В наші дні незалежної України сильно помітна відсутність геополітичної доктрини. Не дивно, адже часто можна почути, що й національної ідеї у нас немає, а геополітика має базуватись на сильній державній політиці та національній ідеї. Політика багатовекторності мала свої переваги лиш в тому, що Україна не була втягнута ні в так звану "вісь зла”, ні в НАТО. Політика багатовекторності дала змогу відтермінувати геополітичний вибір, залишивши його майбутньому поколінню політиків, які матимуть більшу політичну волю. Задекларовані давно наміри інтеграції в Європейський Союз та НАТО не відповідають довготривалим українським прагнення геополітики. Захід нам не допоможе, так само як і Схід, євразійський вектор інтеграції ще менш прийнятний, а для багатьох людей навіть лякаючий домінацією деспотії в її найгірших картинах. То що ж робити, стояти далі на роздоріжжі Заходу і Сходу? Шукати модель зовнішньополітичного нейтралітету?

Української Швейцарії не відбудеться, у нас зовсім інший зміст та розташування країни. Наше життя – буремний пульс підйомів та падінь, а не гірський затишок. Наш експорт – важка промисловість, а не годинники. Наш капітал – не банки і фінанси, а кров і земля: багаті чорноземи та талановиті красиві люди. Наше призначення – панування в регіоні (як мінімум), і лише від нас залежить, чи здійснимо ми його, чи перетворимося в попіл історії.

Різні цивілізації – різні вектори інтеграції. Час від часу в інформаційний простір вкидають тези про те, що є наче 2 України: Західна, яка прагне на Захід, в Європу та Східна, яка прагне в Росію. Цей поділ не лише підтримується московськими політтехнологами, час від часу чуєш таке й від звичайних людей. Культурно-вмотивований сепаратизм існує з обох боків кордону: і у прозахідних лібералів, і у проросійських шовіністів, і навіть з третього боку – від радикальних ісламістів з середовища кримських татар. Нащастя, такі сепаратисти обмежені в своїх можливостях (дуже часто – навіть в розумових). Разом з тим, є відмінність та різниця між українцями, так само, як є різниця між різними субетносами всіх націй. Але чи є цивілізаційний поділ всередині самої України, чи це лише політична домальовка?

Згідно з Хантінгтоном, лінія цивілізаційної межі між Західною та Православною (Orthodox) цивілізацією проходить якраз через Україну. Як приклад він наводить президентські вибори, коли Західна Україна голосувала за Кравчука, Східна – за Кучму. За його логікою, результати виборів 2004 мали б ще більше це підтвердити, і тоді вибір був більш цивілізаційно окреслений, ніж в 2010 році: прозахідний Ющенко та проросійський Янукович. Хантінгтон вважає, що базисом цивілізації є релігія, отже основа західної цивілізації – католицизм, а православної – православне християнство. (Але ми бачимо, що щодо України він помилявся, бо на президентських виборах поділ по підтримці кандидата не має релігійного забарвлення) Яскравим прикладом цивілізаційної належності є війна в Боснії, коли західна цивілізація підтримувала католиків-хорватів, православна цивілізація – сербів, а ісламська цивілізація – боснійських мусульман (яких також підтримували США, міжцивілізаційний нонсенс, який ми спостерігали не раз, один з останніх прикладів – війна в Сирії). Хантінгтон стверджує, що Росія – серцевинна держава (core state) православної цивілізації, в той же час, як Україна – міжцивілізаційно поділена країна, більшість якої належить до православної цивілізації.

Якщо читати "Зіткнення цивілізацій”, то з цим можна погодитись, але навіть якщо йти за хантінгтонівською концепцією цивілізацій, то на все можна подивитись з іншою перспективою та проекцією. Цивілізаційна розбіжність України може бути легко подолана єдиним кроком – створенням Єдиної Помісної Церкви з центром в Києві. Очевидно, що українським греко-католикам набагато ближчий Київ як духовний і політичний центр, а не Ватикан, Лондон чи Вашингтон (сучасний центр Західної цивілізації). Безперечно, тепер Росія сильніше ніж Україна, тому й має вона претензію не лише бути лідером православної цивілізації, а й регіональним лідером та однією з провідних держав світу. Разом з тим, не все так просто в самій Росії. Вже зараз Москву називають Москва-бадом, а на релігійне ісламське свято Курбан-Байрам збирається така кількість мусульман, що складається враження, що Москва – не центр православ'я, а центр ісламу. Територіальна, етнічна та цивілізаційна різноманітність Росії – величезна: окрім православної, ми бачимо і елементи західної цивілізації, які присутні в європейській частині Росії, ми бачимо велику присутність ісламської цивілізації і навіть китайської (на Далекому Сході в багатьох російських містах кількість китайців наближається до половини або й перейшла цю межу). Важко претендувати на монополію цивілізаційної місії православної цивілізації, будучи спільнотою цивілізацій, єдність яких тримається в жорсткому кулаці сучасної російської політичної еліти. Саме тому ми все рідше чуємо про три Русі, слов'янську єдність, свій панславізм Москва замінила євразійством. Але що буде, коли закінчиться сировина? Якщо постане нова опозиція, і, перш за все, серед народів-сепаратистів, які вирішать жити окремо від центру? Чи внаслідок занепаду або зменшення впливу Росії, чи внаслідок свого підйому Україна має всі шанси взяти на себе провідну роль в регіоні та стати ключовою (серцевинною) державою православної цивілізації. Сильна економіка, ядерна зброя та імперське мислення допомогли би пришвидшити домінацію Києва в регіоні, але навіть без них ми маємо всі перспективи. Навіть за найприменшенішим рахунком, Київ старший не лише за Москву, а й за багато інших європейських та світових столиць. Навіть багатьох росіян духовні потуги та історичні міркування приводять до Києва.

"Схід і Захід” – найбільш ворожа Україні доктрина

Сьогодні багатьох цікавить, чи підпишемо ми Угоду про асоціацію з ЄС, чи будемо інтегруватись далі на Захід, чи повернемо в сферу впливів Росії. Це поточні зовнішньополітичні події. Правильно цим перейматись, лише неправильно вибрана вісь інтеграції.

Юрій Липа вважав "Схід – Захід” найбільш ворожою доктриною для України:

Нема певнішої для знищення України. Прикладім „схід-захід" до українського релігійного життя — і будемо мати релігійну війну; прикладім „схід-захід" до політичних орієнтацій — і будемо мати вдячне поле до попису чужих агентів;прикладім неуцьку форму „народу-бастарду" до окреслення українського характеру — і будемо мати джерело пониження до кінця світу. „Схід-Захід" — формула тільки українського пораженства, а не відчуття серединности.

Зрештою, пригляньмося до Геополітичних тенденцій України. Вони є реальні, вони — двигуни історії.Бо ж передусім не схід і не захід є джерелом України. Підложжям її раси, підложжям ї ї культури й світогляду від самого початку і до останніх часів був — Південь. Звідти прийшло оформлення христіянства, тільки туди була єдина спроба перенесення столиці з Києва. Південь, Дунай і Закавказзя — це напрямні головної єкспанзії київських князів, Середземне море — напрямна політичної і торговельної експанзії античного Понту.

Визначення напрямної на схід чи на захід — це передусім нищення власного характеру, духовости. Що прийшла з півдня. Духовости, що зросла над південними морями й вододілами і розпросторилась, як кров по жилах, ідучи вгору Дніпром, Дністром, Дунаєм, Богом і Доном, несучи до найглухіших закутків українських земель подих півдня. ...

Нарешті друга напрямна українських земель і раси — це Північ. Звідти прийшла династія норманів, звідти, як і з півдня, прийшли користі торговельного посередництва, культурної виміни. Звідти ж прийшов такий важний первень раси, як ґоти. Бо де ж поділася головна маса остроґотів і їх велика держава, коли не перейшла в кров українців? Врешті на північ була військова експанзія київських князів, там була найбільша домінія Києва — Новгород.

Тільки вісь Південь-Північ є віссю українських земель.

Вісь "Північ - Південь”

Як колись варяги прийшли на Русь, щоб допомогти керувати під час політичної кризи, так само скандинавські інвестори можуть прийти в Україну зараз. Існують 2 протилежні точки зору на інвестиції:

1. Інвестиції – абсолютне добро

2. Інвестиції = окупація

Прихильники першої точки зору – ліберали, які мислять світ лише економічними категоріями, прихильники ж другої точки зору – радикальні націоналісти, для яких ідеально жити окремо, в автаркії. Істина – посередині, але ближче до другої точки зору. Важливим є те, хто та куди інвестує. Наприклад, інвестиція може бути в інтернет-стартап. Норвезький інвестор наймає команду ІТ-спеціалістів з України, які створюють цікаву й потрібну програму, яку потім купують в усьому світі. Прибуток інвестору, прибуток розробникам, які при достатньому успіху програми мають тепер достатньо коштів, щоб самим інвестувати. Інший приклад – азійський інвестор купує завод, звільняє робітників, завозить свою робочу силу, бо так дешевше, заощаджує кошти на екологічних програмах, намагається впливати на державні органи в регіоні, або й в парламенті. Не важко визначити, де є приклад позитивних інвестицій, а де – негативних. Скандинавські, чорноморські та балтійські країни близькі нам культурно й ментально, а співпрацю завжди легше засновувати на спільних ідеалах та інтересах.

Чорноморсько-балтійський союз – це проект, який може постати поступово за ініціативою Києва. Звісно, зараз це не просто уявити, адже частина потенційних країн-учасниць – члени ЄС, але почати можна з того, що посилити співпрацю в чорноморському регіоні. Світ динамічний, отже ніхто не гарантує, що ЄС та Митний Союз триватимуть довго. Якщо Чорноморсько-Балтійський союз зможе запропонувати гідну альтернативу – до неї приглядатимуться інші. Для цього Україна має і теоретичні підстави (Юрій Липа) і економічний потенціал (освічені люди, перспективи в сфері ІТ, науки, промисловості, тощо) і навіть політичну волю (пункт про Балто-Чорноморський Союз є в програмі партії ВО "Свобода”)

Отже, які кроки можна зробити заради посилення геополітичного вибору України:

1. Перестати мислити категорією "Схід-Захід” та сприйняти вісь "Північ-Південь” як реальну альтернативу.

2. Посилити співпрацю з країнами Чорноморського басейну, балтійськими та скандинавськими країнами.

На жаль, ми часто набагато менше знаємо про Білорусь і Болгарію (два найбільш природних союзники України за Юрієм Липою), ніж про Британію чи Францію.

Створення спільних культурних проектів на додачу до економічної співпраці, прокладання як транспортних, так і туристичних маршрутів можуть стати першими крокам чорноморсько-балтійської співпраці.

3. Активно працювати над розбудовою Української держави. Велика та сильна Україна приречена буде на власний геополітичний вибір та на роль лідера: наставника, а не окупанта чи узурпатора.

Чи усвідомимо ми весь тягар й значимість нашої відповідальності? Крізь віки Княжий Київ кличе нас!

Андрій ВОЛОШИН