Історико-політологічна спадщина і Україна. — Київ-Філадельфія, 1994.
— 285 с.
13. Скоропадський Б. Три міфи про Другий Гетьманат // http://observer.sd.org.ua/news.php?id=11343
