 Останнім часом спостерігаються спроби запропонувати український геополітичний, великодержавний, проект, який би дав змогу протистояти російським проектам, зокрема, сумно відомому «Русскому миру». Такий проект мусить бути водночас «історичним» у тому сенсі, що спирається на певний історичний досвід українців як етносу або суспільства на території сучасної України. На сьогодні найвпливовішим мені видається, так би мовити, «руський» історичний проект. Згідно з ним, Україна і є справжньою Руссю, тоді як Росія «вкрала» це ім’я собі (ідея не нова – вона яскраво виражена в «Історії русів» початку ХІХ ст.). Відповідно пропонується іменувати Україну Руссю, а Росію – Московією. При цьому, «Україна» постає пустою формою, не цілком вдалим ярликом Русі. Основна увага в українській (тобто вже руській) історії переноситься на Київську Русь. Привабливість проекту вбачають у тому, що за його допомогою можна буквально повернути у зворотному напрямку російську ідеологічну агресію, вибивши з її рук головну зброю.
Проте, на мою думку, «руський» проект має деякі приховані небезпеки і обмеження, що спонукає до пошуків інших варіантів української великодержавної ідеї.
1. «Руський» історичний проект може бути «експортним товаром» тільки для східних та північних сусідів України (росіян/московитів і білорусів). Західні, власне європейські, сусіди його навряд чи його зрозуміють. Він просто апелюватиме до чужого їм історичного досвіду і не надаватиме жодного спільного ґрунту. Це створюватиме ситуацію, коли визнання України як Русі, ствердження такої ідентичності, залежатиме від того, проти кого «руський» проект спрямовано.
2. «Руський» проект спеціально розрахований на протистояння і поборювання Росії. У даний історичний момент він має відчутні переваги. Але вони ситуативні й тимчасові. Після закінчення відкритого протистояння з Росією (чи тим, на що вона перетвориться), проект втрачатиме актуальність.
3. Перейменовуючи Україну на Русь (при тому, що Росія навряд чи відмовиться від визнання свого руського кореня), ми фактично перетворимо Україну на частину «русского мира» тільки у його «українській редакції». Звісно, українське бачення руського простору принципово відрізнятиметься від російського (центром буде Київ, російська мова і православ’я московського зразка не домінуватимуть тощо). Але простір залишиться.
Таким чином, головне обмеження і водночас небезпека полягає у тому, що розвиваючи «руський» проект, ми фактично знов прив’язуємо Україну до Росії, відтворюємо уявлення про особливу єдність східнослов’янських народів, яке нав’язували усі російські режими і від якого Україна тепер страждає. Вважаючи за головну цінність нашої історії Київську Русь (а не, скажімо, козацьку добу), ми приймаємо правила гри суперника, його цінності і починаємо грати на його полі. Натомість смисл історичного проекту як такого має полягати у створенні альтернативного простору, нових цінностей і нових правил гри. На жаль, звернення до києворуського спадку не дає бажаного ефекту.
Я не хочу заперечувати потенціалу «руського» проекту і його переваги. «Києворуська» карта повинна розігруватись на «східному фронті». Однак, здається, «руський» аспект української (все таки української) історії не може бути єдиним та/або визначальним у творенні новітнього історичного проекту України. Відповідно варто пошукати інші історичні досвіди, які могли б стати провідними у творенні нової геополітичної ідентичності України або хоча б стали в один ряд з києворуським досвідом.
Але перед тим слід зробити зауваження щодо критерії такого пошуку.
Захоплення сферою «етнічного», починаючи з ХІХ ст., призвело до появи упередження, ніби для обґрунтування прав і розвитку державності національної спільноти найбільше значення має етнічна традиція, тобто тяглість етнічних ознак населення. Грубо кажучи, народ може звертатися до історичного досвіду тільки своїх етномовних предків. В результаті роль державної традиції, точніше, традиції державності у певному регіоні чи країні була фактично дискредитована. Виникає уявлення про «селянські нації», яким відмовлялося у праві покликатися до попередніх державних утворень на своїй землі (бо вони були створені/очолені представниками інших етносів, носіями інших мов). Одним з небагатьох, хто виступав проти такого етноцентризму, був теоретик українського націоналізму й геополітики Юрій Липа. Проте, цей «фольковий» струмінь в українській (і не тільки) думці досі, за інерцією, утримує чільні позиції.
Однак, традиція державності і традиція етнічна – це абсолютно різні речі, які не завжди і не обов’язково збігаються. При цьому державна формація, розвиваючись і перероджуючись протягом століть, може міняти своє етнічне обличчя. Власне в історії України державна та етнічна традиції збігалися нечасто. Але Україна не виняток. Наприклад, російська (московська) держава продовжує традицію монгольської імперії, але нині є цілком слов’янською за мовним оформленням і самоусвідомленням. Франція так чи інакше продовжує державну традицію, засновану германцями-франками, тоді як французи є романцями. Вірменія може вважати однією зі своїх держав-попередниць давню Урарту, хоча її жителі говорили мовою, дуже далекою від вірменської. Прикладів є багато.
Таким чином, Україна не повинна відчувати комплексу через те, що на її теренах виражено українські (в сенсі етнічного і мовного оформлення) державні утворення виникають дуже пізно (фактично тільки УНР 1917 р. була спеціально задумана як держава, що покриватиме українські етнічні землі). Власне Київська Русь, до якої звертається «руський» проект, була створена не слов’янами (принаймні не стільки слов’янами) і часто всупереч слов’янам. Чи повинен українець відчувати комплекс через те, що норманка Ольга нищила слов’янських древлян? Або через те, що Володимир Святославич підкорював радимичів чи карпатських хорватів (предків сучасних галичан)? Аж ніяк! Бо ми ведемо традицію від еліти, від державницьких сил, орієнтуємося на них.
Попередницями України треба сміливо вважати різні політичні формації, що виникали на її теренах протягом тисячоліть, незалежно від етнічної приналежності їхніх засновників, походження еліти та її мови. Значно важливішим є сам факт, сама традиція відтворення державності, політичної потуги, що мала ядром землі, що нині визнані українськими. Наявність такої традиції категорично суперечить заявам «україноскептиків» про «випадковість» і «неприродність» осібної державності в Україні.
Можна помітити, що політичні утворення на території України споконвіку мали певну особливість, яка пов’язана з розташуванням цих земель на Великому Кордоні між Європою, євразійським степом, а також лісовим світом Північної Євразії (який історично був ареалом уральських, у т.ч. угро-фінських, народів). Успішні політичні проекти виростали з європейської основи, але вдало інтегрували населення західної (європейської) частини Великого Степу. Разом з тим, вони протистояли лісовому світу Північної Євразії.
Найяскравішим з таких проектів було королівство готів у ІІ-IV ст. н.е. Саме на нього я і хотів би звернути уваги та запропонувати як одну з основ для формування історичної ідентичності України. Отже, Україна – Велика Готія.
Першою імперією європейських варварських народів був двохсотлітній готський Königreich на землях сучасної України. Готське королівство утворило ядро, довкола якого виникло велике обʼєднання, що включало прасловʼян, сарматів та деякі інші етнічні групи. Таким чином, в одній спільності органічно зійшлися і європейські, і степові (іранські) елементи. До слова, Київській Русі не вдалося повністю повторити це досягнення. Освоєння степу пов’язано вже із українськими козаками. Більше того, Велика Готія була однією з небагатьох політичних формацій, яка органічно поєднала Крим і сучасну «материкову Україну». До слова, зважаючи на тривалість життя готів у Криму (за деякими даними, до XVI ст.), вони могли б посперечатися з багатьма іншими народами у суперечці «хто у Криму корінний?». Приймаючи готську спадщину, Україна отримує додатковий історичний аргумент у «кримському питанні».
«Готська» ідея – політична, вона звертається прямо до політичної традиції, а не до розпливчастої етнічності чи релігійних почуттів. Натомість «руська» ідея не зможе звільнитися від факту поширення етноніму «русь» тільки серед східних слов’ян, а також поширення серед них православ’я. Це, повторю, створює небезпеку у конкуренції з «руським» проектом «московської редакції». «Готська» ідея задає іншу систему координат. Вона може згуртувати та/або викликати солідарність у більшої кількості країн і націй, ніж «руська» чи навіть «слов’янська» ідея. При тому простір її дії не дублюватиме «руський простір». «Готський» проект звертатиметься до того історичного досвіду, який пов’язує Україну з більшістю провідних європейських спільнот і відводить їй чільне місце серед них.
Попри традиційне упередження про «нашу» Київську Русь і «ненаших» готів, ситуації насправді подібні. Наскільки немісцевими були готи, настільки ж чужими були і норманські руси, що становили кістяк києворуської еліти. Примітно, що і ті, і другі, прийшли з берегів Балтики. Руський князь навернув свою країну до християнства, але з християнством знайомилися на наших теренах і готи (через першого єпископа Вульфилу). Попри «непомітність» готської спадщини зараз, насправді готи залишили суттєвий слід у культурі місцевого слов’янського населення, зокрема етномовних предків українців. Тісне співжиття народів найяскравіше відобразилося у запозичених від готів словах, зокрема такому фундаментальному, як «хліб».
Русі пощастило, що монгольська навала не відбулася на півтораста років раніше. Русь мала більше часу, аби пустити глибші корені і залишити по собі пам'ять у розгалуженій мережі князівств, етнонімі, літературі та церковних інституціях. Проте, за своїм походженням і характером взаємодії з місцевим, у т.ч. слов’янським населенням, руська і готська державність були явищами подібними. Таким чином, Велика Готія є цілком «нашим» історичним досвідом, поряд із Київською Руссю чи козацтвом. Що стосується ідеологічного потенціалу цього спадку, то він, на мій погляд, дуже істотний і, на жаль, недооцінений.
Терени готського об’єднання отримали назву Reidgotaland, тобто Велика Готія. Більш відомо, що українські землі давні автори називали Великою Скіфією. Але якщо врахувати, що в античних творах готи (а точніше учасники очолюваного ними союзу) нерідко виступають як «скіфи», то ці назви тим більш добре накладаються. У Середньовіччі шведи шукали на цих же теренах свою предковічну землю, свій золотий вік, та називали їх «Велика Швеція» (Світьод). Звідси ж, нібито з берегів Танаїсу (Дону), прийшли колись і боги-аси. Ця скандинавська легенда насправді відображає переселення частини германців (герули) з Причорноморʼя і Нижнього Подунавʼя на північ. Не в останню чергу їм Скандинавія завдячує своїми елітарними традиціями, епосом і мистецтвом.
Готська імперія (буквально готський Райх!) є загалом одним із символів європейської Традиції. У свій час готи вважалися найбільш шанованими з європейських варварів. Ще у ХІ-ХІІ ст. в Ісландії пам’ятали про давній і далекий Reidgotaland, де правив взірцевий король Ерманарік/Йормунрек – Германаріх. Десь у Надпоріжжі розташовувався легендарний Danparstad – «Дніпровське місто», столиця Германаріха (до речі, чим не привід увести назву «Дніпроград» замість «Дніпропетровськ»?).
Імперія Германаріха стала апогеєм попередньої історії європейських варварів перед навалою гунів, передвісника майбутньої монгольської навали, яка своєю чергою була передвісником наступу на захід новітньої євразійської імперії. Україна була і залишається переднім краєм цивілізаційної боротьби Європи. Варто сподіватися, що відродження у тій чи інші формі спадщини Великої Готії сприятиме утвердженню сучасного українського державного і культурного проекту.
Всеволод Попроцький
|
