РОЗУМ
Меню сайта
Категории каталога
Нелегальна міґрація [36]
Хроніка нелегальної міґрації, причини та методи боротьби з нею
"Нова" Европа [25]
Матеріали стосовно ЄС та краху Європейської цивілізації
Україна [36]
Казуси [25]
Статті про різні казуси та дивні речі
Знакові постаті [4]
"Стара" Європа [4]
Вибори [2]
Росія [1]
Наш опрос
Яка форма правління краща?
Всього відповіли: 700

Політологічний блог

uktk

apimage
licorne aio reviews
Главная » Статьи » Політика » Україна

Сповідь художника Володимира Гарбуза

Володимир ГарбузЯ - Володимир Гарбуз звертаюсь до вас, майбутні і колишні президенти, і до теперішнього Віктора Ющенка, до колег-митців, і просто небайдужих до майбутнього України.

 

Як громадянин,  митець, і, зрештою, як українець, усвідомлюю  своє місце на землі. Ніколи не стояв осторонь від усіх  експериментальних процесів, які за мого життя відбувалися і відбуваються «на нашій, не своїй землі». Беру на себе сміливість говорити від імені  чесних митців, які мають чисту душу, не плямовану орденами і медалями совість, око художника, які пером чи пензлем намагаються вимовляти слова і образи правди, які володіють духовною зброєю, яка слугувала нам у всі часи і  епохи, знищувала і знищуватиме надалі ворогів правди і волі…

Так,  усвідомлюю себе справжнім народним митцем. Цим званням  мене по-справжньому нагородили знайомі і не знайомі. В свій час, ще 1980 р., мене благословила на справжність у мистецтві  берегиня української  совісті і честі велика поетеса нашої доби, українка і громадянин Ліна Костенко.

Люди знають мою позицію не тільки з моїх художніх ілюстрацій, вміщених в книгах, які розійшлися Україною і далеким та близьким    зарубіжжям десятками, сотнями тисяч примірників. Назву кілька:

Г. Булашова. Український народ у своїх легендах та віруваннях. –  К.: «Довіра», 1992.

Т. Шевченко. Давидові псалми . – К.: «Дім, сад, город», 2000.

Т. Шевченко. Кобзар. – К.: «Просвіта», 2004. та інші. Їх майже два десятки. Хочу зазначити,  названі  видання, ілюстровані мною ще у 80-і роки з особистої ініціативи, в епоху брутального комуністично-кагебістського режиму. Я належу до тих митців, які ще тоді насмілилися по-новому, зором Т. Шевченка, подивитися на радянську дійсність, чим  неабияк сполошив ідеологів-контролерів творчих спілок Імперії, хоч лише осучаснив  радянські індустріальні пейзажі і персонажі, поклав їх на поезію Т. Шевченка, заживши слави незручного дивака, якого зручніше було просто не помічати, а при нагоді принижувати. Це відбувається і зараз.

 Ідеологи, які за завданням КПРС, створили творчі спілки не тільки для контролю над рабами-художниками, рабами-письменниками, рабами-композиторами, а передусім над їхніми творами і людською свідомістю.

Промайнуло майже 20 років міфічної незалежності України. Та чи багато змінилося… Культура і мистецтво так само залишаються упослідженими, не потрібними владі придержащих. Її все активніше перетворюють на екзарц-продукт ширвжитку, замінили театралізованими політико-економічні баталіями, які набрали таких обертів, що складається враження, безконечного показу вистави під назвою «Самостійна Україна». Ця вистава в найрізноманітних, але зовсім неправдивих виявах не матиме ніколи закінчення. Президенти, міністри приходять і відходять, їхні місця займають інші, біля  яких метушаться нові, знову складатимуть «почет  королю», а тим часом народ духовно і економічно продовжують грабувати.

      Хочу нагадати   чесний митець має велику перевагу над президентами і міністрами – це не виборча професія. Це призначення від Бога.

Тільки ось митець завжди має залишатися митцем, а його твори працювати у часі і просторі… Не інакше. Той, хто піде на прощу до влади, до олігархів, до партій і партійок, всіляких фальшивок благодійних фондів, хтозна ким і де створених, бозна з якою підспудною метою – уже не митець. Він слуга. І Бог йому суддя за зраду собі і людям.

Маючи гостре відчуття і реакцію на неправду і несправедливість, з дитинства зрозумів, що дорослі, близькі і рідні можуть помилятися, упокорюючи в собі раба, намагаючись переконати в цьому інших. Ця вада лягла  невиліковним тягарем на українську націю, як тавро за невміння  відстояти свою державність і в далекому  ХУІ ст.., і пізніше, коли нас упокорили всім гетьманам. Ще тоді, в дитинстві, мені хотілось бути самим собою,  вільним. Це відчуття внутрішньої непокори волею Бога допомогло  створити сотні творів, які, сподіваюся колись зрозуміють, прочитають символи і образи,  зрозуміють, як багато важить справжність буття людини на землі, можливо, вони  стануть їхніми оберегами.

Не нарікаю на долю. Навпаки. Щасливий, що розмовляю словами і образами правди, внутрішньої незалежності з почуттям власної гідності, намагаючись захистити свій народ, вкотре знову обдурений і принижений.

         Розумію треба говорити про те, про що наші ідеологи-митці,  президенти, міністри і  просто упокорені громадяни не говорять, а якщо  і говорять –  то на кухнях, після  опівночі, або випитої третьої, чи четвертої чарки.

Перше питання:

   – Кому  економічно належить Україна?

   – Ви вірно подумали?

     Друге питання:

   – Якщо покладеш  на терези економіку, ідеологію, культуру – душу народу. Що переважить?

  – І тут маєте сенс.

А щоб скласти навпаки, потрібно створити світовий (чи державний) кризисно-економічний прецедент, який не дав би людині розслабитися  і подивитись на світ по-іншому.

В Україні, як у жодній країні світу, створено безліч мистецьких, релігійних і культурних центрів, всіляких молодіжних і ветеранських організацій. Тільки ось який результат їхньої діяльності. Чи багато митців отримали від тих фондів допомогу, чи багато національно значимих проектів знайшли реальне втілення. Часом виникає дуже прозаїчне запитання: а чи не створюються всілякі фонди, доречно із державними вливаннями для того, щоб кілька людей могли  непогано перечікувати до кращих посад..       

Тим часом народ залишається соціально і юридично незахищеним від злочинності, дитячої проституції, работоргівлі  і т. інше. Не дивлячись на те, що створено ще й безліч громадських правово-охороних організацій. Йдучи вулицями наших міст, бачимо, як вони рясніють вивісками контор  нотаріусів і юристів, фінансових установ, банків,  казино і т.д. А знайдіть вивіску про те, що тут знаходиться організація., яка опікується бездомними дітьми?

– Що це?

– Вірно. Зрозуміли.

      Візьмемо конкретно Київ – столицю геополітичної держави.

Сміємося, кепкуємо  з друга Вадима Рабиновича та Євгена Червоненка –  пана Черновецького, вважаємо його не сповна розуму, а дії  – неадекватними,  поспішаємо поставити діагноз його хвороби. Якої? А не здається нам, що діагноз потрібно ставити нам самим? Це не він хворий, а ми, які його обрали і терпимо його збиткування над собою. Потрібно думати, якщо не простим громадянам, то так званим дипломованим, узаконеним «патріотам», державникам, щоб невдовзі не справдилася історична притча українського народу: «у владу вносять на подушках, а з влади на вилах».

Черновецький, який останнім часом постійно «лікується» в Ізраїлі –  це один із акторів вистави невідомого режисера, який добре вибудував свою виставу і знає її фінал. Як думаєте, почував би себе впевнено і поводився так цинічно мер, за якого проголосувало менше 15 % мешканців Києва, якби не відчував підтримку не  якогось там  випадкового  зальотного проповідника, а когось хитрішого, загадковішого, підступнішого, якби за експериментатором з нашими долями  не стояв таємничий Мефістофель, чи то з самої України, чи, може, з іншого центру? Руйнувати Україну це вже не хобі, а політична професія, а наносити перший удар у її серце – визначальна метода.

В Києві проводиться експеримент з руйнації України. В разі успішного завершення його можна проектувати на  всю державу.

Перше –  зруйнувати духовну ауру столиці зроблено з успіхом. Київ уже уніфікований мегаполіс, де згасли всі історичні острівці, розчинилися серед невиразних сучасних новобудов. Біля оперного театру звели елеватор, який  причавив неповторний куточок неповторного буття Києва. Скільки таких прикладів міг би привести кожний, хто знає Київ в його історичному вияві. Навіть комуністи не наважилися  змінювати обриси центру міста, за окремими випадками. А сучасна влада?

У процесі адаптації до суспільно політичних та соціокультурних реалій українського соціуму новітні провісники відомої антилюдської ідеології     науковці Києва, Донецька і інших міст активно втілюють пропаганду ультраортодорсальної релігійної секти ХАБАД. Сьогодні захищаються дисертації на цю тему. Такого експерименту не проводиться в жодній з пострадянських держав. У Донецьку створено інститут інформатики та штучного інтелекту. Знову питання?

Часто крокуючи Малою Житомирською вулицею, зупиняюсь поглядом  на одній  із вивісок, яка сповіщає про перебування тут «Всеукраїнської Асоціації реєстрового козацтва». Поруч –  скляна вітрина з  світлинами, які періодично обновляють з чергових презентацій. Спочатку там, серед генералів-козаків, красувався  президент Л. Кравчук, потім – Л. Кучма, а тепер усміхається і рукостискається  В. Ющенко. Характерно, що жодного разу від цих генералів я  не почув у спілкуванні державної української мови.

В Інтернеті можна знайти інформацію, як наші козаки на чолі з генералами у 2006 році їздили  до Ізраїлю  з поклонінням ХАБАДу.  Знаково, очолив делегацію до Ізраїлю колишній підполковник КДБ та СБУ гетьман Анатолій Шевченко, який сьогодні пропагує штучний інтелект, за підтримкою ХАБАД. Запитуєте про що в Ізраїлі говорили наші козаки? Думайте, читайте…

І знову до Т. Шевченка.

Коли на мистецьких зібраннях і дискусіях  висловлюю думку щодо поверховості і декоративності нашого сучасного українського мистецтва, великий супротив і звинувачення отримую від колег митців, які не можуть утямити, що поверховим замилуванням, митці допомагають остаточно і безповоротно поневолити свій народ.

Я створив цикл образно-символічних станкових картин «Українська ніч», яка експонувалася на кількох виставках, увійшла в доробок, який номінувався на Національну премію України ім. Тараса Шевченка. Коли документи – подання  від Шевченківського Національного заповідника в Каневі лягли на стіл Шевченківського комітету, один з  канцеляристів зауважив:

– Нехай називається просто цикл станкових картин, а то воно якесь – не зовсім…Що то мається на увазі  – «Українська  ніч».

Зрозуміло.  В Україні повсюди і завжди світить сонце.

А після виходу книги Т. Шевченка «Давидові псалми» з моїми гротесковими офортами, – листи з осудом від «народу» отримали не тільки музей Т. Шевченка в Києві та Національний Шевченківський комітет, а і сам Президент Л. Кучма. Я зрозумів, це моя творча  перемога. До байдужого нічиєї  уваги не привернеш, навіть ворога.

І зрозуміло чому надійшли ці листи. Антиукраїнці в образах і типажах  впізнали самі себе. А вони не звикли, щоб їх зневажали і розвінчували.

Центрів сучасного мистецтва, очолюваний п. Пінчуком, і є однією із складових створення штучного інтелекту чи то перетворення нашого інтелекту на штучний. Можна з подивом спостерігати, як сучасні, так звані ідеологи від мистецтва –   державники, урядовці, своєю присутністю і своїми знаннями в царині сучасних мистецтв схвально спустошують келихи з шампанським і гаманці з грошима на цих презентаціях всіляких виставок інстоляцій нікрофільства, призначених для руйнації світоглядних і духовних традицій.

Роздвоєння особистості відбувається на всіх рівнях нашого буття. Отримавши «міфічну незалежність», народ вибрав президентом  комуніста й ідеолога та лідера  Народного руху. В одній особі. Як результат на всі шаблі владного Олімпу прийшли колишні комуністи і комсомольці. Із давно поруйнованими різними ідеологічними акціями мізками. Єдине, на що їм вистачало кебети – тягти все до власних кишень, за пазуху, де ще так недавно лежав квиток із  силуетом Леніна. А ми ж, творча інтелігенція, що? Творчі спілки. які в першу чергу потрібно було реформувати, залишилися з тими ж керівниками-ідеологами. Які  у першу чергу зробили все, щоб виставочні зали  напроти театру державної опери, на вулиці Горького та на  вул. Червоноармійській перейшли до рух комерсантів-хабарників. Гадаю, не задарма… Хтось почав їздити на фордах, хтось  на лексусах.

Я скажу тільки щодо Спілки художників України, яку понад двадцяти років очолює одна й та сама людина. Я дивуюся як такі люди встигають міняти шкіру то під одного президента, то під іншого. В. Чепелик не просто очолює спілку, а як скульптор-монументаліст, ще й контролює художньо образне втілення пам’ятників-монументів. Сам собі пан. Замовлення. Кум, син, сват – гроші   наші з вами гроші.

Але це ще не головна біда.

       Моринці, що на Черкащині – батьківщина великого Пророка. Пам’ятник  матері  Шевченка з малим Тарасом на руках. Непрофесійний, нехудожній, антиестетичний. Страшний. Дуже схожий на  снігову людину, яку  показують по телебаченню, розшукують усім світом. Подібний на  зображення міфічного орангутанга, яким лякають людей. А наші міністри з президентами кланяються і кладуть  квіти до його ніг. Я щиро зізнаюся, болить. Або, візьмімо, пам’ятник В’ячеславу Чорноволу.

Шоколадна фігура – оздоблена тягарем декоративного ярма, – без образу, символу і смаку. Бачимо пам’ятник ще одному герою сьогодення  Георгію Гонгадзе в парку серед будинків, які побудувало для своїх працівників ЦК КПРС і КГБ.

Ми всі пам’ятаємо образ головного чекіста Дзержинського: шинель,  рішучість. Постать Гонгадзе чомусь нагадує саме цю одіозну і страшну персону більшовицької влади. Доліпити бороду і точно Дзержинський. Складається таке враження, що пам’ятники нашим героям замовляють самі вбивці, а виконують  вірні  ординці. Таких з дозволу сказати пам’ятники  з’являється все більше і більше. Майже в кожному селі ще стоять безрукі і безногі, а часом і безголові Ульянови, виглядаючи з бур’янів – творіння уже теперішніх гетьманотворців. А поряд з тими напівзруйнованими Ульяновими по 2 – 3 генделики-розливайки – 40 градусної «Гетьманської» на 20 – 30 сільських осель. Страшно. Вибачайте, отут  виступаю як художник-реаліст, а не символіст.

Помаранчеву революцію я, як митець, як сотні інших громадян своїми помислами, творчістю наближав як міг, не тільки малював, а писав, говорив, сподівався, що з приходом бажаного народом президента  все  зміниться на краще.

Вийшло ж навпаки…

Ті люди, які готові бути змести революцію, обговорювали плани вивести проти народу армію і міліцію, знову опинилися на Олімпі не без сприяння і участі резидента, який клявся, що «злочинці будуть сидіти за гратами. Сидять, але в парламенті, в адміністрації Президента, очолюють корпорації, фонди, асоціації, урядові і державні агенції, ставши слугами народу, які живуть значно краще своїх панів-народу.

Не забуду  свого озлоблення і здивування, коли в пресі в час Помаранчевої революції з’явився лист з засудженням дій Віктора Ющенка.  Звернення  Спілки художників України з’явився за підписом голови і його оточення від імені кількох тисяч митців – не зібравши нас і не запитавши нас, чи справді ми засуджуємо помаранчевий рух і сподівання на краще?

Сьогодні ці люди знову в радниках  президента. Пан В. Чапелик запрошений до Шевченківського комітету визначати, хто з номінантів- художників вартий стати лауреатами. А з наступного року – новизна: комісія на чолі з п. М. Жулинським пропонує, щоб експерти з творчих спілок рекомендували кандидатів, номінантів на нагороду…

Приїхали.

Те, з чим боролися, що намагалися викорінювати майже двадцять років, повертається! Корумпованість, кумівство творчих спілок, як складової комуністичної ідеології. Знову віддаємо право визначати істину кільком чиновникам, які втратили будь-яке відчуття творчості і реального зв’язку з рядовими членами спілки. Я хочу поставити запитання до президента, міністрів, просто читачів, які знайомлять з моїми думками: «Як гадаєте, митці з позицією правди, творчої незалежності будуть відзначені премією  Т. Шевченка?» І відповім: «Ніколи».

Щоб не склалось враження, що цією сповіддю  наголошую на особисті образи до конкретних осіб,   скажу: я намагаюсь захистити як власне реноме і і гідність художника, так честь і  гідність України, її  громадян, ім’я Великого Шевченка.

Переконаний, якби  міг в повному обсязі показати громадськості свої твори, тисячі людей подивилися на світ, Україну іншими очима, і багато з них стали б іншими: правдивішими, сміливішими. Але  переконаний і в тому, що я  не якийсь випадковий митець в Україні, в світі, який не хоче мовчати. Таких стає все більше і більше. Бо рух часу, історії вносить великі корективи в мислення кожного з нас. Розриваються пута неокомформізмі, який був часткою кожного з нас.

Тому і звертаюся до багатьох своїх колег. Перестаньте малювати на полотнах кожухи, папахи і гетьманські булави.

Я, і не тільки особисто я, волів би бачити полотна своїх колег глибоко філософськими, знаковими, символічного змісту.

Далі.

Гурт ентузіастів – художників на чолі з О. Мельником уже кілька разів організували Всеукраїнську виставку «Від Трипілля до сьогодення».

Не скажу що в експозиції не було пристойних знакових художніх творів. Були… Але  переважали, на жаль, етнографічні декорації, манекени у народних строях.

Президент держави, деякі міністри й депутати відвідали виставку, висловлювали своє захоплення. Навіть розмова йшла про  закупки картин для державних музеїв України. Художники, дехто на останні кошти,  привозили великі полотна до Києва, сподіваючись на об’єктивність, щирість, правду і обіцянку  високопосадовців. В результаті пройшло два роки після виставки. Міністерство культури і туризму України, Спілка художників України не знайшли можливості віднайти кошти не тільки на те, щоб здійснити обіцяні закупки творів, а й навіть на видання каталогу. Всього якихось 20 – 25 тисяч гривень. В той час чиновники розбазарюють сотні і сотні тисяч гривень на фуршети, світські вечірки, які постійно і демонстративно транслюють усі канали ТВ, чим дратують народ, зневажаючи і принижуючи його, як і десятки чесних українських митців- «аборигенів», які в решті залишаються поза увагою державних чиновників.

Знову запитання.

 – Ви вірите, що дійсно проблемою було віднайти кошти для фіксації мистецької події, фіксації як документа епохи, одна назва якої «Від Трипілля   до сьогодення» уже викликає іронію і неповагу до українства, до тих людей, у чиїх руках накопичилося народне майно, фінансові ресурси, а від сьогодні  й сама земля з її надрами.

        Президент В. Ющенко видав Указ про те, що 2006 р. проголошувався роком села у державі. Гурт художників ентузіастів, до складу якого належу і я, кілька років уже виїжджає на пленери, змальовуючи сільські пейзажі занедбаного, упослідженого, спустошеного українського села. Ми вирішили того ж року провести акцію-виставку в Києві під назвою «Феномен українського села».

         Звернулись за допомогою щодо надання виставкових залів до адміністрації Національного музею Т. Г. Шевченка, який підпорядковується Міністерству культури і туризму України. Почалися торги. Виявилося, мимаємо платити за виставкові зали (адміністрація мотивувала тим, що в них немає за що купити тканину для вітрин музею, тощо). Довелося розрахувалися з музеєм картинами. Це ще ненайгірший варіант.

Далі…

2008 року я, як номінант на Шевченківську відзнаку, знаний не тільки тим, що ілюстрував «Кобзаря», названого критиками «Кобзарем» третього тисячоліття, а журі книжкових форумів відзначило дипломом за краще художнє і дизайнерське втілення. Знову адміністратори цього музею назвали круглу суму, яку б мав заплатити за показ своїх творів у музеї Тараса Шевченка. Про Шевченка, на шевченківську тему, власне, як платник податків, на який цей музей утримується. Парадокс? Та ні ж дещо інше. І тут на перший план виводять гроші, нехай дрібненький, а заробіток.

Як не згадати поетичні слова геніальної Ліни Костенко:

«Земля моя рідна, нема на тобі притулку.

Поети твої, і ті тобі чужі…»

Вустами Ліни Василівни промовляє Тарас Шевченко… з Дніпрових пагорбів споглядаючи українську землю.

Тим часом  Національний музей літератури з вдячністю і безкоштовно запропонував виставковий зал для моїх творів. Одна прикрість. Тих кого,  чекав я як автор – експертів, членів комісії Шевченківського комітету прийшла тільки двоє. Чомусь ось уже п’ять років підряд мого номінування ті, кому випадає вирішувати мою долю, вважають не потрібним ознайомиться з моїми  творами. Принизливо і не етично для членів комітету, і для мене, як номінанта.

От вам і два боки однієї медалі під назвою «українство». Для багатьох державних службовців та й митців-художників – декоративність, показовість і навіть  користування українською мовою просто за професією –  заробляння грошей, а вірніше грабування держави, ще вірніше висловитися – стало поневолення народу його ж духовною зброєю.

З відомих нам історично-політичних причин внаслідок безкінечних експериментів, користуючись літературно-науковим терміном – сформувалась, виплодилась така собі особина, як хохол, який активно і наполегливо сьогодні у нашій    не своїй державі допомагає облаштовувати той міфічний причал для  того ж міфічного ковчега спотвореної людської цивілізації. Вважає себе українцем, підкреслено розмовляє одеським суржиком російської мови, купує винятково російські періодичні видання і дивиться російські канали, хвалить російських поетів, бо не читав жодного українського. Найбільше таких з дозволу сказати кровних українців у Верховній Раді. Це вони розвиватимуть нашу духовність?

Як художник тісно співпрацюю з науковцями-патріотами, земляками-безсрібниками Шевченківського заповідника у Каневі. Я поділяю їхню стурбованість з того, що ось уже понад п’ять років музей заповідник не працює, зачинений на так званий капітальний ремонт. За цей час тисячі, а можливо і мільйони туристів і просто шанувальників українців не мали змоги відвідати могилу Пророка України і музей, отримати життєстверджуючий заряд і благословення на правду.

Як ви думаєте, кому потрібно зволікання  з реставрацією і ремонтом?

Запитання, запитання і ще раз запитання. Саме місто Канів потребує інфроструктурних змін і ремонт дороги и т. д. Невже зумисно заплановано?

Згадую, у 1992 році в художніх майстернях Києво-Печерської Лаври з вікна другого поверху відкривалася панорама золотоверхих куполів нашої давньої архітектури – церков і храмів. За рекомендацією Сергія Кичигіна, власника фірми «Довіра», у видавничому відділі якої я ілюстрував низку книг, на здивування сьогоднішніх «патріотів». У ті роки книги – національного спрямування як дохристиянські вірування українського народу. Я щиро, натхненно заглибившись почуттями,  інтуїцією і підсвідомістю розкривав у графічних образах космогонізм текстів. Тоді, першим із художників в Україні, створив цикл українських символів і знаків. Тішуся сьогодні тим, що книги з моїми  знаками і символами  послуговують молоді, зокрема і художникам-початківцям.

На запитання одного з американських кореспондентів газети «Вашінгтон-пост» як я, художник, уявляю майбутнє України? Я відповів щиро:

– Бачите ці пагорби, ці золоті маківки, Дніпро і далечінь? Ця земля має велику історію. Вона одухотворена. Хіба ми можемо вірити в наше майбутнє. Ми віримо в майбутнє і вісімдесят і триста років тому й збереглася як народ, як українці, врешті як європейська нація А ось чи має таку культурну історію Америка? І тут же сам і відповів. Безумовно ні. Наша молода держава тільки розпочала свій шлях, своє ствердження, хоч економічно і матеріально виглядає бідною перед ситою Америкою. Проте маємо велику перевагу, бо українськаземля дихає духовністю. І якщо ви, американці, думаєте, що сьогодні Україні потрібна Америка, ви глибоко помиляєтесь, скоріше навпаки. Америці потрібна Україна.

Після такої трохи різкої розмови з американським кореспондентом у мене припинилася співпраця з видавництвом С. Кичигіна і фірмою «Довіра». Не варто губитися чому. Ідеологічний бізнес завжди орієнтується на бездуховність, поза національні ідеали зводяться на руйнацію багатовікових естетичних традицій.

Сьогодні, коли розгорнулася така запекла економічна, духовно-культурна, етнографічна світова війна за Україну мені стало зрозуміло, що моя запеклість зовсім не випадкова. Ми не можемо залишатися байдужими до опосередкування нашої культури і проектації її на чужинську духовність. Маємо власну, треба її берегти.

Світові політично-економічні гравці з всілякими науковими, мистецькими, релігійними центрами з розповіді про один з яких почав свої роздуми, називається ХАБАД, з головним штабом в Америці. Його керівники чітко усвідомлюють свою мету, прораховуючи як шахісти ходи на століття, а, може, на тисячоліття вперед.

І поки ми замилувано тішимося поверхово своєю культурою, етнографією, то китайські ремісники уже продукують нам український національний одяг, кераміку, всілякі сувеніри. У китайців уже є неабиякий досвід, бо в далекій Австралії уже давненько виготовлюють сувенірну продукцію австралійських аборигенів.

Але біда і проблема полягає в тому, що сьогодні  все рідше і рідше можна віднайти і зустрітися з корінним австралійцем-аборигеном.

Невже така доля  спіткає і Україну?!

Поки наші науковці і митці поверхово пі

Источник: http://взято з Літфоруму

Категория: Україна | Добавил: rozum (28.09.2009)
Просмотров: 1721 | Комментарии: 2 | Рейтинг: 5.0/5 |

Всего комментариев: 1
1  
Здравствуйте Володимире!Скажіть будь ласка де можна знайти ваші малюнки на язичницьку і демонологічну тематику.

Ім`я *:
Email *:
Код *:
Форма входа
Поиск
Друзья сайта
Статистика

Copyright MyCorp © 2017