Коли в колонці пам’яті Гонгадзе, присвяченій громадянській позиції журналістів я писав, що "дай Бог мені помилитися, але здається свобода слова впаде першою”, я все ж не думав, що ці слова справдяться і так швидко.

Хоча, чого ж хотіти в ситуації, коли до влади, оперуючи "понятіями”, прийшли ті, кого в 90-х називали "відморозки” і "безпредєльщики”. І чи можна чомусь дивуватися і чогось вимагати від представників нової влади, якщо вони своїх же голів обласних державних адміністрацій інакше як "смотрящими” не називають.

Чи можна взагалі про щось розмовляти з представниками влади, котрі заради надприбутків своїх олігархів (через дешевий газ) здають збагачений уран, авіапром, атомну енергетику, українську територію і український суверенітет. Чи можна про щось (і головне чи варто ) розмовляти з посібниками окупантів, бо ситуація з неконституційним, а отже незаконним перебуванням іноземних військ на території незалежної держави у всьому світі трактується як окупація, а те що зробили Президент і Верховна Рада – не що інще, як пролонгація окупації.

Щодо влади – не знаю, але суспільству бодай кілька слів сказати варто.  Хоча б про те, що памятником Сталіну і головне, виправданням цього акту,  влада перетнула останню моральну межу.

Апелювати до суспільної свідомості – мовляв, це приватна територія, мовляв, це – теж елемент демократії як мінімум цинічно, бо гріш ціна тій демократії, що не вміє захищатися і гріш ціна тому суспільству, більшість котрого так низько впала в процесі моральної деградації, що пам’ятники тиранам сприймає нормально.

Але сьогодні хочеться сказати трохи про інше. Про те, що ми втрачаємо останні риси, невеликі штрихи країни наших мрій. Адже ще не так давно приїзджі мосвичі із зіздрістю говорили нам – у вас по вулицях можна ходити без паспорта. Зараз паспорти вже варто братии з собою. Ще не так давно ми гордилися ( бо людині властиво хоч чимось в своїй країні гордитися)   перемогам Клічків і "Шахтаря”, що в нас (принаймі в порівнянні з Росією) більший рівень свободи слова, що всі неблаговидні вчинки наших політиків, принаймі, діставали розголосу в пресі.

Ще не так давно ми могли гордитися тим, що в нас, принаймі, думати і говорити можна все що завгодно. Зараз в нас хочуть відібрати і це право, а міністр внутрішніх справ України (в прямі і головні обов’язки котрого входить захист прав і свобод громадян), робить заяви в пресі про те, як би збудувати на околиці Києва резервацію для мітингів опозиції, порушуючи тим самим гарантоване нам право на свободу мирних зборів.

До речі, наша опозиція в цій ситуації об’єднується окремо і навколо слів. В Європі, до якої ми ніби-то прагнемо,  в аналогічній ситуації опозиція обєднується навколо пляшок з напалмом.

Як на зорі нашої незалежності, поступово повертається практика тотальних перевірок і викликів на "профілактичні” бесіди учасників студентського руху, чий єдиний гріх полягає в тому, що їм не подобається новий міністр науки і освіти України.

Поступово повертається практика цензури в засобах масової інформації, практика "дружніх” порад власникам телеканалів щодо того, як і які теми потрібно освітлювати.

Ми якось зовсім непомітно повертаємось до тих часів, коли вільно висловлювати свої політичні погляди і переконання було небезпечним.

Я вже не раз чув заперечення – мовляв, тексти всіх останніх угод (як і політика поступового згортання громадянських свобод) попередньо погоджувались десь між Москвою та Вашингтоном.

Незабаром Україна відзначатиме 20-ту річницю незалежності. Я не знаю, можливо поза "раком” (і не має принципового значення чи то перед Москвою чи то перед Вашингтоном) булла популярною, чи навіть улюбленою позою нашого Президента на зоні, де він відбував покарання. Але навіщо в цю позу ставити всю країну. В мене це починає викликати як мінімум роздратування.

Справедливості заради варто відзначити, що ця поза булла улюбленою не лише у Януковича. Але чому громадян цієї країни ніхто ніколи не питає – а чи хочемо в цій позі стояти ми……

Перефразовуючи відому тезу про те, що свобода є найвищою цінністю, дарованною людині чи нації Богом можна сказати, що Україна без свободи слова, зборів, думок та переконань це все одно що, Президент "без яєць”…

Різниця лише в тому, що йому (очевидно ) подобається бути кастрованим, а мені – не зовсім. Так само мені не подобається, коли мені чи моїм близьким (не кажучи вже про все суспільство) готують роль членів гарему…

Чи вже підготували а ми з цим змирились???