«Елітарні» народи. Вивчення елітарної термінології може дати чимало для дослідника соціальної та етнічної історії. Наприклад, елітарна термінологія у слов’янських мовах. Вона виявляється майже повністю запозиченою. «Гетьман» – з німецької; «цар» («цѣсарь») – через грецьку з латини; «король» – похідне від імені Карла Великого; «князь» – від германського könig чи konning; «бо(л)ярин» – з тюркських мов; «жупан», а відповідно й «пан» – давнє запозичення з іранських. Маємо також кальки. Цілком слов’янський за формою титул «господар(ь)» був перекладом латинського dominus. Старовинним і питомо слов’янським можна було б вважати термін «воєвода», якби не (навряд чи випадковий) збіг з давнім германським Heerzoge – «той, хто веде військо», «воє-вода». Відомий також менш спеціальний термін «владика», а також «володар», утворений від слов’янського «влада/власть/волость» (сюди ж – старослов’янське «властелинъ»). Проте, імовірно, частина похідних від «власть/володѣти» були штучно сконструйовані під час перекладу грецьких текстів на слов’янську мову у кирило-мефодіївські часи. Що залишається? – дуже невиразні і розмиті «старійшина»/«старшина»/«старець» та «вождь» (теж досить книжне слово).

У цьому переліку я не прагнув буквальної точності і вичерпності. Хотілося зафіксувати сам факт. Про що це нам говорить? Про те, що носії слов’янських мов віддавна існували в рамках суспільств, де соціальна і політична еліта була іншого етнічного походження. Інакше кажучи, це стверджує факт того, що у давнину відбувався етнічний «розподіл» соціальних ролей. Одні етноси могли бути більш «елітними», інші – більш «службовими» (щоб не сказати гостріше).

Проте, я жодним чином не кажу про «неповноцінність» певних етносів чи «природжену нездатність» до державотворення певних груп. Зате я спеціально піднімаю тему, щоб вийти на важливий, як на мене, момент. Викриваючи расистську або націоналістичну тенденційність, мусимо пам’ятати, що хибні інтерпретації можуть використовувати цілком реальні факти. І відкидаючи концепцію, не впадаймо в іншу тенденційність, а відбираймо зерна від полови. При цьому визнання тих чи інших фактів не є образливим чи некоректним. Нічого страшного немає від визнання того, що германці в давні часи становили еліту в багатьох країнах з негерманським основним населенням, наприклад – у слов’янських. Це яскраво доводить германська за походження елітарна термінологія у слов’янських мовах. Загалом, відомо, що рухливі індоєвропейці нерідко ставали елітарним станом у неіндоєвропейських країнах (на Близькому Сході, Малій Азії, Індії, імовірно, Західній Європі).

Між тим, германці не були серед індоєвропейців найбільш «аристократичним» народом. Одним із таких були кельти. Дослідники зауважували присутність у кельтських та італійських мовах елітарної лексики, невідомої їхнім найближчим сусідам. Водночас примітно, що та ж лексика присутня у індоаріїв (наприклад, лат. Rex, дв-ірл. Rix, інд. Raj – «король/цар»). Колись, десь у Середній чи Середньо-Східній Європі, предки кельтів та аріїв жили разом, а потім розійшлись, опинившись на протилежних кінцях індоєвропейського простору.

«Соціальна культура», суспільна традиція. Загальний огляд історії давніх індоєвропейських народів і структурне порівняння їхніх суспільних порядків дозволяє зробити цікаві спостереження. Так, впадає в око подібність організації суспільства у кельтів Галії (описаних Юлієм Цезарем) та у давній Індії. Скажімо, у цих народів була окрема верства (стан, варна) жерців (брахмани – у аріїв, друїди – у кельтів), чого не видно, принаймні настільки виражено, в інших індоєвропейців (германці, слов’яни, іранці тощо). Другою після жерців була верства воїнів («вершники», за Цезарем, у кельтів, кшатрії – у аріїв), родова військова еліта, з якої виходили «королі/царі». При цьому може здатися парадоксальним, що ані в аріїв, ані у кельтів не з’явилося потужних державних, централізованих управлінських структур.

Кельти мали значне соціальне розшарування, але це не призводило автоматично до появи держави. Їхні «королі» не мали суверенної влади (суверенної від, передусім, свого ж суспільства), будучи тільки лідерами угрупувань знаті. Був розвинутий інститут клієнтели, рабства. Стрижнем суспільної організації були ієрархічні об’єднання довкола певного клану, що включали знатну родину, її «супутників», «клієнтів», простолюд, над якими вона мала протекторат в обмін на різні повинності, і рабів. Тим не менш, сила і свобода кельтської еліти не призводила до виникнення влади іншої якості. Щось подібне бачимо в Індії, де основу давнього суспільства, принаймні в ранній період, становили окремі клани.

Відзначимо, з часом, з розвитком технологій, встановленням тісніших торговельних контактів з сусідами, накопиченням більших матеріальних благ ситуація залишалася подібною. До модерної доби з державністю у кельтських народів «не складалося». Централізовані політичні структури у кельтів (як і в індоаріїв) були здебільшого привнесені завойовниками. Як охарактеризувати це явище? Припускаємо, йдеться про таку «соціальну культуру», тобто традиції суспільного життя, набір неписаних норм та уявлень, що сприяє відтворенню певної схеми соціальної організації. При тому треба сказати, що деякі соціальні культури були і є більш «аристократичними», інші – більш «автократичними», ще інші – більш «егалітаристськими».

Задамося питанням, чи не є українська «клановість» і «невдачі» збудувати розвинуту державність реплікою соціальної культури «кельтського зразка», що передбачає потужну еліту, але слабкість централізованих управлінських структур? Сучасні «фінансово-промислові групи», міцні промисловці і поміщики 2-ї пол. ХІХ – поч. ХХ ст., потужна козацька старшина на Лівобережжі і польські магнати на Правобережжі у XVIII ст., князівська еліта XVI-XVII ст. (паралельно з державними установами існування неформальних ієрархічних угрупувань на чолі з князями, родовою елітою) – чи не повторюється певний «соціальний візерунок»? Чи то випадковість? А може справді свідчення існування специфічної соціальної культури? Хочемо ми цього чи ні, але чи коли-небудь суспільна стабільність на «українських» землях підтримувалася інакше, ніж за рахунок сильних «кланів»? Не дарма суспільна криза, що спричинилася до козацьких воєн XVII ст., розпочалася, коли вигасли княжі роди і зламалася традиційна модель.

Держава versus аристократія. Колись я досить зневажливо поставився, а тепер мушу прислухатися, до тези Омеляна Пріцака: держави не виникають самі по собі, закономірно всюди після досягнення певного рівня економічного розвитку. Він вважав, що держава (для нього – однозначно позитивне явище) може бути створена лише історично свідомими елітами. Можна полемізувати з висновками вченого, але напрямок думки був слушним. Економічні і соціологічні фактори (відтворююче господарство, значна щільність населення) тільки уможливлюють появу держав. Конкуренція і війни між спільнотами також не є запорукою виникнення держави навіть за умов щільності населення, ефективних способів господарювання та вміння використати надлишковий продукт. Все це не є безпосередніми причинами і приводами державотворення. А мене цікавлять саме вони.

На державу корисно поглянути як на своєрідний «культурний пакет», набір практик та уявлень, що формуються у дуже специфічних умовах, а потім «передаються», нав’язуються, насаджуються, свідомо переймаються, поширюються завдяки елітам. Тобто, це такий собі «винахід», який можна зіставити з колесом. Колесо не винаходилося незалежно всіма народами за певного рівня економічного розвитку, а передавалося, запозичувалося, приходило з завойовниками. Так само і держава, яка стала зручним винаходом і забезпечила (принаймні в певних умовах і епохах) перевагу одних суспільств над іншими. Можна припускати кілька незалежних вогнищ виникнення централізованої державної організації: Шумер, Єгипет, Китай, Мезоамерика, долина Інду. Але всі інші подібні утворення творилися людьми, які знали про вже наявні держави, щонайменш мали контакти з ними.

Держави не виникали мирно і за сприятливих та прийнятних умов життя більшості населення. Державотворення значною мірою вимушений крок, хоча, звісно, державна організація (принаймні на певному історичному відрізку) найефективніше вирішувала деякі суспільні проблеми, а також забезпечувала стабільність та сталий розвиток. З цього можна зробити висновок: теоретично за сприятливих умов життя суспільства не потребують держав. Проте, один раз з’явившись, держава намагається продовжити своє існування, навіть якщо виникла як «відповідь» на кризу, а причини кризи вже давно неактуальні. Загостреною аналогією може служити тоталітаризм. Він виникав в умовах соціальної, економічної, культурної кризи і намагався втримати своє існування. Але чи це означає, що без тоталітаризму не можна жити і забезпечувати сталий розвиток суспільства? Звісно, ні. Щось подібне і з державою.

Держава, як апарат управління, монопольна і кінцева владна, судова та економічна інстанція, в певному сенсі протиставлена свободі еліти. Історія показує, що країни з розвинутим елітарним станом мали слабку державну організацію (Галлія, Індія, Річ Посполита, Священна Римська імперія). І навпаки. Аристократія схильна до кланово-клієнтарної організації, тимчасових союзів, альянсів, без сталих контрольних інституцій. Розвинуті державні, знеособлені, структури і апарат, що стоїть над особистістю, їй не сприяють. Навіть держава патримоніальна, що не має розвинутих бюрократичних структур, все ж заснована на виключності одного роду/родини. З погляду аристократизму найкращий устрій суміщає ієрархічність в рамках усього суспільства та відсутність закріпленої ієрархії (егалітаризм тут – не точне слово), свободу і рівноправність в рамках елітарної верстви.

Елітаризм передбачає виражену нерівність та ієрархію, але водночас таку організацію вищої верстви, що унеможливлює утиск гідності її представників. Тобто це радше не держава, а асоціація (королівство/царство як «володарювання», але не як сталий бюрократичний апарат). Саме єдиний державний механізм сприяє соціальному зрівнянню і приглушенню аристократизму. Імперія та аристократія мають спільний інтерес лише під час розширення імперії, зовнішньої експансії, війн. У стабільній ситуації імперія, могутня централізована держава, стає ярмом для еліти – не менше, ніж для інших верств.

Німецькі землі протягом існування «Священної Римської імперії» стали таким собі «розсадником аристократії». Ця держава заслужила в історіографії і публіцистиці славу «погано впорядкованої», слабкої, роздрібненої і т.д. Утім, саме цей, Перший Рейх, на відміну від Другого і тим більш Третього, протримався вісім століть і ледь не став справжнім «тисячолітнім рейхом». Чому? Одна з причин саме у тому, що це не була централізована держава, імперія трималася на силі еліти, на відносній рівновазі між достатньо вільними у можливостях владними харизматичними родами.

Відзначу, що заснування багатьох, зокрема середньовічних, держав було наслідком рішучого акту – знищення родової еліти, захоплення монополії на вищу гідність і владу однією родиною. Так було у франків наприкінці V ст., коли Хлодвіг винищував своїх родичів та усіх інших, численних, франкських королів, вождів і родових старійшин. Виникнення Норвезького королівства було власне війною найсильнішої родини конунгів з численними і сильними ярлами (одним з наслідків війни була колонізація Ісландії; родова знать заснувала там суспільство з сильною аристократією, але без держави). Так було на Русі, де Рюриковичі завоювали монополію за князівське звання. Так само сталося у Литві, де Міндовг виганяв і вбивав своїх родичів та інших князів.

Демократія versus «демократія»? У набагато більшій мірі, ніж держава, «культурним пакетом», винаходом, можна вважати представницьку «ліберальну демократію». Зрештою, демократія – теж традиційний устрій. Але демократія буває різна. І різним буває «демос». Наскільки «справжньою» є керована, штучна, демократія, що є насправді поєднанням олігархії з охлократією (чи не щось подібне спостерігаємо в Україні досі?) або прихованою тиранією? Існує інший варіант – аристократична демократія, що передбачає свободу еліти, «політичного народу». Афіни, республіканський Рим, Ісландія можуть бути більшою чи меншою мірою прикладами такої демократії.

Між тим, помітно, що демократія не витримувала масштабності: як в сенсі територіального поширення, так і числа задіяних громадян. Знищення або крайнє зниження цензу, перетворення з прямої/безпосередньої демократії обмеженого кола на представницьку демократію усього населення часто вели до переродження демократії на автократію (явну чи приховану) – вочевидь працювали невблаганні соціологічні закони. Безпосередні, традиційні, демократії – не цілком держави, вони не потребують сталих потужних бюрократичних установ. Натомість представницькі демократії на таких установах тримаються. Отже, якщо протиставляти державність та аристократизм, то держава представницької демократії виявляється не сприятливим для аристократії устроєм. На великих територіях найкращим устроєм, що забезпечує свободу аристократії, є лише модель асоціації можновладців (на кшталт Першого Рейху).

При насадженні ліберально-демократичної моделі, нерідко де-факто перемагає традиційний у певній країні устрій, для якого представницька демократія служить тільки формальною оболонкою. Так є в Росії, мабуть, подібне складається в Україні. Причиною є конфлікт між соціальною культурою і моделлю політичного устрою, який впроваджують. Запозичена модель (престижна, запроваджена під тиском тощо) не працює або погано працює, бо вироблена в іншій соціальній культурі. Ліберально-демократична модель була і є цілком природною в частині держав Західної Європи і США (хоч має суттєві відмінності у різних країнах). Там вона сформувалася з логіки місцевого розвитку, на місцевому ґрунті і є в цьому сенсі традиційною формою організації. Натомість в Україні сучасна модель демократичної представницької республіки виростає з устрою радянської України, що не мав місцевого коріння.

Дещо про умови майбутнього аристократизму. Аристократизм протистоїть розподілу праці, йому притаманний розподіл покликань. Протягом століть аристократизму заважали:

- централізована бюрократична держава;

- виродження через станову чи кастову правову закритість;

- капіталістична нерівність і тотальна ринковість;

- соціалістична зрівнялівка.

В двох останніх випадках йшлося про залежність людей одне від одного – економічну та енергетичну, а також про вимушений розподіл праці.

Звідси робимо висновок, що аристократизму сприяє вільний розподіл людей, свобода виявлення покликання і реалізації духу. Але це можливо тільки за умови подолання економічної і енергетичної залежності між людьми.

Всеволод Попроцький