Революційні події в Україні, а також подальша агресія Росії підняли досить цікаве питання – питання про місце поняття «фашизм» у суспільному дискурсі України та пострадянських теренів загалом.

Перш за все, загострення суспільно-політичної ситуації в країні продемонструвало, що в нас ще досі надзвичайно сильною є антифашистська міфологія, згідно з якою поняття «фашизм» не відсилає нас до історичного явища фашизму, позначаючи, натомість, просто те, з чим незгідна людина, котра це поняття вживає. Цілком природно, що до апеляції до поняття «фашизм» передусім вдався антиукраїнський табір протистояння. Виходячи з українофобських, промосковських і пострадянських (або ж і комуно-реваншистських) позицій цього табору, «фашистом» є не лише дієвий представник націоналістичного руху, але й пересічний носій українськості незалежно від ідейних переконань. В цій системі координат «фашистами» можуть бути націонал-демократи, ліберально налаштовані студенти, русифіковані громадяни України, котрі, незалежно від національності, люблять свою Батьківщину.

На жаль, спокуси вдатися до антифашистської фразеології не уникнув і проукраїнський табір протистояння. Зі зрозумілою референцією до нацистських злочинів протестувальники почали називати «фашистами» співробітників «Беркуту» та державних силових структур в цілому. «Фашистським» став режим Януковича. Це й же режим став «хунтою», хоч між поняттям хунти та історичним фашизмом лежить досить значне провалля (щоправда, між поняттям хунти та режимом Януковича провалля було ще більшим).

Новий матч ігор «м’ячем фашизму» розпочався тоді, коли режим Януковича був частково скинений (саме частково, адже значний сегмент цього режиму був збережений і успішно інтегрувався у відносно нову політичну дійсність), а на його місці небезпекою №1 став безпосередній московський імперіалізм. При цьому алгоритм звинувачень у «фашизмі» залишився незмінним. У першу чергу до антифашистської міфології вдалася російська пропаганда, котра почала перебільшувати значення націоналістів у поточному житті країни і малювати образ «фашистської хунти» із нинішнього ліберально-олігархічного режиму вчорашніх опозиціонерів. Україна відповіла Москві взаємністю: у вітчизняному суспільному дискурсі почала поширюватися думка про Росію як «неофашистську» державу, а самого Путіна, творячи алюзію на прізвище фюрера Третього Рейху, почали називати «Путлером».

Варто зауважити, що при створенні «фашистського» образу нинішньої Москви спостерігається надзвичайно шкідлива річ: критика путінського режиму відбувається з ліберально-прогресистських позицій, а відтак предметом критики стають квазі-консервативні елементи цього режиму. Більшість цих елементів є пародією на здоровий консерватизм, одначе, критикуючи пародію, сучасна українська пропаганда критикує і те, що пародіюється. Замість критики незгідного з християнським духом цезаропапізму в українському суспільному дискурсі циркулює апологія секуляризму (зокрема ідея радикального відокремлення Церкви від держави). Замість критики путінського режиму як специфічної модифікації ліберально-капіталістичного режиму у нас надзвичайно поширеним є образ Росії як «антидемократичної держави», у якій порушуються «права людини», розганяються мітинги і т.д. (ніби подібних речей немає на Заході).

Частково апеляцію української пропаганди до антифашистської міфології зрозуміти і виправдати можна. За часів правління Януковича, а також, особливим чином, за останні п’ять місяців у нашій країні відбулася значна легітимізація націоналізму як складової новітньої української ідентичності. Ідеться про адекватне сприйняття історії організованого націоналістичного руху, його постатей та символів. Починаючи з 2010 року чимало українських громадян почали думати за принципом «Чим більше править Янукович, тим більше я люблю Бандеру». Ставши в авангарді революційної боротьби, націоналістичний «Правий сектор» посприяв ще більшій легітимізації націоналізму. Усе це давало певні козирі у руки московській пропаганді. За таких умов український табір інформаційного протистояння був змушений перейти на «антифашистські» рейки, аби залучити до своїх лав якомога більше нейтральних громадян. Щоб ці громадяни не боялися революції та революціонерів, їх корисно було переконати, що ні націоналісти, ні опозиція, ні протестувальники загалом не є «фашистами», натомість «фашистами» є Янукович, Путін, Партія регіонів, Кремль.

Проте від правди не втечеш: те, що може бути виправданим в оперативній і тактичній площині, несе дуже великі небезпеки у площині стратегічній. Ллючи воду на млин антифашистської міфології, українці можуть вигравати невеличкі битви, але вони мінімалізують власні шанси на перемогу у війні.

Нинішня Україна, нинішній український націоналістичний рух знаходяться поміж Сціллою і Харибдою західного культурного марксизму і московського культурного сталінізму (поняття культурного сталінізму за аналогією з культурним марксизмом-троцькізмом запропонував Олександр Маслак). І перший, і другий є далекими від марксизму у більш адекватному сенсі цього слова і цілком вписуються у панівну у сучасному світі ліберально-капіталістичну систему. Культурний марксизм страшний своїм абсолютно неприкритим, навіть декларованим прогресизмом і бажанням подальшої емансипації. Культурний сталінізм несе небезпеку іншим – профанацією ідеї консерватизму. При цьому обидва вони спираються на антифашистську міфологію, хоч і розуміють її по-різному.

Плекання антифашистської міфології може бути вигідним західним лівакам-ліберастам та московським імперіалістам, але аж ніяк не українцям. Кажучи сьогодні у бік Путіна «Сам ти фашист», ми тим самим прирікаємо себе повторювати ці слова завтра і післязавтра. Що ж стосується тих небезпек, котрі йдуть до нас із Заходу, то ретрансляція антифашистської міфології може мати катастрофічні наслідки. Якщо для культурного сталінізму є «фашизмом» мислити Україну поза межами впливу Кремля, то для культурного марксизму під категорію «фашизму» підпадають мінімальна критика сексуальних збочень, визнання таких «анахронізмів» як етнічна нація та національна держава, неготовність до життя в мультикультурному суспільстві тощо. Не здолавши антифашистської міфології, ми не зможемо протистояти водночас і московському імперіалізму, і західному лібералізму.

В ідеалі, якщо станеться диво, і в Україні встановиться націоналістичний режим, має бути залученим максимум вольових зусиль для того, щоб впровадити історичний ревізіонізм у вітчизняну освіту і науку. Грубо кажучи, достатньо розвинений випускник української середньої школи повинен уміти пояснити, що Адольф Гітлер не є фашистом, або ж розповісти про позитиви і негативи режиму Беніто Муссоліні. Антифашистська міфологія повинна бути зруйнованою цілком і повністю, а для цього саме поняття фашизму має бути не міфологізованим, а історичним. В інакшому випадку антифашистські граблі ще не раз вдарять по нашому чолі. Тому уже сьогодні ми повинні чітко усвідомити увесь негатив апеляції до антифашистської міфології і замінити її більш дієвими засобами пропаганди.