Поняття “ентелехія” відсилає нас до філософської спадщини Аристотеля. Ентелехія — це внутрішня сила, у котрій закладена мета, кінцева ціль існування. Приміром, якщо поєднати аристотелівський концепт ентелехії з християнським світоглядом, можна сказати, що ентелехією людини є її душа, покликана до вічного життя: Господь створює людину, щоб та, користуючись свободою волі, вибрала добро і мала вічне блаженство в Небі. Відходячи від свого призначення, людина іде шляхом хибного існування, іде дорогою смерті, а не вічного життя. Щось подібне ми можемо сказати і про націю.

Нації покликані Богом до вільного державного буття. Нація існує тоді, коли або має власну національну державу, або бореться за неї. Націоналізм — це ідеологія належного буття нації. Коли суспільство — частина нації (адже нація — це спільнота і мертвих, і живих, і ненароджених) — ухиляється від власної національної ідеї, не йде націоналістичним шляхом, воно деградує так само, як деградує грішник, котрий нищить свою душу.

Щойно озвучену тезу досить виразно ілюструє і нещодавня, і давніша історія України. Щоб не повторюватися, дозволю собі навести обширну цитату зі своєї роботи “Степан Бандера: міфологія української свободи”: “Варто пам’ятати, що народ зазвичай тяжко платить за відступництво від власної ідеї. Приміром, чи не є Голодомор 1932-33 років та й узагалі всі страхіття більшовицької окупації розплатою за зраду національній ідеї у 1917 році? Питання риторичне. На той час українці, очевидно, мали не лише можливість здобути власну національну державу, але й обов’язок знищити в зародку комуністичну заразу і поставити хрест на московській тюрмі народів. Наш народ не впорався з цією місію, бо його тодішня інтелектуальна і політична еліта зрадила національну ідею, увірувавши, натомість, у «Прогрес», гуманізм, демократію, соціалізм – у все, що завгодно, лишень не у те, що відповідає закону Божому та інтересам української нації. Як наслідок – постраждали не лише українці, але й інші народи.

Після 1991 року політична горе-еліта почала переконувати українців, що вони вже мають власну державу й вести подальшу боротьбу їм не потрібно. Навіть дехто з числа «теж-націоналістів» стверджував, що перша точка Декалогу («Десяти заповідей українського націоналіста») – «Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за Неї!» – вже виконана, і що неоколоніальна за своєю природою держава Україна і є тим, за що віддавали свої життя націоналісти-революціонери, підпільники, повстанці. Відповідно, українців позбавили власної національної ідеї-мети, ввели їх в оману. Сама національна ідея була дискредитована: всі біди можна було списувати на незалежність і, як це зробив Леонід Кучма, стверджувати, що національна ідея «не спрацювала». Насправді ж, біди української нації походять від нереалізованості її власної національної ідеї”.

З утвердженням в неоколоніальній Україні режиму внутрішньої окупації українські націоналісти все частіше говорили про потребу Національної революції. Коли українці “фанатіли” від Ющенка, націоналісти говорили про те, що його влада буде не кращою, ніж влада Кучми, адже Ющенко ще під час виборів узяв собі на озброєння не українську національну ідею, а ліберальну ідеологію і дешевий популізм. Коли до влади шляхом сфальсифікованих президентських виборів прийшов Янукович, Всеукраїнська організація “Тризуб” ім. С. Бандери заявила, що не визнає його президентом і відверто закликала українців до повстання. На жаль, заява “Тризубу” виявилася гласом вопіющого в пустині, і до цього гласу прислухались хіба лиш репресивні органи режиму Януковича (згадаймо репресії, котрі розпочалися проти “Тризубу” у 2011 році).

Протягом 2010-2013 років “Тризуб” невпинно продовжував говорити про необхідність Національної революції. Десятки звернень, численні публікації, сотні тисяч розданих листівок, газет, книг (зокрема збірки Дмитра Яроша “Нація і революція”). Достатньо навести цитату зі “Звернення до українського народу VII Великого збору ВО “Тризуб” ім. С. Бандери” (жовтень 2012 року): “Отож, звертаючись до українського суспільства, VII Великий Збір ВО “Тризуб” ім. С.Бандери наголошує, що вихід зі складної ситуації, у котрій опинилася наша нація, знаходиться не у виборчій боротьбі і не в звичайному антирежимному протистоянні, а в перемозі Національної революції. Нам потрібні не просто усунення Януковича від влади, а повний демонтаж режиму внутрішньої окупації; не чергове перетасування кримінально-олігархічних кланів, а знищення антинародної системи та притягнення її представників до відповідальності перед Революційним трибуналом; не окремі поліпшення, а перетворення держави на політичний інструмент, котрий буде служити комплексним інтересам української нації – спільноти і мертвих, і живих, і ненароджених”. І в 2012 році, і раніше націоналісти закликали українське суспільство до революції, одначе ці заклики не мали достатнього впливу.

Окрім чіткої національно-революційної риторики націоналісти демонстрували і готовність до рішучих дій, що не могло залишитися поза увагою представників репресивних органів. В період з 2011 по 2013 рік до реальних або умовних термінів ув'язнення було засуджено понад двадцять членів “Тризубу”. Репресії зачепили також і інших націоналістів — членів “Патріоту України”, “Свободи”, незалежних громадських активістів.

Початок 2013 року показав, що ситуація в країні таки вагітна революцією. Певні надії давала ініційована опозиційними партіями акція “Вставай, Україно!” Одначе ця акція показала (точніше вкотре довела), що опозиції йдеться лише про самопіар, але аж ніяк не про революцію. Фактично, “Вставай, Україно!” стала ілюстрацією ерективної дисфункції опозиційної трійки (недаремно уже під час Майдану опозицію звинувачуватимуть у “імпотентності”).

Ще одну надію дала часткова відмова Януковича-Азарова від курсу євроінтеграції і ті акції протесту, котрі спровокувала ця відмова. Націоналісти не один рік критикували ідею євроінтеграції, адже західні імперіалісти не набагато кращі від імперіалістів московських. Проте не скористатися нагодою для втілення вжиття ідеї Національної революції було б дурістю. Відтак, “Тризуб” від перших днів “Євромайдану” закликав перетворити цей “Євромайдан” на стартовий майданчик Національної революції. Звернемося до прикладів.

Передусім, процитую у повному обсязі цінний матеріал Дмитра Яроша “Враження від акції 24 листопада у Києві”:

“Вважаю цей день історичним, бо українцям вдалося позбутися зневіри і отримати Надію. Такої кількості людей на акціях не було з часів «помаранчевої революції». На мій суб’єктивний погляд, було понад сто тисяч маніфестантів. Українці набагато краще сприймають гасла «Революція!» чи «Банду геть!», ніж «Україна – це Європа!». Тобто, у людей сформувалося усвідомлення того, що насамперед необхідно позбутись режиму внутрішньої окупації, а лише тоді говорити про геополітичних рух держави. Переважна більшість українців втратили страх перед міліцією. Це відмінно! Є підозра, що лідери опозиційних партій домовилися з режимом про сценарій проведення акції, але люди ці домовленості поламали, вдавшись до спроб штурму Кабміну. Опозиція нам брехала про те, що за умови стотисячної присутності українців буде план «А». Як виявилося, ніякого плану не було. Очевидно, політичним бізнесменам важко бути ще й стратегами… Як завжди, деякі особи, що називають себе опозиціонерами, намагалися випустити пару народного протесту, звести людей на манівці та організувати чергові «переможні танці». Переконався ще раз, що верхівка опозиції боїться Національної революції не менше, ніж Янукович і його зграя шакалів. Відверто засмутили всі виступи зі сцени партійних вождів. Націоналізмом і Революцією навіть не пахло! Переконаний, що вони вчора мали можливість стати реальними, а не штучними Лідерами Нації: закликати народ до Національної революції та повести за собою людей. На жаль, вони цього не зробили. Прагматики... Шкода! Ми б за ними пішли… Але, добре знаючи опозиційне середовище, сподіваюсь, що там знайдуться депутати, активісти, бійці, які не будуть підігравати партійним «шахраям», а поведуть за собою українців… Вельми тішить, що українська молодь – це не раби. Козацька мати – жива! Хлопці з різних національних середовищ – праві (як їх тепер називають) – зробили для України незрівнянно більше, здійснюючи національно-революційну агітацію та вступаючи у силове протистояння з «псами режиму», ніж всі «геніальні» виступи опозиціонерів. Хлопці – за вами майбутнє! Всі плюгавенькі політиканчики, які вже понад двадцять років водять українців зачарованим колом, рано чи пізно відійдуть, а вам жити і творити. Наступайте, йдіть вперед, нехтуйте штучними стандартами! Наш прапор – червоно-чорний стяг Національної революції! Наш шлях – Національна революція! Наша мета – Національна державність українського народу та побудова якісно нової співдружності Національних держав Європи! Ні більше, ні менше… Тризубівці – молодці! Без зайвого галасу і розмахування прапорами робили свою справу: комуністичні намети, Кабмін, «тітушки», Майдан… Нам не треба мандатів, посад, високих рейтингів чи теплих місць... Ми – воїни Національної революції, і нам своє робить. Пам’ятаймо слова однієї із наших молитов: «…Господи! Зміцни в мені любов до моєї Нації, щоби міг я в її інтересах і навіть проти її волі рятувати її від Твоїх ворогів...» Друзі! Провели розвідку боєм – готуймося до наступу!

Висновок 1: Верхівці опозиціонерів треба ставати прихильниками українського націоналізму і Національної революції або забиратися геть разом з антиукраїнською владою.

Висновок 2: З точки зору людської фізіології, людина, яка кричить, витрачає дуже багато енергії і потім не може брати повноцінної участі у силових сутичках. Окрім того, є дуже гарна приказка: «Собака, яка гавкає, не вкусить»… Тому, багато хто із політиків, знаючи це, намагається маніпулювати масами людей, перетворюючи у безперспективний галас будь-яку акцію. Потрібно це врахувати!

Висновок 3: Прості працівники міліції і навіть «беркути» психологічно були пригнічені народним волевиявленням. Це позитив…

Висновок 4: Українська націоналістична молодь може зламати всі партійно-політичні «договірняки» між антиукраїнською владою і державницькою (все ж таки) опозицією. Потрібно згуртуватися, ліквідувати режим внутрішньої окупації та здобути державність для своєї нації.

Висновок 5: Шанс для українців є! Акція 28-29 листопада може бути вирішальною. Якщо лідери опозиції не стануть на заваді прагненню українців бути господарями своєї долі на своїй землі, то українці можуть вирішити питання ліквідації режиму вже!

Тому закликаю всіх українців вирушати до Києва, щоб здобути для себе і майбутніх поколінь омріяні Свободу, Справедливість, Добробут! Національна революція буде!”

Заслуговує на увагу і підготовлена “Тризубом” відозва “Від акцій протесту — до Національної революції!” Цілком природно, що та відозва наголошувала на неприпустимості зближення з імперською Москвою: “Ми виступаємо категорично ПРОТИ входження України у неоімперський проект кремлівських карликів під назвою «Митний союз», бо за сотні років українці пересвідчилися у тому, що будь-яка «інтеграція» з Москвою несе геноцид, русифікацію, експлуатацію та повне поневолення української нації. Геть від Москви!” Одначе так само та відозва акцентувала увагу на неприпустимості вступу до Євросоюзу: “Ми виступаємо ПРОТИ входження України у Євросоюз, бо чудово усвідомлюємо, що від Європи у ньому тільки і лишилася, що назва. Політика антихристиянства, ліберального тоталітаризму, мультикультуралізму, псевдотолерантності, знищення національних стрижнів європейських народів, штучна заміна європейців на емігрантів — вихідців з Азії та Африки, пропаганда сатанізму та його підвидів: атеїзму, гомосексуальної диктатури, споживацтва тощо, — є тими рушіями, які в корні відрізняють справжні національні та людські ідеали, а отже й ідеологію українського націоналізму, від новітньої форми псевдоєвропейського імперіалізму”.

Застерігаючи українське суспільство від деструктивних орієнтирів, відозва “Від акцій протесту — до Національної революції!” закликала іти воістину єдиноправильним шляхом — шляхом Національної революції: “Українці! Вийшовши на Майдани, не спокушаймося словами солодкоголосих обіцяльників — надурять черговий раз! Перетворення акцій на маніфестації, закінченням яких буде чергова «переможна» дискотека і жодних політичних результатів — це перемога внутрішньо-окупаційного режиму. Ми, українці, продовжимо жити у мороці! Вийшовши на Майдани, гуртуймося під червоно-чорними стягами Національної революції, творімо структури Національного спротиву та висуваймо вимоги зміни антиукраїнської влади і революційних перетворень у державі! Українці, самі творімо Провід Нації!”

Не буде зайвим також згадати і про підготовлену аналітиками Науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова “Заяву з приводу євроінтеграційних процесів” від 22 листопада 2013 року. Процитуємо її найбільш значущі моменти: “Україна – не лише географічно, а й культурно – європейська нація. Бажання українців розбудовувати більш тісні стосунки з європейськими державами, модернізувати за європейськими зразками економіку й соціальну сферу, а не наслідувати культурно чужу й постійно агресивну колишню метрополією – євразійську Росію – є закономірним і зрозумілим. Однак повновартісними, партнерськими, рівноправними ці стосунки можуть бути лише тоді, коли Україна пройде політичним шляхом балтійських (Литва Латвія, Естонія) та середньоєвропейських (Польща, Угорщина, Чехія та ін.) країн – стане повноцінною національною державою. Саме цей шлях відповідає українській культурно-політичній традиції: Шевченковій державі-“хаті”, Франковому “національному ідеалові”, націоналістичній УССД (Українській Соборній Самостійній Державі). Тільки в державі, базованій на українській національній ідеї можна сподіватися на здійснення європейської модернізації без русифікації та вестернізації, на утвердження принципів національного народовладдя, а також на виважену, проукраїнську геополітичну стратегію.

Справді, останні події лише підтверджують мудру думку Ліни Костенко, що ми живемо в неоколоніальні часи – в період “ночі державності”. Але саме в такі часи найкраще видно і те світло, що виводить із політичної темряви. Йдеться про світло національної ідеї – світло боротьби за українську національну державу! Проголошуючи націоналістичне гасло “Слава Україні!” не забуваймо про це”.

Одначе тогочасний суспільно-політичний мейнстрім був досить далеким від думки націоналістів. З одного боку, революційного розвитку подій боялася опозиція. З іншого боку, “громадські діджеї” Майдану взагалі хотіли обмежитися виключно гаслами євроінтеграції і не допустити не те, що революційної, але й елементарної антирежимної риторики (згадаймо, як на “неполітичному Майдані” називали “провокаторами” за гасло “Банду — геть!” або ж закликали не вживати вітання “Слава нації — смерть ворогам!”).

Окрім тогочасної риторики, варто також згадати і про методику та естетику протесту. Націоналісти від самого початку протестних акцій були готовими до силового розвитку сценарію. І для членів “Тризубу”, і для націоналістичної молоді з інших організацій та рухів слова “Душу й тіло ми положим за нашу свободу” не були банальністю. Окрім представників організованого націоналістичного руху до силових акцій протесту був морально готовим і певний відсоток пересічних протестувальників. Націоналісти брали активну участь у сутичках з прислужниками Януковича у двадцятих числах листопаду. У ніч розгону “студентського” Майдану саме хлопці з новоствореного “Правого сектору” узяли головний удар на себе і своїм спротивом озвірілим співробітникам “Беркуту” дали можливість відійти хоч частині мирних протестувальників. Потім було перше грудня — день гнів, котрий, здавалось би, мав переломити ситуацію на користь українського народу. Проте опозиція доклала максимум зусиль, щоб так не сталось...

Контролюючи ЗМІ і маючи монополію на сцену Майдану, опозиція переконувала людей, що націоналістична молодь — це “провокатори”, “найманці Банкової”, “агенти Кремля” тощо. Близько місяця революціонерам доводилося не лише остерігатися МВС та СБУ, але й тримати “внутрішній фронт” і захищатися від сердечних протестувальників, котрі вимагали зняти маски, перестати носити засоби самооборони і т.д. Ситуацію змінила безрезультатність овечого стояння на Майдані, шквал репресій і “диктаторські закони” 16 січня. Коли 19 січня “Правий сектор” відновив активне протистояння з прислужниками режиму, для сотень тисяч українців його бійці стали героями.

Врешті-решт, Майдан за великим рахунком став таким, яким його хотіли бачити революціонери. Мантри про євроінтеграцію відійшли у минуле. На перше місце вийшли гасла відставки Януковича та повного перезавантаження влади. Замість дискотечного настрою з'явилася готовність до рішучих дій. Саме ці метаморфози, до яких націоналісти закликали ще наприкінці листопаду, зробили Майдан сильним і змусили Януковича втекти з країни. Але якою ціною? Ціною Небесної Сотні (а фактично, зважаючи на кількість “зниклих безвісти”, — Небесного Батальйону), ціною тисяч поранених. А могло бути інакше. Могло бути менше жертв. Могло — якби суспільство відразу прислухалося до думки націоналістів і пішло за ними.

Нині більш, ніж помітними є контрреволюційні процеси. Передусім, сильного удару по Національній революції завдала російська агресія. Саме Росія врятувала українських олігархів. Саме Росія дала козирі в руки дискредитованої опозиції. Саме Росія знову штовхнула Україну в “теплі обійми” євроатлантичних глобалістських структур. Комуністична партія та Партія регіонів не заборонені. Люстрація не здійснюється, корупційні схеми відроджуються і набирають нових обертів. Тимчасовий уряд здає національні інтереси Москві та Заходу. Спроби націоналістів протидіяти агресорам та сепаратистам поборюються колаборантами з числа силовиків (пригадаймо, приміром, арешти націоналістів у Харкові за оборону власного офісу від чисельно переважаючих бойовиків-сепаратистів). Ті, які учора зараховували себе до опозиції, сьогодні підтверджують очевидний факт: вони абсолютно не зацікавлені у зміні системи влади.

За таких умов через проплачені ЗМІ, найнятих Інтернет-”тролів” та спираючись на затуманеність мислення широких мас населення розгортається кампанія дискредитації націоналістичного руху. Чого лишень вартує ракурс, під яким були подані події 27 березня під Верховною Радою. Учасники віче на чолі з активістами “Правого сектору” провели пікет Верховної Ради з вимогами відставки міністра-колаборанта А. Авакова, справедливого розслідування замовного вбивства О. Музичка, активізації роботи по пошуку винних у масових вбивствах та прийняття люстраційного законодавства. Для багатьох українських громадян ці дії стали незрозумілими, і “Правий сектор” постав в іпостасі “московських провокаторів”, мета яких — створювати “картинку” для московських ЗМІ (ніби ці ЗМІ не вміють самостійно малювати “картинки”) і створювати “підстави” для подальшої московської агресії (ніби тоді, коли діють політична воля і право сили, ці “підстави” є важливими).

На жаль, суспільство ще не зрозуміло, що потрібно прислуховуватися до думки націоналістів. Не тому, що вони “святі”, “непомильні” і т. д. Націоналіст не є непомильним. Одначе він є людиною, котра мислить і діє, відштовхуючись від категорії національної ідеї. Він — це носій політичної методології, котра випливає із єства нації і спрямовується на забезпечення її прав та інтересів. Нещодавно, довго не слухаючись голосу націоналістів і піддаючись на маніпуляції кримінально-олігархічної “еліти”, українці у момент прозріння втратили Небесну Сотню. Не дай, Боже, щоб українці невдовзі втратили Небесну Дивізію, Корпус, Армію. Тим паче — безрезультатно...