 Було б неправильно розглядати нинішнє протистояння на сході нашої країни поза контекстом не лише історії, але й метафізики історії. Постріли та вибухи, що лунають десь у Донецьку чи під Слов’янськом, є чимось більшим за реалізацію чиїхось геополітично-економічних інтересів. Також їх не можна звести виключно до динаміки українсько-московських відносин. Скорше, ці постріли та вибухи – це звуки, народжені струнами нашого геокультурного простору. Вони – це свідчення того, що Історія взялася за смичок, щоб зіграти нам мелодію власного смислу.
Сьогодні для Русі-України важливо не просто «зачистити» Донбас від так званих «сепаратистів». Вона, наша Русь, покликана до чогось більшого – покликана до відтворення власного архетипу. Діяти згідно з власним архетипом – значить існувати істинним, автентичним існуванням. Зраджувати цей архетип – значить втікати від власної місії, займатися самозапереченням, рити собі могилу (в усякому разі, могилу бездержавності чи неоколоніального статусу).
Не одну тисячу років простір від українського Правобережжя по північні схили Кавказу становить собою єдину геокультурну, цивілізаційну область. Простір, що складається із басейнів річок, які впадають у Чорне море (включно з Азовським), мав динамічну етнічну історію. Проте різні етноси, різні культури, що наповнювали цей простір, взаємодіяли навіть у своєму протистоянні. Є якийсь особливий сенс у тому «шлюбі» (достатньо кровавому), який свого часу відбувся на «ложі» Північного Причорномор’я між землеробами Правобережжя («трипільцями») та войовничими скотарями Лівобережжя («аріями»)…
Українські етнічні землі складаються з трьох смуг – Лісу, Лісостепу та Степу, що спирається на море, «природно-географічну підставу нашої Батьківщини» (Є. Маланюк). Ліс є периферією нашого простору, можливо – наслідком якоїсь демографічної дифузії. Обіймаючи окремі території Лісу, українці все ж не виростають із нього своєю сутністю. Їхня митрополія – це Лісостеп. Степ, натомість, – це простір, де сходить і заходить сонце української історії. Сходить, коли жителі Лісостепу мечем або плугом врізаються у Степ. Заходить, коли войовничий Степ доводить жителям Лісостепу, що вони – всього лиш «гречкосії». Хліборобський «базис» наших предків нерідко призводив до того, що вони не вибудовували ніякої потужної «надбудови». Домінував Степ, залишаючи за хліборобами Правобережної України роль статистів історичного процесу. Та часом ці хлібороби отримували певну «ін’єкцію», «допінг» і переходили у наступ. Саме такою «ін’єкцією» і нічим іншим був, зокрема, прихід в Україну варягів. Саме в той час, коли Україну на міжнародній арені представляли такі імена, як «Карл, Інеґельд, Фарлаф, Вермуд, Руальд, Рідульфост» (із договору з Візантією 911 року), Лісостеп став спроможним на реванш та експансію.
Князь Святослав Хоробрий, попри те, що залишався напів-завойовником і ставився до тубільного населення як до сировини, здійснив справжню революцію – розвернув українську історію на цілих 180 градусів. Святослав мав чималі успіхи, спрямовуючи свої сили на експансію у південно-західному напрямку. Та значно важливішою виявилася його експансія на південь і південний схід, а саме – знищення Хазарії. Запліднивши свою жіночо-хліборобську природу чоловічим, германським началом, Лісостеп завдав Степу надзвичайно сильного удару. Лише зайшовши углиб Степу і закріпившись на північ від Кавказу (Тмутаракань), Лісостеп зміг стати самостійним. Лісостеп так і не опанував Степу, проте утвердився як суб’єкт історичного процесу і перетворив простір Степу на арену для лицарських поєдинків. Незважаючи на відсутність чіткої імперіальної ідеї, серця українських феодалів усе ж наповнювало бажання «напитися води шоломом із Дону» – продовжити руський «натиск на Схід».
Для нас надзвичайно важливим є той факт, що реванш Лісостепу відносно Степу відбувся саме в той час, коли українці народилися як державна нація (прихід варягів був останнім акордом нашого націогенезу так само, як у випадку англійців таким акордом було нормандське завоювання або у випадку болгарів – завоювання тюрками-булгарами). При обпаленні, вироби з глини фіксують на собі магнітне випромінювання Землі (цей феномен лежить в основі археомагнітного методу датування кераміки). Подібним чином у момент свого державного оформлення українська нація зафіксувала на собі необхідність опанування Степу, експансії у південно-східному напрямку. Знищення Хазарії або боротьба з печенігами та половцями – це та зоря, під якою «народилася» українська нація (між іншим, нинішнє протистояння з «сепаратистами» є однією із ланок реалізації архетипу боротьби Русі проти Хазарії. Безперечно, нинішня держава «Україна» є такою ж «Новітньою Хазарією», як і Росія та Захід, проте шлях до зруйнування нашої олігархічної «Хазарії» лежить через усунення небезпеки на сході країни як головної перепони на шляху Національної революції).
В ХІІІ ст. Україні довелося зіткнутися не з «рідним» Степом, а з народженою у глибинах Євразії лавиною монголо-татар. Лісостеп був змушений відступити. Проте цього разу на реванш йому знадобилося всього лиш століття. Переформатований, литовсько-руський організм – єдність Лісостепу і Лісу, – досить швидко почав відвойовувати втрачений простір. Через 122 роки після зруйнування Києва Батиєм, у 1362 році, литовсько-руські війська під проводом Ольгерда завдають поразки монголо-татарам у битві на березі Синіх вод. Так розпочинається навий етап реваншу Лісостепу.
Стара феодальна еліта, ставши біля витоків козацтва, передала йому естафету боротьби зі Степом. Врізавшись у тіло Степу, Січ завдала цьому супернику досить сильної рани. В усякому разі, цієї рани було достатньо, аби ослабити Степ і забезпечити собі умови для його колонізації. Розорюючи Степ плугом і шаблею, українці водночас частково асимілювалися ним, народжуючи таким чином нові культурні якості. Стихія українського «натиску на Схід» була настільки потужною, що українцям вдалося заповнити увесь природний для себе простір включно з північними схилами Кавказьких гір та виходом до Каспію за умов відсутності повноцінної державності. «Це було величезне завдання нашого життя, як народу, як раси, здобули степ над Чорним і Каспійським морями» – підсумовуватиме потім Михайло Колодзінський. Очевидно, сили для реалізації цього завдання народжувалися в самому нутрі українців як раси (а не просто нації) – у глибинних, стихійних, ірраціональних підвалинах нашого існування.
Україна дихає Степом. Поразки і занепад – це видих. Перемоги – це вдих. Наповнивши легені силою, Лісостеп своїми грудьми опановує простір Степу. Периферійні землі, як от Волинь та Галичина з Карпатами – це наша «криївка», запілля, місце, де можна врятуватися у найскрутніші часи, перегрупуватися, аби потім завдати контратаки. Так було в умовах натиску монголо-татар. Так було в умовах більшовицької окупації.
Аби вберегтися від ворога, селяни тікали до лісу, в хащі, в болота. Нехай ворог спалить село і витопче поля. Село можна відбудувати, поля – засіяти. У найбільш несприятливих ситуаціях важливою є програма-мінімум – вижити (біологічно, культурно, політично). Вже потім народжені вцілілими жінками сини можуть взяти до рук зброю і вийти на шлях реваншу. І сьогодні, до речі, наш «натиск на Схід», відвоювання понівеченого комуністами простору, значною мірою спирається на міфологію, народжену у волинських лісах та розкиданих по Карпатах схронах – те, що було сконцентроване на периферії, променіє на увесь український простір включно зі Степом. Повстанські пісні та червоно-чорна символіка українських добровольців, що очищують Донецьку та Луганську області від ворога, є тому доказом. У тих піснях та символіці ми бачимо не лише лави вояків УПА, але й «Іду на ви» Святослава Хороброго…
Незалежно від того, чи ми це усвідомлюємо, сьогодні Україна відтворює власний архетип. Кров, яка щедро зрошує простори Степу, говорить нам, що звершується Історія. Аби ця кров виявилася немарною, ми усе ж повинні чітко усвідомити важливість процесів, що відбуваються, зрозуміти, чого від нас вимагає сенс історичного процесу. Як і тисячу років тому, ми повинні прагнути «напитися води шоломом із Дону», відвоювати усе те, що вже бувало завойоване нами. Українську геополітику не варто вкладати у дещо банальну міфологічну схему протистояння Заходу і Сходу (детальніше з цього приводу див. мою статтю «Юрій Липа vs. Дмитро Донцов: перезавантаження геополітичної парадигми»). Проте місія опанування Степу, експансії у південно-східному напрямку має бути для нас аксіомою. Зрадити цю місію – це зрадити себе. Відмова від такої експансії – це передумова для ворожої інтервенції. Відтак, ми повинні не забувати, що наша «антитерористична операція» повинна завершитися не раніше того моменту, коли наші миротворці перейдуть спочатку Дон, а потім і Кубань.
Вже цитований Михайло Колодзінський – цей найбільший апологет української експансії у південно-східному напрямку – наголошував не тільки на військово-політичній та економічній вагомості завоювання Степу, але й на значенні ідейного, культурного, духовного опанування цього простору. Пишучи про необхідність «будувати Україну» не лише «над Дністром чи Дніпром», але також у «таких розмірах, які виміряв їй Творець, коли надавав землі нинішній географічний вигляд», Колодзінський говорить про місію перетворити Степ «в ріллю», «збудувати тут на грані двох континентів центр нової світової цивілізації».
За Колодзінським, контроль над Степом життєво важливий для України з військово-політичної точки зору. Так було тисячу років тому, так було в часі, коли жив Колодзінський, так є сьогодні: «Коли появилися татари, то Київ був першою великою твердинею від степів. А в той час, як і сьогодні, тільки опертя на береги Чорного і Азівського морів, Кавказу і Каспія з Волгою могло забезпечити київську державу. Київські князі повинні були мати цілий ряд кріпостей над Волгою і Каспієм, щоб там боронити доступ до Києва. Те саме є важне сьогодні. Щоб могти панувати в Києві, треба сильно опертися об Чорне море, Кавказ і Волгу. Так замкнений простір є один географічно-політичний твір, від якого опанування залежить не тільки самостійність української нації, але й саме її бути чи не бути».
Думки Колодзінського є органічними, вони виростають із самого відчуття українського простору і української історії. Необов’язково читати «Українську воєнну доктрину», аби прийти до висновків, схожих на його власні. До цих висновків можна прийти, дивлячись на українське минуле та майбуття з позицій сьогодення. До них можна було прийти раніше. Дуже промовистими тут є рядки, залишені Іваном Франком:
І досі нам сниться,
І досі маниться
Блакитного Дону
Шоломом напиться.
Від роду до роду
Сю далеку воду
Ми співали-споминали
Як мрію-свободу.
Невиконана колись місія українського геополітичного і геокультурного простору згідно з поезією Франка є тугою, котра сповнює українське єство протягом майже тисячі років. Вона існує на підсвідомому рівні («сниться», «маниться»), вона артикулюється («співали-споминали»), вона говорить очевидну річ: незалежність, «мрія-свобода» неможлива без опанування Степу, без походу «на Дон» (Північне Причорномор’я, Кавказ, Каспій, Волгу).
Далі Франко пише:
… Якби то над Доном
Стали ми рядами,
Залізними панцирями
Сперлися з ордами!
Були би ми «Полю»
Шляхи заступили,
Золотими шоломами
З Дону воду пили.
Фактично, Франко озвучує ту ж саму думку, що й Колодзінський: «Київські князі повинні були мати цілий ряд кріпостей над Волгою і Каспієм, щоб там боронити доступ до Києва». Опанування Сходу водночас означає могутність Києва («Золотими шоломами»).
Одначе, щоб опанувати Степ і забезпечити таким чином належні умови існування української нації, недостатньо мати потужну мілітарну силу. «Хто хоче бути паном-господарем у Києві, – пише Колодзінський, – той мусить мати ідею для цілої Східної Європи й суміжних з нею азійських земель».
Те, що нині Україна має боротися проти московської інтервенції (у вигляді так званої «гібридної війни»), є наслідком нашої безідейності. Понад двадцять років неоколоніальна Україна розвивалася не те, що без наступальної геополітичної стратегії, але й без національно зорієнтованої ідеології державотворення. Помножена на низку соціально-економічних негараздів, відсутність адекватної гуманітарної політики призвела до того, що схід і, частково, південь нашої країни (тим паче, Крим) стали сприятливою територією для ведення московської імперської пропаганди, а відтак – для реалізації реваншистських планів Кремля. Водночас досвід анексії Криму і розпалювання військового конфлікту на сході країни продемонстрував нам правильність переконань Колодзінського, а саме важливість для державності Києва контролю простору над Чорним морем та територій, що йдуть східніше цього простору.
Власне кажучи, дотеперішня неоколоніальна державність України характеризувалася тим, що Київ не мав повноцінного контролю над Кримом. Замість потужного українського флоту ми мали московський флот. Замість ювелірної зачистки Криму від московської агентури та зорієнованих на Москву політичних середовищ ми мали Крим у якості бастіону московського шовінізму. Замість забезпечення потреб кримсько-татарського народу (а відтак – ще більшої лояльності кримських татар до Києва) ми мали нехтування цими потребами. Замість продуманої політики дерусифікації Криму (його української колонізації, заохочення репатріації росіян, підвищення ваги неросійських національних меншин тощо) ми отримали те, що значна частина населення Криму лиш чекала анексії.
Крим має надважливе значення для української державності. Його наявність у складі території України в дотеперішньому, про-московському, форматі – це чинник тиску і, фактично, контролю з боку Кремля. Натомість повноцінне володіння Кримом – це запорука державної міці Києва. Наприклад, сильний український флот у Криму і наявність відповідних військово-політичних домовленостей із Грузією могли б вирішити питання Абхазії (і, потенційно, Південної Осетії) так, як це було вигідно Тбілісі та Києву. В усякому разі, те що під час військового конфлікту 2008 року з українського Криму рушали на схід не українські, а московські кораблі, є аномальним явищем, є ілюстрацією того, що неоколонія під назвою «Україна» існує, не рахуючись із власною геополітичною природою.
Для України володіння Кримом – це, по-перше, ознака здоров’я, цілісності її державного організму. Україна без Криму – це каліка. По-друге, Крим – це інструмент влади у Чорноморському регіоні. Крим врізається у простір Чорного моря так, неначе хоче опинитися в самому його центі, аби звідти променіти на всі навколишні країни. Примикаючи до материкової України з її величезною береговою лінією, Крим ніби говорить, що саме ця країна повинна домінувати в регіоні.
Вихід до Чорного моря московської імперії – це аномалія, протиприродний стан речей. Відтак, Україна, борючись проти московського імперіалізму і змагаючись за «право первородства на Сході Європи» (Д. Донцов), має прагнути повністю усунути російський чинник з Чорноморського регіону (свого часу це чудово збагнув Юрій Липа: «Не відокремлення України від Росії є нашою головною метою, а витіснення її з Чорного моря»).
Пануючий сьогодні суспільно-політичний дискурс є згубним, адже майже не піднімає питання повернення Криму. Натомість політикум, ЗМІ та інші середовища, що формують цей дискурс, мали б напоювати серця українських громадян не просто думкою, але й почуттям реваншу. Прикро, але й питання сходу переважним чином висвітлюється неправильно. У більшості випадків ми чуємо просто про боротьбу з «терористами» чи «сепаратистами» – тими ворохобниками, котрі порушили спокій неоколоніального існування. Водночас ми не чуємо наступальних закликів, закликів до реконкісти, реваншу, великого українського відвоювання. Це особливо прикро, адже українці дійсно знаходяться в ситуації необхідності Реконкісти – ми стоїмо не просто перед необхідністю збереження територіальної цілісності власної країни, але й перед необхідністю духовного відвоювання власного простору…
Джерело: "Готика-Digital: анти-блог Ігоря Загребельного" http://zahrebelnyj.blogspot.com/
|
