Рівночасно в Україні витворювався новий аристократичний клас, котрий репрезентував непокозачену українську шляхту, що з поміркованим поступом переходила на бік української адміністрації. Опираючись на цей клас, гетьман набирав сили не лише для розбудови української держави, але й для того, щоб протиставити власні впливи в Україні іноземним. Відбувався також зворотний процес, коли Б. Хмельницький добивався міжнародного визнання своїх династичних інтересів, щоб прийняти княжий титул, забезпечивши спадковість і легітимність влади. Тому він прагнув поріднитися з княжими родами Молдови та Московської держави. Отримавши благословення на гетьманство від московського патріарха для сина Юрія, влада в Україні мала б зрівнятися з владою московського царя. Тому в посольстві Федора Коробки зустрічаємо домагання такого благословення.

На території України адміністрація гетьмана поступово зміцнювалася. Це відбувалося за рахунок козацького обмеження демократичного звичаєвого права. Наприкінці повстання сірома вже не могла вибирати старшину для себе, як на Січі, бо полковники призначалися і усувалися гетьманською владою. Але в окремих випадках Хмельницький збирав у Чигирині козацькі та старшинські ради ("козацькі сойми", згідно з термінологією В. Липинського). Для різних станів, однак, зберігалося місцеве самоврядування. Такою є загальна характеристика поглядів В.Липинського на проблему еволюції ідей абсолютизму та формування державного устрою в Україні за гетьманування Богдана Хмельницького.

* * * Думки В. Липинського не зустріли однозначного схвалення в історіографії. Якщо Іван Крип'якевич, а особливо Дмитро Дорошенко, зокрема, прийняли ідею про "некоронованого монарха" України [2], то Михайло Грушевський досить різко виступив проти неї: "Теорію гетьманського монархізму, розвинену Липинським в останній праці і викриту ним у Хмельницького від самих початків його гетьманства взагалі, вважаю невдалим винаходом, навіяним політичними тенденціями останніх літ" [3]. На противагу В. Липинському, вчений трактує Б. Хмельницького не як монарха України, а як людину, котра стала головою "суверенної держави в протиставленню до тодішнього роялізму – планами автономії козацької України в безпосередній владі короля" [4]. Те, що гетьман хотів зрівняти свою владу з владою московського царя, Грушевський вважав дуже сумнівним, бо не було жодного настирливого домагання з українського боку, окрім "побіжно висловленого побажання" у посольстві Ф. Коробки, "не кажучи вже, що благословенне патріарше зовсім не те, що коронація на царство" [5].

Попри такі думки, з великою мірою достовірності можна говорити, що на початковому етапі повстання Богдан Хмельницький добивався встановлення самодержавної влади для короля Речі Посполитої. Про це свідчать не лише листи до Олексія Михайловича, Дьєрдя Ракоці, Яна Казимира 1648 та 1649 років [6], але й попередні зносини з Владиславом IV у його планах, кінцевою метою котрих було зміцнення королівської влади і якомога більше унезалежнення від сейму. Питання мусить стояти так: чи можна ідею самодержавства, прийняту Хмельницьким для всієї Корони, перенести на український грунт?
Цілком певно, що гетьман пішов на конфронтацію з усталеними традиціями. У першу чергу це виявилося у поширенні свого впливу в Україні не лише до Білої Церкви, як того домагалося козацтво (навіть М. Кривоніс і сам гетьман на початковому етапі, на раді під Старокостянтиновом у вересні 1648 р. [7]), але й у межах етнографічного розселення русинів. По-друге, козацька сірома, котра усвідомлювала себе за давнім звичаєм окремою політичною силою [8], здатною збройно виступити проти спроб обмеження її впливу (антигетьманські виступи 1649, 1650, 1651 та ін. років), була незадоволена тим, що гетьманський уряд перебирав на себе політичні права цілої верстви. Очевидно, традиційна демократія обмежувалася, що приводило до зміцнення влади старшини і самого гетьмана.

У контексті молдавської політики 1650 р. [9] у Богдана з'являється нагода розпочати реалізацію династичних інтересів (ця стара теза правомірна попри деякі нові твердження без належного, однак, обґрунтування, ніби безпідставно припускати наявність таких планів [10]). З'являлися перспективи, на які зваблювала ця політика, щоб визначити місце України в міжнародних відносинах [11]. Досі ще не все з'ясовано з питанням легітимізації влади в середньовіччі в цілому, тому категоричні думки В. Липинського з цього приводу сприймаються важко. Однак прагнення гетьмана породичатися з князівськими родами Молдови та Московської держави свідчать, що він, щонайменше, намагався зміцнити свій авторитет у такий спосіб.

Династичні задуми і новий механізм затвердження наступного гетьмана (з настанови попереднього) – це також було двома моментами, що йшли врозріз з козацькими (реєстровими та низовими) традиціями.
Важливо також, що український монархізм не задекларував свого існування, окрім непевних і неконструктивних розмов з польськими комісарами у Переяславі 1649 р. Те саме стосується юридичного проголошення своєї державності. Немаловажливою причиною цього, як здається, був той опір, що його чинив традиціоналізм новим ідеям і новому механізмові влади. Років Хмельниччини виявилося недостатньо, аби його змінити. Тому думка Липинського, ніби однією з головних причин поразки козацької війни було те, що гетьман не зумів витворити української монархії, зводиться до того, що гетьман не зміг побороти козацького анархічного традиціоналізму, котрий поєднувався з соціальним фактором повстання.
Отже, якщо ідея українського самодержавства починала розвиватися, то вона мала з'явитися як похідна від цього конфлікту зі встановленими традиціями і як вторинна щодо боротьби за міцну королівську владу в Польщі.

Примітки