Поразка національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. не зупинила пошуків українськими політиками і державними діячами шляхів відновлення соборної і самостійної України. Невдалі спроби Директорії УНР проводити державне будівництво, які зрештою призвели до втрати Україною незалежності, активізували суспільно-політичну діяльність супротивників республіканського уряду. Серед чотирьох основних напрямків політичної думки - народництво, націоналізм, комунізм і консерватизм, останній, попри те, що не встиг реалізуватися за часів Української Держави, на початку 1920 - х рр. перетворюється на струнку ідеологічну систему. Сама поява українського консервативно-монархічного руху на початку 1920-х рр. як явища національного суспільно-політичного життя яскраво продемонструвала наявність певних соціальних сил, зацікавлених у розробці цієї ідеології. Оскільки в середовищі української еміграції знайшлися сили, прихильні до монархічної ідеї, вихід на політичну арену українського монархізму слід вважати явищем цілком закономірним. Завдяки В.Липинському вона викристалізувалась у струнку, теоретично досконалу концепцію державотворення і залишила по собі помітний слід в українській історії.

Навесні 1920 р. В.Липинський разом з кількома своїми прихильниками (Д.Дорошенком, М.Кочубеєм, А.Монтрезором, С.Шеметом, Л.Сідлецьким (Савою Крилачем), О.Скоропис-Йолтуховським та М.Тимофіївим) створює у Відні Український союз хліборобів-державників. Одним з перших документів цієї організації стала угода гетьмана Павла Скоропадського з УСХД, яку від імені організації підписали в Берліні 8 травня 1920 р. В.Липинський, С.Шемет, О.Скоропис-Йолтуховський та Д.Дорошенко[1].

Вже на першому етапі створення організації - УСХД мова йшла про необхідність запровадження монархічного ладу в Україні. І хоча з політичних міркувань деякий час як П.Скоропадський, так і засновники союзу намагались не афішувати свою співпрацю, проте саме колишнього гетьмана планувалось згодом проголосити українським монархом, що і було покладено в основу угоди між П.Скоропадським та УСХД. На підставі цього документа базувалась подальша політична акція новопосталої української монархічної організації. Угоду між гетьманом Павлом Скоропадським з Українським союзом хліборобів-державників від 8 травня 1920 р. можна вважати підготовчим кроком до розробки політичної концепції УСХД. Протягом літа-зими 1920 р. В.Липинський працює над Статутом та Регламентом союзу, ухваленими в січні 1921 р.[2]

Важливим питанням, що одразу ж постало перед засновниками УСХД і стосувалось як ідейно-політичних засад, так і організації українського монархічного руху, було питання династії. При його вирішенні В.Липинський вважав, що обрання на еміграції нового гетьмана як голови української монархічної держави не є доцільним, оскільки цю державу ще потрібно реально утвердити. Разом з тим, до повернення в Україну потрібно було персоніфікувати ідею української трудової монархії в особі, яка б стала символом чистоти цієї ідеї та єдності монархічної організації.

Аби уникнути внутрішньої боротьби серед українських монархістів, можливість появи в їх лавах претендентів на роль "гетьмана-отамана", чи "гетьмана-диктатора", засновники УСХД вирішили персоніфікувати П.Скоропадського, який незадовго до того вже був гетьманом України.

У листі до О.Шаповала В.Липинський писав, що "єсть два способи персоніфікації політичних ідей: диктатура і монархія. При диктатурі персоніфікує ідею людина, яка верх вибралась тільки за свої заслуги і здібности. При монархії ідею персоніфікує людина і Рід, який має історичне, традиційне право до цієї персоніфікації. При диктатурі - диктатор править самодержавно і безвідповідально; при монархії - Монарх (у нас би він звався Гетьман) править через призначених на це людей, які відповідають за виконування влади перед ним і перед тими, ким вони правлять".[3]

Пояснюючи далі причини вибору саме П.Скоропадського на посаду майбутнього гетьмана, В.Липинський зазначав, що "при традиційнім гетьманстві може бути знайдений во ім'я спільної історичної традиції на спільній землі, компроміс між різними українськими групами (перш за все між прихильниками руської і української культури на України), а без цього компромісу переможе завжди та група, яка покличе собі на допомогу сторонні сили, тоб-то як раз група не самостійницька, ворожа до Української Держави". "Врешті при дідичнім монархічнім Гетьманстві, - далі наголошував він у тому ж листі, - ідея персоніфікується не одною тільки особою, а Родом: переходить з батька на сина і тому може в протязі поколінь рости та розвиватись. Єсть тільки одна небезпека від монархії, а саме, що не всі члени даного пануючого Роду можуть мати відповідні персональні здібності для правління. Але ця небезпека усувається власне при конституційній, правовій (не самодержавній) монархії і тоді, коли ця група, на якій спирається монархія, добре зорганізована і віддана своїй династії. Зваживши все вище сказане, я і наша організація, до якої маю честь належати, персоніфікуєм нашу українську ідею державну і національну в єдинім на відповідній висоті уцілівшим з нашої історичної минувщини Гетьманськім Роді Скоропадських. Вірність цьому Родові ми вважаємо реальною, а не абстрактною ідеєю Нації і України".[4]

Кроки українських монархістів не залишилась поза увагою проводу Директорії УНР. Починаючи з весни 1920 р. міністерство закордонних справ УНР постійно одержує інформацію про місце знаходження українських монархічних діячів, які гуртуються навколо колишнього гетьмана України П.Скоропадського, та їх політичні акції. Така інформація збиралась, насамперед, українським посольством у Німеччині, яке протягом 1919-1920 рр. очолював відомий український громадсько-політичний діяч М.Порш та українським консульством у Мюнхені (Баварії) на чолі з В.Оренчуком. Це було зумовлено тим, що у березні 1920 р. П.Скоропадський переїхав з Швейцарії до Берліна, де і оселився разом з родиною. Наприкінці 1920 р. у Мюнхені знайшов притулок колишній ад'ютант гетьмана, один з провідників українського вільного козацтва І.Полтавець-Остряниця. У полі зору українського посольства у Відні весь час перебував нащадок Ґабсбургської династії відомий український військовий і політичний діяч Василь Вишиваний (Вільгельм Ґабсбург). Листування з ним, а також інформування МЗС УНР про його політичні акції вів голова української надзвичайної дипломатичної місії у Швейцарії М.Василько.

Інформаційні огляди української дипломатичної служби, циркуляри та офіційні листи міністерства закордонних справ УНР щодо тактики та заходів українських місій, спрямованих проти політичних акцій П.Скоропадського, В.Вишиваного, І.Полтавця-Остряниці та керівників УСХД суттєво доповнюють коло джерел, що висвітлюють створення українських монархічних організацій в еміграції.

Значна частина цих документів зберігається у фондах Концелярії Директорії УНР (ф.1429), Міністерства закордонних справ УНР (ф.3696) та Посольства Української Народної Республіки у Німеччині (ф.3619 ЦДАВО України). Це, насамперед, офіційне та приватне листування міністра закордонних справ А.Ніковського з дипломатичним корпусом України за кордоном, доповідні записки керуючому справами Директорії УНР, інформаційні бюлетені дипломатичного відділу посольства УНР у Берліні. Всі вони позначені грифом "таємно", або "дуже таємно". Окремі документи, які торкаються досліджуваної проблеми, зберігаються у фондах Надзвичайної дипломатичної місії УНР у Данії (ф.3542), Української дипломатичної місії у Речі Посполитій Польській (ф.2211), Головному управлінні Генерального штабу Армії УНР (ф.1078), а також особовому фонді М.Василька (ф.4456 ЦДАВО України).

Інформаційні матеріали про діяльність П.Скоропадського та близьких до нього осіб починають надходити до МЗС УНР у квітні 1920 р., тобто напередодні підписання угоди між гетьманом та засновниками УСХД. За даними, які одержав департамент чужоземних зносин МЗС УНР від українського посольства у Німеччині, П.Скоропадський у березні 1920 р. оселився в Берліні і спілкується "з вузьким кругом людей, до якого належать полковник Зеленевський, інженер Крига і німці - Альвенс-Лебен та майор Гассе, бувший начальник німецької контррозвідки в Києві"[5]. За цією ж інформацією, П.Скоропадський зав'язав контакти з німецькими правими колами, міністерством закордонних справ і воєнним міністерством, а також зустрівся з генералом Біскупським і полковником Родзянком. Довірені особи українського посольства в Берліні не виключали також можливості угоди між Скоропадським і Врангелем. В інформації наводяться також інші відомості, зокрема, про зав'язання контактів з українськими правими групами у Відні на чолі з В.Липинським[6].

У листі повіреного у справах УНР у Німеччині Р.Смаль-Стоцького до міністерства закордонних справ подається інформація про особисті контакти гетьмана П.Скоропадського у Берліні. Дипломат, зокрема, зазначав, що "із московськими кругами гетьман не зноситься", "із німецькими (колами - Т.О.) має багацько зв'язків іменно до офіцерів колишнього оберкомандо та військової аристократії". "До міністерства справ закордонних, - відзначає Р.Смаль-Стоцький, - ідуть від гетьмана якісь нитки, бо його інформації щодо відношення німців до України в дечому вірні"[7]. Дипломатичні канали доносили МЗС УНР з Німеччини, що барон Кноррінг, який належить до близького оточення гетьмана, "працює для Скоропадського як зв'язок до великих банкових фірм Англії і Америки"[8].

Дипломатичне представництво УНР у Берліні також перевіряло різного роду дані, які одержувало від довірених осіб. Зокрема, в інформаційному бюлетені посольства від 28 жовтня 1920 р. зазначалось, що німецькі джерела спростовують чутки, що для П.Скоропадського "організується в Чехословаччині 20-ти тисячна армія під командою генерала Крауса, яка армія мала б через Бесарабію пійти на Україну… Так саме тут уважають за неправдоподібне, щоб між Скоропадським і Врангелем дійшло до якогось порозуміння"[9].

Цікаві дані щодо характеристики української політичної еміграції у Відні було зкопійовано МЗС УНР з приватного листа співробітника українського пресового бюро в Австрії І.Проця для головного отамана УНР С.Петлюри. Зокрема, І.Проць у листі, датованому 25 січня 1921 р., пише про конференцію у Райхенау, яку провели П.Скоропадський і хлібороби-державники, впливи колишнього гетьмана в німецьких урядових та фінансових колах тощо[10].

Департамент чужоземних зносин МЗС УНР у таємному аналітичному матеріалі від 11 квітня 1921 р., розісланому головам дипломатичних місій за кордоном, не приховував свого занепокоєння активізацією діяльності П.Скоропадського та прихильників гетьманату. Тим більше, що гетьмана підтримували українські діячі з впливовими зв'язками у політичних та ділових колах Франції, Німеччини, Англії, Швейцарії. "Так, в місяці жовтні м.р., - зазначається у вищезгаданому циркулярі департаменту чужоземних зносин МЗС УНР, - до Берліну приїздили Д.Дорошенко, С.Шемет, А.Скоропис-Йолтуховський та В.Степанківський, які перевели з Скоропадським, Зеленевським, Полтавцем і др. багато нарад і очевидно хотіли розпочати якусь акцію серед німців… В.Степанківський був в цих справах навіть на авдієнції у міністра закордонних справ Німеччини"[11]. Особливо небезпечним для уряду УНР прихильником П.Скоропадського міністерство закордонних справ вважало В.Степанківського, одного з близьких приятелів В.Липинського, керівника українського пресового бюро в Лозанні. Він мав добрі зв'язки у німецьких урядових колах і дружні стосунки з колишнім секретарем німецького посольства у Лондоні фон Шубертом, який допомагав В.Степанківському у поширенні гетьманської політичної акції в Англії. За даними МЗС УНР, "завданням В.Степанківського в Лондоні було зацікавити відповідним чином англійський уряд, вплинути на нього на користь Скоропадського і через посередництво Англії дістати від Румунії дозвіл і допомогу в утворенні на румунській території збірного пункту для військ Скоропадського"[12].

Особливе занепокоєння українського уряду викликали стан фінансових справ колишнього гетьмана, який на той час мав 200 млн.німецьких марок, одержаних за маєток дружини в Англії. За інформацією МЗС, гетьман видавав "різним французьким капіталістичним товариствам всякого роду концесії та боргові зобов'язання з датами того часу, коли він мав владу на Україні". З цього приводу 5 листопада 1920 р. міністерство видало головам дипломатичних представництв за кордоном циркуляр № 238-257, в якому пропонувало повідомити чужоземні торговельно-економічні установи, що "такого роду зобов'язання Скоропадського будуть вважатися урядом УНР незаконними і будуть переслідуватися по силі обов'язуючих карних законів уряду УНР"[13].

Вирішення прибічниками П.Скоропадського фінансового боку політичної акції особливо непокоїло провід УНР, оскільки українські дипломати в цей час проводили складні і довготривалі переговори з репараційною комісією, створеною на Паризькій мирній конференції, та урядами Німеччини, Австрії і Угорщини про визнання УНР правонаступницею Української Держави і повернення Австро-Угорським та Німецьким банками їй грошових коштів з депозитів Української Держави.

Іншу небезпеку уряд УНР вбачав у намаганні гетьманців "використати для своїх цілей полонених українців (в Німеччині - Т.О), яких там мається тепер до 10 000 чоловік". Як зазначається у циркулярному листі МЗС України, з цією метою в Берліні двічі на тиждень видається часопис "Українське слово", а О.Скоропис-Йолтуховський "робив заходи для заснування окремого комітету допомоги полоненим під його керуванням"[14]. Як писав у цій справі 26 січня 1921 р. з Берліна міністру закордонних справ А.Ніковському Р.Смаль-Стоцький, "представник Червоного Хреста доктор Матюшенко своєю критикою і аргументами" намовив українську громаду в Німеччині "передати справу опіки над полоненими і всі фонди, які обіцяв Скоропис Комітетові Червоного Хреста". "Таким чином, - констатував український дипломат, - справу політичну знейтралізовано й Скорописа плани не вдалися"[15].

Вище згаданий аналітичний огляд департаменту чужоземних зносин МЗС УНР створено на основі широкого кола даних, яке надійшло до міністерства від українських дипломатичних представництв за кордоном. Він детально розглядає, насамперед, політику і тактику німецьких кіл щодо України і на ґрунті цього аналізує плани політичних супротивників УНР. Формування уенерівської політичної оцінки гетьманського руху , на нашу думку, виходило із заздалегідь невірних посилань, про можливість "згоди між правими українськими партіями і монархічними російськими організаціями під лозунгом "Гетьман на Україні, цар - у Росії"" та можливість "нав'язання зносин між лідерами партій за допомогою таємних умов, якими вони взаємно зобов'язуються, окремо нічого не робити (Скоропадський - Андрієвський, Андрієвський - Петрушевич, Греків - Оскілко)"[16]. У огляді є також чимало суперечливих висновків, зокрема, тих, що торкаються єдності "берлінської групи гетьманців", її впливу на українську еміграцію в цілому, відношення до можливої політичної акції з російськими монархістами тощо.

Міністерство закордонних справ УНР, приходячи до висновку, що "плани Скоропадського, незалежно від того, в якій степені вони зв'язані з німецькими планами, при сучасній ситуації не мають за собою на німецькому грунті нічого такого, що можна б вважати безпосередньою небезпекою для УНР зовні", вважало, що "праця Скоропадського все ж таки шкодить в деякій мірі урядові УНР в його змаганнях вести близькі стосунки у Західній Європі". Тому всім українським дипломатичним представництвам за кордоном наказувалось стежити за гетьманцями і "без розголосу" паралізувати заходи гетьманців "особливо в урядових колах"[17].

Протягом 1921 р. Український союз хліборобів-державників розпочав процес створення гетьманських організацій у Польщі, Румунії, Болгарії. У зв'язку з цим українські представництва за кордоном одержали накази МЗС УНР "вжити заходів щодо можливих акцій С.Шемета (одного з лідерів УСХД - Т.О.) та ін. хліборобів"[18]. Під заходами передбачалось відмовлення в українській візі, висилка з країни, де була акредитована українська місія. Зокрема, у Румунії одним із засновників гетьманської організації був П.Білопольський. За даними української місії у Бухаресті, він зробив спробу передати румунському урядові меморандум про діяльність їх політичної організації в Румунії. "Місія вживає заходи, щоби не допустити цієї акції, - наголошувалось у повідомленні місії, надісланому в МЗС УНР, - і коли не дивлячись на це, Білопольський буде вести свою лінію, то він буде висланий з Румунії"[19]. На початку листопада 1921 р. міністр закордонних справ А.Ніковський надіслав головам українських посольств у Відні та Варшаві наказ, яким забороняв видавати в'їздні візи для в'їзду до Польщі С.Шемету[20].

Українська дипломатична служба постійно збирала інформацію про діяльність гетьманських організацій за кордоном та проводила заходи, спрямовані на їх нейтралізацію. 13 вересня 1921 р. міністр закордонних справ А.Ніковський у своєму листі голові української дипломатичної місії у Швейцарії М.Васильку наголошував, що "монархічна акція наших емігрантських груп виявила виразні моменти та збирає коло себе досить поважні групи людей… і в самому нашому державному центрі рефлектується надзвичайно сильно, тяжко дезорієнтує політичні групи та розпорошує владу …уряду". У зв'язку з цим міністр звертав увагу посла на необхідність "пильно стежити за монархічною акцією та не давати їй чим небуть імпонувати державному центрові"[21].

Припущення МЗС УНР щодо об'єднання зусиль українських монархістів було певним перебільшенням. 28 жовтня 1920 р. українським посольством у Німеччині була опублікована інформація про утворення філії Козачої ради Українського Вільного козацтва у Берліні. До її складу увійшло 9 осіб, у т.ч. Зеленевський, Крига, Полтавець-Остряниця. "Філія постановила знов ушанувати Скоропадського гетьманським титулом, додержуючись при цім старої програми, - зазначалось в інформації. - Скоропадський відмовився, одначе, від всеукраїнського гетьманства, згодившись лише прийняти отаманство над вільним козацтвом"[22].

Проте вже невдовзі те саме джерело повідомляло про "охолодження стосунків" між П.Скоропадським та І.Полтавцем-Остряницею. "Полтавець виробив для гетьмана проект прокламації для українського народу, - повідомляв інформаційний відділ Українського посольства у Берліні. - Але гетьман на нього не погодився. Тому І.Полтавець-Остряниця працює тепер на власну руку і старається дістати фонди на формування від англійців та Угорщини", яка хоче залучити "українців для спільної боротьби проти Румунії"[23]. Як бачимо, у діяльності українських монархічних груп, які об'єднались навколо П.Скоропадського, Василя Вишиваного та І.Полтавця-Остряниці не було єдності. Найбільш деструктивною з них була група останнього, яка намагалась насамперед реалізувати політичні амбіції свого лідера.

У 1921 р. у Відні було закладено Українське Національне Вільнокозацьке товариство, яке в основу своєї діяльності поклало постанови з'їзду "Вільного Козацтва" в Чигирині 3-6 жовтня 1917 р. Тимчасову управу цього товариства очолив Василь Вишиваний. Генеральна управа вільно-козацького товариства започаткувала видання тижневика "Соборна Україна" у Відні, який активно глорифікував особу Вільгельма Габсбурга. Навколо цього часопису об'єдналась група українських політиків різного політичного спрямування. Серед них - В.Андрієвський - один з лідерів українських соціалістів-самостійників; Т.Галіп - організатор і лідер Української радикальної партії в Буковині; письменник О.Турянський; В.Полетика - посол УНР у Відні, член УСХД; Б.Бутенко - колишній міністр шляхів сполучення Української Держави та ін. Детальну інформацію про мету та завдання УНВкТ та його друкований орган - газету "Соборна Україна" знаходимо у матеріалах дипломатичного відділу українського посольства у Німеччині[24].

До УНВкТ належав також і І.Полтавець-Остряниця - колишній ад'ютант і генеральний писар П.Скоропадського, який на той час вже не входив до кола політичних прихильників колишнього гетьмана. Генеральний писар Вільного козацтва, член управи УНВкТ І.Полтавець-Остряниця відіграв чи не провідну роль в розколі вільнокозачих сил і значною мірою зашкодив політичний акції Вільгельма Габсбурга.

Приєднавшись спочатку до політичної акції Вільгельма Габсбурга, І.Полтавець-Остряниця, однак, не відмовився від планів реалізувати власні амбіції. При цьому він одночасно шукав контактів з російськими монархістами. Як повідомляв дипломатичний відділ українського посольства УНР в Берліні, в січні 1921 р. німецький полковник Кейхель за дорученням Шейбнера-Ріхтера, що особисто керував об'єднанням загальноросійських сил для боротьби на антибільшовицькому фронті, встановив зв'язки з І.Полтавцем-Остряницею і Л.Бармашем. Разом з І.Полтавцем-Остряницею полковник Кейхель виїхав до Мюнхена, де познайомив його з Шейбнером. Той продемонстрував йому документ від генерала Людендорфа про схвалення дій І.Полтавця-Остряниці і погодження спільних акцій з російськими монархічними колами. Одночасно його підтримували праві німецькі кола, зацікавлені у виведенні польською владою військових сил з Обер-Гимзького кордону[25].

Дипломатичний відділ посольства УНР в Німеччині надіслав головному отаманові С.Петлюрі низку донесень і копій документів, підписаних І.Полтавцем-Остряницею і Л.Бармашем, який також належав до тимчасової Головної управи Українського національного вільнокозачого товариства, і уповноваженими генерала Я.Слащова-Кримського - Емілем де Проше та Гейнцем фон Гомейером. Ці документи були підготовлені у розвиток меморандуму генерала Біскупського, прийнятого таємною інтернаціональною конференцією монархістів у Будапешті 8-13 липня 1920 р.[26]. Згідно з додатковим договором від 3 квітня 1921 р., підписаним у Берліні, Головна управа УНВкТ "визнала себе союзником генерала Слащова і забов'язалась так само вірно виконувати всі порозуміння, заключені її уповноваженими". В документі зазначалось, що "генерал Слащов-Кримський визнає себе союзником України і забов'язується вільно виконувати всі договори заключені від його імені його уповноваженими". Далі підкреслювалось, що він "годиться і буде підтримувати, щоб усі українські військові частини, як і поодинокі старшини й козаки на просторі Західної Європи, Балканів та Кавказу, були об'єднані в особливий корпус. Головнокомандуючий, цілий командний і адміністративний апарат будуть призначені Головною Генеральною Управою"[27].

В липні 1921 р. український консул в Мюнхені В.Оренчук повідомляв міністра закордонних справ УНР про перебування в Мюнхені "відомого полковника січових стрільців " (В.Вишиваного - Т.О.), який, за словами консула, проводив акцію в напрямкові "заінтересовання німців українською справою". "Відпоручником його є б. міністр Б.Бутенко, в руках котрого є будто би уповноваження від віденського Союзу Старшин, - доповідав консул. - Акція ведеться виключно серед правих кругів. Її вістря звертається також і проти Скоропадського, котрого шанси в послідньому часі страшенно зміліли. Робляться також заходи, щоб зацікавити справою німецько-українського зближення і притягти до безпосередньої участі ширші кола українського закордонного громадянства"[28].

На початку 1922 р. внаслідок політичної конфронтації різних груп Українське Національне Вільнокозацьке товариство фактично розпалося.

Можна припустити, що корені конфлікту слід шукати у самочинних спробах І.Полтавця-Остряниці і Б.Бутенка порозумітися з російськими монархічними колами і участі у загальноросійському монархічному з'їзді. Одночасно близька до В.Винниченка газета "Україна", що виходила у Відні під редакцією Ів.Козакевича, і вела активну кампанію проти В.Вишиваного і П.Скоропадського, поширюючи непідтверджені чутки та відверті наклепи про їх політичні дії, була використана І.Полтавцем-Остряницею для роз'яснення своєї позиції у справі Українського Національного Вільнокозацького товариства. Зокрема, у листі до редакції він пояснював свій розрив з групою В.Вишиваного відсутністю "позитивних наслідків" протягом 10 місяців спільних дій. І.Полтавець-Остряниця заявляв, що поскільки назва товариства була перебрана від його закордонної групи, то він "знімає" з Тимчасової Генеральної управи Українського Національного Вільнокозацького товариства та її печатки назву "Українське Національне Вільнокозацьке товариство" і подальше вживання цієї назви буде вважатись "Закордонною організаційною групою У.Н.Вк.Т." "не дійсною і розглядатиметься як самочинне вживання її назви". Закордонна група І.Полтавця-Остряниці заявила, що продовжить свою працю до скликання козацького з'їзду під назвою "Генерального Комітету Українського Національного Вільнокозацького Товариства"[29].

Заява "Закордонної групи У.Н.Вк.Т." була, на нашу думку, лише черговою авантюрою І.Полтавця-Остряниці, який не цурався будь-яких політичних контактів, аби здобути політичний вплив і заявити про себе як лідера українських національних сил. У зв'язку з цим слід згадати його спроби порозумітись з гетьманом П.Скоропадським у 1920-1921 р.р. і співпрацю у берлінському часописі "Українське слово", фінансованому урядом УНР. За повідомленням української дипломатичної місії в Берліні, І.Полтавець-Остряниця і Б.Бутенко зловживали своїми зв'язками в гетьманських колах, за що перший був "відсунутий від редакції газети". Підписання І.Полтавцем-Остряницею і Л.Бармашем угоди з відпоручниками генерала Я.Слащова зустріло негативну оцінку в гетьманських колах[30].

Дипломатична служба УНР за кордоном вела активну кампанію проти політичної акції колишнього гетьмана П.Скоропадського та його прихильників, які об'єднались в Український союз гетьманців-державників, а також проти Українського Національного Вільнокозацького товариства на чолі з Василем Вишиваним. В одному із своїх листів до міністра закордонних справ УНР А.Ніковського голова української дипломатичної місії у Швейцарії М.Василько 24 січня 1921 р. писав, що грошові справи і також справи " Вишиваного та розповсюдження Західною Україною в Празі злобних про нас чуток, не дають мені можливості проводити будь-яку серйозну дипломатичну роботу"[31]. Інший український дипломат - повірений у справах УНР у Німеччині - Р.Смаль-Стоцький у листі до того ж адресата 3 січня 1922 р., доповідаючи у справі одержаним ним інструкцій щодо політичних акцій П.Скоропадського та Василя Вишиваного, писав, що" з ними як завше лавірується й особистими любезностями нейтралізується їх ворожі заходи". Іншої тактики дипломат дотримувався щодо І.Полтавця-Остряниці та його організації. Р.Смаль-Стоцький прохав міністра "пропозиції вільного козацтва покищо не публікувати", аби мати змогу "їх використати, або де слід нашкодити"[32].

Отже, документи дипломатичної служби УНР за кордоном дають можливість стверджувати, що процес створення українських монархічних організацій в еміграції розпочався відразу після ліквідації Української Держави гетьмана П.Скоропадського революційним шляхом. І головною його передумовою був не лише не використаний протягом її існування соціально-політичний та економічний потенціал, але і наявність певних соціальних сил в середовищі української еміграції, які не сприйняли республіканську владу. Заснування і діяльність українських монархічних організацій знаходилась у полі зору українського уряду, який через дипломатичну службу УНР за кордоном мав можливість діставати не лише інформаційний матеріал про їх політичні кроки, але й намагався їм зашкодити, вдаючись до активної контрпропаганди.

1. Архів Української Гетьманської Організації Америки.
2. Хліборобська Україна. - Ч.ІІ,ІІІ,ІV. - Відень, 1920-1921. - С.261-275.
3. ЦДАВО України, ф.4465, оп.1, спр.777, арк.171.
4. Там само, ф.3696, оп.2, спр.623, арк.2.
5. Там само; оп.1. спр.123, арк.6-9.
6. Там само, ф.3542, оп.1, спр.2, арк.66.
7. Там само, ф.3696, оп.1, спр.123, арк.7.
8. Там само, ф.3619, оп.2, спр.2, арк.77
9. Там само, ф.1429, оп.2, спр.94, арк.216.
10. Там само, спр. 322, арк.16.
11. Там само, арк.17.
12. Там само, арк.16 зв.
13. Там само, арк.19.
14. Там само, ф.1429, оп.2, спр.94, арк.222.
15. Там само, ф.3696, оп.2, спр.322, арк.18.
16. Там само, арк.20.
17. Там само, спр.466, арк.65-65 зв.
18. Там само, арк.63-63 зв.
19. Там само, арк.70-71.
20. Там само, оп.3, спр.7, арк.70.
21. Там само, ф.3619, оп.2, спр.2, арк.7.
22. Там само, ф.3696, оп.1, спр.123, арк.7
23. Там само, ф.3619, оп.3, спр. 11, арк.317-326.
24. Там само, арк.282-283.
25. Там само, спр.10, арк.370-374.
26. Там само, спр.11, арк.282-283.
27. Там само
28. Україна (Відень). - 1922. - 24 березня.
29. ЦДАВО України. ф.3619, оп.3, спр.10, арк.545-546.
30. Там само, ф.1429, оп.2, спр.94, арк.232.
31. Там само, ф.4456, оп.1, спр.1, арк.68.