Те, що монархічний устрій ідеально
підходить сучасній Україні, стає зрозумілим щораз більше. Складність
полягає в тому, як у теперішній дезорієнтований час повірити у такі
речі, як соверен, гетьман, місія, покликання, призначення,
легітимність, династія, незаперечність права крові, індивідуальна
відповідальність за долю держави і майбутнє народу.
Найкращим способом подолання таких труднощів може бути особиста зустріч
з українським гетьманичем Борисом Скоропадським. До того ж, внук
останнього гетьмана віднедавна дуже часто буває у Франківську.
Борис Скоропадський настільки подібний на свого діда-гетьмана, що
стає аж трохи лячно. Відповідь на запитання про диво – як так може
бути? – виявляється дуже простою: бо так є, так має бути.
Його татом був один із шести дітей гетьмана. У міжвоєнний час
Данило Павлович став чільним репрезентантом гетьманського руху у світі.
Борис народився 1956 року. Менше, ніж через рік його батько дивно помер
у Лондоні. Найвірніші гетьманці порадили вдові Данила Олександрі з роду
Тимченків змінити прізвище, щоби оберегти спадкоємця від неминучої
небезпеки. Борис виріс у Торонто. Від мами він отримав цілковито
українське виховання і якусь казкову легенду про непромовленого батька.
Борис жив у Канаді, Сполучених Штатах, мандрував світом, вчився в
університетах і від життя, працював сам на себе з дев’ятнадцяти років,
почувався українцем, а правда про походження залишалася таємницею.
Щойно в 1999 році цілком дорослому спадкоємцю гетьманської булави
відкрилася справжня історія родини. Спочатку з цим важко було дати собі
раду. Потрібен був час, щоби усвідомити власну генеалогію. Якось
зжитися з тим, що все, у що вірив, у чому був дуже просто й органічно
переконаний, є не випадковим, а пов’язано з голосом крові.
А трохи раніше дружиною Бориса Даниловича стала дівчина з
Франківська Ірина, котра приїхала подивитися на Торонто (між іншим,
саме їй мама Бориса наважилася розказати правду про власного сина).
Тепер вони є щасливими батьками двох синів – Данила (названого на честь
діда) і Максима. Довший час сім’я мешкала у Канаді. Але Борис завжди
хотів бути в Україні, а в Ірини ніколи не було мети залишатися поза
Франківськом. Рік тому – у жовтні 2006 року – гетьманич із сім’єю,
продавши все, що мали, приїхали в Україну. Повернулися до Києва, де
майже дев’яносто років тому дід Бориса став гетьманом Української
держави.
Великі зміни, однак, настали після цьогорічних літніх канікул.
Хлопцям настільки сподобалося у дідуся і бабусі, що вони попросилися
залишитися ще на якийсь час у Франківську. Тож тепер вони ходять до
школи у нашому місті, їх мама почала викладати англійську мову, а тато
приїздить до синів що два тижні з Києва (крім того, існує веб-камера,
завдяки якій можна бачитися і розмовляти, щоправда, не торкаючись,
щодня. Якби щось таке було у Хмельницького, каже Борис Данилович, ми
жили б тепер у надмогутній державі).
Борис Скоропадський тим часом виконує свою місію. Гетьман
неможливий без козацтва (ті пивні клуби із золотими пагонами, котрі
називають себе козаками, є хіба що ідеальним способом дискредитації
ідеї). Тож він їздить Україною, зустрічається з людьми, спростовує
фальшиві міфи про Павла Скоропадського, який, незважаючи на всі успіхи
свого семимісячного гетьманату, все ще залишається особою, фактично
викресленою з державної історії. Так зручніше усім. Так не потрібно
завдавати собі труду з розумінням найпростіших речей.
Життєву філософію гетьманича можна графічно подати у вигляді
кількох концентричних кіл. Починати потрібно із себе. Перестати робити
те, що не слід робити, навіть якщо це роблять нібито усі. Плекати
радість і любов у сім’ї. Дбати про добро народу і держави.
Йому не раз пропонували увійти до якоїсь партії, стати народним
депутатом. Пропонували винагороду і благополуччя. І це унеможливлювало
дальшу розмову. Адже новобагатьки попросту не розуміють, з ким і з чим
мають справу. Не можуть усвідомити тої великої привілегії, коли не
потрібно нічого, бо вона полягає лише у цілковитій готовності до
абсолютної відповідальності.
Повернення Скоропадських в Україну аж ніяк не можна назвати
тріумфальним. Зустрічі з Борисом Даниловичем дотепер уникає Президент,
його приїзд розцінюється як щось проблематичне. За ним стежили, його
підслуховували, йому влаштовували вишукані провокації. Але
Скоропадський щасливий, що може бути в Україні. Щасливий, що може
працювати і діяти. Він вірить у консерватизм українського народу, у
природність і успішність цивілізованої української монархії. І добре
пам’ятає про той момент української історії, коли дідо з кількома
сотнями козаків без жодного насильства перейняв владу у соціалістів,
котрі нічого не спроможні були зробити для народу і держави, яких
навіть не могли назвати своїми.
Источник: http://observer.sd.org.ua/news.php?id=13211 |
