Свого часу Микола Міхновський купив на Донбасі шахту, щоб сприяти ідеї незалежності України і економічній справедливості на ділі. В його часи загітовані російськими комуністами українські робітники Донбасу закликали відокремитися від "куркульських селян Центральної України". З того часу уроків історії не вивчено, а слабка воля і далі народжує, як писав Юрій Липа, пораженців.

Якось один письменник зробив "смажені" заяви щодо відокремлення Донбасу від України. З-за кордону про Україну можуть лунати зверхні фрази. Подібні любителі чорного політичного гумору шукають легких шляхів завершення постколоніальної України. Так, Донбас – це питання про суверенітет України. Ізоляціонізм – "оточити Донбас колючим дротом" – це дзеркальне відображення політики регіоналізації режиму Януковича. Для прихильників же соборності України відправною точкою є думка історика М. Грушевського про те, що у скрутні часи українська ідея зберігалася в Західній Україні, однак здійснитися може тільки на Східній. Отож, Донбас – не образ манірної зневаги, а територія звершень та опанування.

Відсутність проведеної люстрації та злочинна приватизація піднесла старі колоніальні верхи у новому статусі приватних власників. Усі роки Незалежності вони опиралися українізації, що природно посилювалася. До кінця 2000-х місцеві верхи остаточно сконсолідувалися економічно й адміністративно. Після 2004-го – скріпилися й ідеологічно. З'явився тип ностальгуючого за імперським минулим капіталіста, чиновника та гуманітарія. Продавець книжкового магазину на ринку "Маяк": "Тут читаючий народ – переважно сталіністський".

Креоли відтворюють Росію під українською національною символікою. Показово це проявилося у ситуації з наданням імені Василя Стуса Донецькому національному університетові: противники надання імені Стуса носили та роздавали в ході своєї інформаційної кампанії синьо-жовті стрічки. Вони постійно на короткому повідку тримають проросійських екстремістів і вказують на них пальцем: якщо не ми, то будуть вони.

Регіоналізм на Донеччині – цей уламок колишньої імперії – за призначенням має перешкоджати будь-яким інтеграційним проектам – політичної нації чи націоналістичному. Однак мета його плекання – відвернути увагу робітників від їхніх класових інтересів, а бюрократів – виключити з єдиного державного простору управління, з тим, щоб зберегти у приватній власності всі вкрадені підприємства області. Інакше кажучи, українофобія під синьо-жовтим прапором – це спосіб зберегти свою власність.

У контексті виборів політична стратегія креолів – утримати Східну Україну як електоральний укріплений район, такий собі тет-де-пон, як кажуть військові, в якому можна відсидітися "во время люте", або з якого можна розгорнути плацдарм – повести наступ на Київ за владою. Тому й майбутнє української нині опозиційної політики – на індустріальному Сході, з метою подолати тутешнє неоколоніальне становище не лишень гуманітарними чинниками, а й поєднати їх із реформою інституту приватної власності. Інакше гнані й голодні стануть хорошими активістами низового революційного руху. І він не буде мирним. Власне, націоналістичний і ворожий їй комуністичний, з національним ухилом, погляди – УПА та Микола Скрипник – дійшли у різні часи одного висновку: соціальне визволення на цих землях можливе тільки за рахунок розриву з імперською російською культурою та за рахунок українізації. Нещодавній мітинг у Донецьку на захист каналу ТВі інформаційно був оформлений повністю українською. Хто горнеться до національної опозиції на Донеччині? Шахтарі, профспілчани, бюджетники та студенти.

Партія регіонів втратила авторитет і утрималася при владі тільки за рахунок страху людей перед адмінресурсом та масових фальсифікацій після закриття дільниць. Консервативний електорат регіону повернувся до комуністів. Частина недобитого середнього класу дала голоси опозиційним партіям. Політолог Карасьов хоче опозиційної роботи з масами, а не "телевиступів". Він правий: така робота дала свої результати – націоналісти за два останні роки збільшили свою підтримку вп'ятеро. Олег Тягнибок якось сказав мені: "Хто б міг подумати ще пару років тому про такі сприятливі для нас часи…" Дивні часи, справді: у селі Билбасівка на зустріч із Андрієм Мохником прийшла жінка, член КПУ, що сказала свободівцям про свою підтримку, бо "своїм" уже не вірить. А Ігор Мірошниченко в Єнакієвому переконав істеричну пані, що українські патріоти – за мирну інтеграцію росіян у єдине українське суспільство. Вона обіцяла повісити агітплакат партії в себе вдома.

Той, хто вірить у громадянську самоорганізацію на Донбасі – той хороша наївна людина. Місцеві робочі люди хочуть своєї сильної централізованої політичної організації. Партія регіонів сильна, але ніколи не була "своя". Це спостереження, може, комусь із наших демократів не подобається, але від того у країні народної влади не більшає. Тому той, хто в альтернативу олігархам розвиватиме таку організацію – насамперед надовго закріпиться в області. Бо активістів важко купити, а їхня кількість – завжди альтернативна якість.

Якості, характеру, рішення не вистачає політиці в Україні. Це оголює проблему нашого суверенітету. Це не може не радувати оптимістів однієї запиленої постколоніальної країни. Німецький юрист Карл Шмітт дає нам поняття "надзвичайного становища". Воно описує сучасне явище державного суверенітету. Донбас – це територія, де український суверенітет у своїй вичерпності є у надзвичайному становищі. Його утвердження потребує не реформ, де багаті однаково отримають ґешефт, а рішення остаточного визволення. Врешті, філософ з Мартініки, опонент того юриста, Франц Фанон писав простіше: "Визволення без натиску не буває. Інакше це – кажу я – гірке бідацьке застілля під сирену чергової зміни на Донецькому металургійному заводі".

Юрій Ноєвий, 
політолог, член Політичної ради ВО «Свободи», депутат Київської обласної ради(керував виборами ВО «Свобода» на Донеччині).