 Було б самообманом вважати, що революційні події 2013-2014 рр. призвели до відродження у нашій країні повноцінного воїнського стану. Але не можна заперечувати того, що за останні півроку наше суспільство значною мірою мілітаризувалося. По-перше, зросла мілітарна вага націоналістичного руху. По-друге, мілітаризація захопила собою деякі інші групи населення, представники яких, можливо, мають досить туманне уявлення про український націоналізм, однак керуються переважно тими ж самими думками та настроями, що й представники організованого націоналістичного руху. По-третє, відбулася мілітаризація суспільної свідомості загалом. По-четверте, певні позитивні процеси відбулися у свідомості представників державних силових структур.
Не хочу переобтяжувати цей текст традиціоналістичним розумінням ваги воїнського стану. Одначе навіть у націологічній площині наявність такого стану (навіть якщо він не зосереджує основні важелі політичної влади) є надзвичайно важливою. Ми не мали і не маємо армії як станового хребта суспільства. Але ті процеси, які відбулися і продовжують відбуватися, вселяють певну надію на те, що кшатрійський первень усе ж відродиться і вилікує структурну неповноту нашого суспільства.
У світлі частково піднятої щойно проблеми було б непогано задуматися і над іншою – проблемою переможного завершення Національної революції. Нинішній ліберально-олігархічний режим боїться кращих представників українського народу. Він боїться сильного націоналістичного руху, боїться озброєних людей з патріотичними переконаннями та активною громадянською позицією, боїться того, що хтось заважатиме його ґешефту з Москвою та Заходом, боїться, врешті-решт, того, що революційно налаштований елемент українського суспільства усуне цей режим так само, як усунув Януковича, лиш зробить це жорсткіше і більш послідовно (ракову пухлину потрібно видаляти з метастазами!). Саме тому дієві українські патріоти сьогодні обмежені у можливостях протидіяти агресорам та дегенератам-сепаратистам.
Нинішня влада змушена проводити АТО, бо в інакшому разі уже перестала б бути владою. Щоб не наражатися на зростання революційних настроїв, ця влада змушена приймати «нав’язливі пропозиції» з боку націоналістів (сюди, щоправда, слід додати наявність серед представників нинішнього режиму людей із чіткою державницькою позицією). Але вона боїться зайти занадто далеко і дати в руки революціонерів забагато козирів – настільки забагато, що вона, зрештою, залишиться в дурнях. Можна припустити, що влада піде на ще більші поступки революціонерам у разі збільшення масштабів московської агресії. Та після цих поступок і (відносно) успішної ліквідації московської небезпеки можуть розпочатися зворотні процеси. Тут, на мою думку, досить промовистим є приклад Хорватії, де зростання суспільної ваги військових та націоналістів з часом обернулося репресіями, маргіналізацією націоналістичного руху та здачею ліво-ліберальною владою національних інтересів та суверенітету.
Існували дві своєрідних колії, якими Хорватія рухалася до своєї державності. З одного боку, старий політичний істеблішмент не втратив національного обличчя і, підібравши слушний момент, повів власну країну до здобуття незалежності. Цей істеблішмент породив національно-демократичне середовище, типологічно схоже на Народний Рух України, але, безперечно, більш послідовне і успішне у площині державотворення. З іншого боку, молодь тяжіла до націоналізму і традицій, закладених свого часу усташами.
Вже в 1990 році Доброславом Парагою була відновлена діяльність Хорватської партії права. У якості бойового крила цієї націоналістичної структури розпочала діяльність організація «Хорватські оборонні сили». Хорватська молодь, що поповнила ряди цієї організації, намагалася бути вірною ідеям та естетиці своїх дідів. На вулицях хорватських міст з’явилися молоді люди у чорних одностроях, націоналістична символіка та гасла стали звичними. Саме націоналістична молодь стала в перші ряди оборонців молодої держави тоді, коли повноцінної армії ще не було.
Новій хорватській владі було вигідно, коли бійці ХОСу гинули у бою з сербськими окупантами. Зате їй не були вигідними два моменти: конкуренція з боку націоналістів та «відродження фашизму», котре сильно турбувало «міжнародну спільноту». Відповідно, вже у 1991 р. на націоналістів чекав шалений тиск з боку держави. Зняття з виборів, вбивства та невмотивовані арешти, звинувачення у створенні «незаконних збройних формувань» (і це у військовий час!), інфільтрування агентурою з метою цілковитого опанування націоналістичної сили.
Подібна доля спіткала й інших героїв визвольної боротьби. Передусім – генерала Анте Готовіну. Продажна хорватська влада, що утвердилася у правах, спираючись на ріки пролитої патріотами крові, погодилася на видачу генерала Гаазькому трибуналу у обмін на процес євроінтеграції. Виродків, що узурпували владу, цікавило лише збереження влади, кредити та вступ до ЄС. Ні національна гордість, ні почуття справедливості, ні вдячність тим, хто відстояв незалежність, цю сволоту не турбували. Як наслідок – Готовіні і двом іншим хорватським військовим довелося постати перед судилищем у Гаазі. Не варто також забувати, що ліво-ліберальний режим, котрий видав Готовіну, не лише виконував вимоги Заходу, але й усував політичних конкурентів, котрими на той час були авторитетні у суспільстві військові.
Сьогодні існують достатні підстави вважати, що в Україні може повторитися хорватський сценарій. Нашим владоможцям навіть не потрібний трибунал у Гаазі. Вони залюбки будуть кидати патріотів за ґрати, звинувачуючи їх у кримінальних злочинах, приміром, вбивствах чи організації «незаконних збройних формувань». Кожна патріотична дія, спрямована на захист українського суверенітету, завтра може бути протрактована як порушення котроїсь зі статей ККУ.
Кін. лютого – поч. березня 2014 року «революційно оновлений» режим внутрішньої окупації уже продемонстрував власну готовність до боротьби з націоналістами та революційним елементом загалом. Сюди варто віднести і брудну інформаційну кампанію проти «Правого сектора», і вбивство Олександра Музичка та інші форми протидії цьому революційному руху, і прагнення остаточно маргіналізувати Майдан (ця задача значною мірою була виконана). Не можна не згадати за інформаційну кампанію, спрямовану на те, щоб відображати будь-які прояви подальшої революційної боротьби як «московську провокацію».
Сьогодні перед українськими націоналістами, бійцями Нацгвардії, окремими патріотами з армії та спецслужб, численними активістами, відкривається мерехтливий обрій рішучих дій, спрямованих на взяття ситуації в країні у свої руки. В інакшому випадку нас можуть чекати не лише репресії, але й поглиблення неоколоніального становища України (не забуваймо, що два «найбільш рейтингових» кандидати є значною мірою промосковськими; водночас вони у «кращих традиціях» геополітичної проституції йтимуть на поступки Заходу).
Тоді, коли політику вершать торговці та банкіри, люди меча змушені бути всього лиш «солдатами» – пролетаріатом у руках людей, що мислять категоріями «купити», «продати», «отримати прибуток». Зараз Історія дарує нам шанс змінити ситуацію і привести до влади людей, котрі будуть мислити і діяти категоріями життя і смерті заради Батьківщини.
|
