Те, що відбувається наприкінці існування
ліберально-комуністичного проекту «незалежна Україна», є концентрованою логікою
історичного процесу. Аналогія між 1917-1921 та 1991-2013 роками пряма і очевидна. Причинно-наслідкові зв’язки не знають емоцій – вони лише констатують факт. Зрештою,
сліпим поводирям слід допомогти впасти в яму,
- так буде краще для всіх. Історія вчить тому, що нічому не вчить (с). На фоні
очевидної неспроможності цієї республіки цілком виправданим виглядає посилений
народний інтерес до правої альтернативи, символом якої стала Українська держава
гетьмана Павла Скоропадського (29.IV.1918 – 14.XII.1918). Темп, з яким набирає обертів культ Скоропадського, за
динамікою повторює несподіваний культ Святослава Хороброго, що зародився в таємних
надрах правих субкультур наприкінці ХХ століття, а нині овіяний німбом
харизматичного спротиву шоу-бізнесовому свинству широкого спектру. Пояснення
просте – українське суспільство, щоденно зомбоване відвертою муттю, потребує
якісно інших, від пропонованих ліберальною масовою культурою, персоніфікованих візуальних
уособлень. Відомо ким ретельно контрольовані та відцензуровані інформаційні
потоки викликають блювотний рефлекс. Втома, відсутність емоцій, розтрощити
зомбоящик вщент. Проте ніхто не здатен скасувати чарівний принцип забороненого
плоду. Авторитарна національна альтернативна є квінтесенцією спасенного
магнетизму. Змучені пілігрими з останніх сил вдивляються у далечінь, - де ти,
омріяний берег? Чи є ти взагалі? І ось тоді, коли вже в диво ніхто не вірить,
коли втрачені останні сподівання і віра підставила шию під зашморг, приходить
спасіння. Вождь. Гетьман. Провідник. Від слова Провидіння. Вождь
знає, що його проклинатимуть. Але це буде після. Завдання національного лідера
– встигнути зробити максимальну кількість хороших справ у відведений долею час.
Завдання тих, хто збереже вірність крізь роки і потрясіння – плекати добру пам’ять,
передаючи правду наступним поколінням. Щоб потім, коли земля знов піде з-під
ніг, мати орієнтир визвольного руху. Зрештою, наш довірливий наївний народ за
визначенням потребує сильної націонал-патріотичної руки. Бодай для того, аби
потім не їсти власних дітей, гірко зітхаючи на згарищах сплюндрованих гопотою
домівок. Спасіння не можливе без віри. Павло Скоропадський, символ втраченої
мрії.
Ставлення
до Гетьманату чітко розмежовує лібералів/комуністів з одного боку і
націоналістів з іншого. Цінності сильної авторитарної обороноздатної держави є
категорично неприйнятними для
різношерстих симпатиків усього, чого завгодно, окрім національних
інтересів. Патріотична адміністративно-командна практика Ясновельможного пана
гетьмана викликає у послідовників Винниченка-Леніна якісь на перший погляд
ірраціональні припадки неконтрольованої ненависті на межі психічного зриву.
Воно й зрозуміло: якості, виплекані Гетьманатом, діаметрально протилежні до
того, що ми маємо нещастя спостерігати у т.зв. «незалежній Україні». Пацифізм і
горезвісна толерантність «незалежної України» один в один повторює ідеологічний
сифіліс УНР, що зрештою призвів до Голодомору. Лагідні помірковані інтелектуали
Центральної ради категорично відкидали саму можливість створення регулярного
українського війська – високочолі помірковані
інтелектуали «незалежної республіки СНГ» знайшли тисячі причин для відмови від
Чорноморського флоту, ядерної зброї та знищення Збройних сил. Центральна рада
жорстко переслідувала націоналістів та створила тепличні умови для ультралівих
бойовиків – еліта «молодої незалежної республіки» запопадливо викорінює правий
рух та плекає абсолютно дегенеративну українофобію. Внутрішня та зовнішня
політика обох республік функціонувала/функціонує за принципом «все для чужих,
нічого для своїх». Тенденції сьогодення лише підтверджують історичні паралелі.
Тверезомислячі співвітчизники, позбавлені рожевих окулярів політкоректності,
висновки вже зробили. Ключовим
моментом Гетьманату стало повернення до традиційного укладу, притаманного саме
цій землі. Неймовірно – заражена марксистською модою Європа билася в кривавих
судомах головою об стіну наче той відьмак на шабаші, а у цей час в Україні крок
за кроком відновлювалися вічні цінності середньовіччя. Павло Скоропадський мав
стратегічне мислення, він знав ціну революціонерам, і тому був стовідсотковим
реакційним контрреволюціонером. В цьому полягає один з уроків Української
держави 1918 року – не лякатися називати речі своїми іменами, не гнатися за
модою, не мавпувати чужоземні зразки. Адже чим була за суттю своєю Центральна
рада УНР, як не спробою змавпувати Врємєнноє правітєльство т.зв. «Свободной
России»? Благання випросити автономію отримали у відповідь цілком справедливу
зневагу. За свідченням очевидців, під час однієї з київських маніфестацій 1917
року її учасники привітали професора М.Грушевського гаслом «Хай живе самостійна
Україна!». «Хай живе федеративна Росія!» - відповів цей виважений інтелектуал. Принагідно доцільно нагадати й про паперову «незалежність»,
яка по факту стала наслідком московського ГКЧП. УНР
відчайдушно плагіатила російських лібералів та соціалістів, «незалежна Україна»
безсоромно копіює РФ. Власне, саме оце мавпування і є констатацією відсутності
реальної державності. Мавпування є свідченням залежності, тому натужні потуги ліберальної
інтелігенції видати бажане за дійсне викликають хіба-що іронічну посмішку. Зірвавши
маски з обох проектів, побачимо відсутність волі до життя. Самоліквідація
закладена від початку. Бо не буде раціонально мислячий господар відмовлятися
від власної безпеки, лишень би комусь там сподобатися. Сам термін «проект», як
термінологічне визначення штучності явища, пасує обом республікам. На відміну від обох республік,
Гетьманат вражає реальністю неможливого. Попри всі спроби замовчувань, факт
існування унікальної консервативної державності, що кинула виклик тодішньому політиканському
гламуру, не підлягає запереченню. Українська держава гетьмана Скоропадського
була, і сім з половиною місяців її існування ніхто не перекреслить. Стежина, що
веде в покрите мороком майбутнє, має властивість здійснювати рух у зворотному
напрямі. Хтось з інтелектуалів, політтехнологів та інших телевізійних експертів
обов’язково скаже, що це не можливо, бо ніде за кордоном
такого немає. Але чим є їхні слова, окрім як набором літер, розставлених у
певній послідовності? Хто з нас вірить словам непідкупних політтехнологів? Павло
Скоропадський довів – не треба ні на кого орієнтуватися. Треба йти в тому
напрямі, яким бажаєш йти. І воздасться. Шлях,
запропонований у квітні 1918 року цим бойовим офіцером і аристократом, прямує у
вічність. Шляхетний шлях, на узбіччі якого зворушливо копирсаються толерантні і
елегантні розумники з бігаючими
оченятами. Феномен
Скоропадського – у затребуваності постаті подібного масштабу в Україні початку
ХХІ століття. Ретро-стиль Гетьманату є актуальним, як ніколи. Втомлене
реформами суспільство буквально волає про необхідність встановлення
консервативного порядку соціальної та національної справедливості. Скільки б не
купували собі шляхетних титулів гопники, якими б фантазійними витребеньками не
виблискували створені в комп’ютерах квазі-генеологічні древа
малиновопиджачної елітки, вся штучність
хирлявої конструкції є очевидною. Louis Vuitton/Brioni це вже тавро, від якого не відмитися. Генерал-лейтенант
імператорської армії виглядав би серед цієї стрьомної публіки білою вороною,
генетично чужою і психологічно незрозумілою.
Уявити Павла Скоропадського в кулуарах борделю на Грушевського (іронія
долі) чи на Банковій не можливо навіть у самому страшному сні. Він був
справжнім, а справжність – це те, чого так бракує теперішній Україні,
затиснутій в лещатах цієї синтетично-целофанової «незалежної республіки СНГ».
Гниття і розклад парламентаризму – не будемо цього приховувати – триває
семимильними кроками і немає цій огидній клоунаді кінця й краю. Тому поява сильної особистості, здатної оперативно і
рішуче припинити неподобство, стане Даром Господнім, винагородою українському
народу за його патологічну лагідну терплячість.
Потужність
гетьманської ідеї в її історичній обумовленості, свіжості, простоті сприйняття,
відсутності пафосу та реакційній динаміці. Павлу Скоропадському для свого
гетьманства не треба було проводити вибори, референдуми та інші плебісцити –
появу сильної руки український народ усіх соціальних станів зустрів з
довгоочікуваним полегшенням, саме як Дар Господній. Завдання нащадків та
послідовників світлої ідеї гетьманського диктатури – зробити правильні висновки
з помилок, що мали місце. Йдеться передусім про підлий білоцерківський заколот проплачених
більшовицькою Москвою лібералів та соціалістів Центральної ради, які сприйняли
небажання гетьмана проливати кров цих начебто співвітчизників за прояв
слабкості. Бій під Мотовилівкою - іржавий ніж у спину Українській мрії про
державу свободи й порядку - довів неприпустимість лояльності до потенційних
ворогів народу, фінансованих з-за кордону. Маргінальні на теперішній час експерти,
які тримають руку на пульсі, фіксують дивовижний сплеск суспільного попиту на
злопам’ятність. Заплутавшись у Гордієвому вузлі протиріч, треба
або змиритися з повільною загибеллю, або. Термінологічна коректність не
дозволяє розкрити тему в усьому її багатогранному розмаїтті. В усякому разі все
і так всім зрозуміло – той, хто має очі, побачить, а той, хто має вуха, почує. Реакційний
консерватизм неогетьманського руху у повній мірі відображає надії та потаємні
прагнення народу України бути господарем своєї землі. Гармонійний симбіоз форми
та змісту, безумовно, вирішить накопичені телепнями-попередниками проблеми,
вирішуючи ці проблеми за рахунок тих, хто безбожно обкрадав наших славних
шахтарів, робітників, військових, селян та інтелігентів. Неможливо собі уявити
Ясновельможного пана гетьмана за столом переговорів з наперсточниками. Сама
постанова питання виглядає абсурдом, адже все набагато простіше і тому
ефективніше: вкрав – повертай. Від темпу повернення залежить подальша доля
крадія, його близьких, поплічників та посібників. Ті, хто обкрадає простий люд,
хто не гребує красти ліки у онкохворих немовлят, не повинні мати претензій на
законні вимоги відновлення природного стану речей. Що стосується покарання, то
на все воля Божа. Практична реалізація -
після відновлення гетьманської форми правління, де повнота влади дозволяє
вирішувати навмисно ускладнені проблеми простими і зрозумілими діями. Павло
Скоропадський повернув Крим до складу України, не вступаючи в дискусії з
бундючними білогвардійськими пораженцями. І санкціонував створення
Всеукраїнської академії наук, не цікавлячись думок з цього приводу
професорсько-викладацького складу незалежного Індокитаю. Він, як вождь свого
народу, знав, що треба робити для блага свого народу. І тому діяв в його
інтересах. Для підкреслення свого статусу ЯВПГ не потребував ексклюзивного
автопарку чи вкрадених земельних ділянок. Жодних сумнівів – гетьман особисто
підписував би накази про публічну страту елітних виродків, які збивають
пішоходів, влаштовують на селян сафарі, розкрадають, наче ті жирні хтиві
пацюки, бюджетні кошти. Морально-етичні імперативи вимагають регулярного
практичного підтвердження, аби абібас-шваль і гадки не мала безкарно гадити,
задовлено при цьому гигикаючи. Хороша репутація – ефективні справи по
нейтралізації падла. Нарешті ще один важливий аспект
доцільності запровадження традиційної для українського суспільства авторитарної
гетьманської форми правління. Шоу-бізнесове виродження вже починає відчувати
чим далі тим більший спротив на передовій культурного фронту. Напомажені істоти
невизначеної статі є мистецьким обличчям економічних реформ, і це є вироком як
для самих реформ, так і для реформаторів. Антитезою до інформаційного сміття є
культурна контрреволюція, запит на яку підтверджується жорстким табу в
підконтрольних відомо кому засобах масової інформації. Доступ до ефірів та
шпальт мають виключно ті, кому в порядному товаристві доступ до ефірів та
шпальт категорично заборонений. Так зване «експертне середовище», що похапцем,
підстрибуючи перебігає з ток-шоу на ток-шоу, після відновлення Гетьманату
усувається від впливу на маси у напрямі мальовничих аграрних пейзажів. Альфа і
омега культурної контрреволюції полягає у відкритті дверей для хорошого та
забороні розповсюдження поганого. Наслідком культурної контрреволюції стає розв’язання
кадрового питання, про яке так бідкаються ті, хто відмовляється полишати
насиджені чиновницькі крісла. Гетьманат – це крісла, звільнені від поганих
елементів. Ефективність Української держави Павла Скоропадського обумовлена
кадровою політикою консерватизму та молодості, де творчий дух юних патріотів
поєднався з життєвим досвідом кадрового потенціалу old school. Інакше
кажучи, союз дідів (відсутність гальм, бо життєвий цикл закінчується) та онуків
(сміливість, як наслідок відсутності думок про наслідки сміливості) долає
заразу поміркованості, на яку хворіють окупанти чиновницьких крісел цієї
республіки. І тут ми переходимо до прикінцевих положень аргументації на користь
нового Гетьманату. До конфігурації осикового кілка. Самоцінність
парламентаризму штучна і аморфна. Припинення існування Центральної ради
наприкінці теплих квітневих днів 1918 року відбулося природнім шляхом,
непомітно як для Києва так і для всієї України. Так падає з дерева з’їдений зсередини хробаками прогнилий плід, плавно перетворюючись
внаслідок падіння на родючий гумус. Те,
що непотрібно – непотрібно. Емоційне піднесення, з яким Павла Петровича Скоропадського
трударі-хлібороби обрали гетьманом, кардинально дисонує з нудними переливаннями
з пустого в порожнє у виконанні усім набридлої елітки політичної нації. Ідентифікація
«незалежної України» як окупаційного проекту находить своє відображення у
результатах діяльності органів влади цієї республіки. Такої відвертої
неприхованої брехні, такої плебейської пихи, такої зверхності, такої
самозакоханої ненависті до платників податків не дозволяли собі навіть орди
монголо-татар. З іншого боку, існуюча об’єднана ліберальна опозиція
дискредитувала себе постійними закликами до колишніх та досі існуючих учасників
свої мітингів «зберігати спокій, не піддаватися на провокації». Помаранчевий
Майдан, зі спадком якого, як з тою писаною торбою носяться мітингові оратори,
залишиться в архівних матеріалах прикладом нейтралізації діянь за допомогою
технологій зовнішнього фінансування та зомбі-впливу на маси. «Помаранчева
революція», «польові командири Майдану», «наметові містечка» - весь цей суповий
набір відкидається куди подалі. Так само, як Павло Скоропадський відкинув куди
подалі мітингових балакунів Центральної ради, які також закликали наївних
довірливих українців не створювати збройні формування, не давити гідру
українофобії усіма доступними засобами, а «зберігати спокій, не піддаватися на
провокації». Паралель між помаранчевими лібералами та їхніми попередниками з
Центральної ради пряма, як натягнута струна. Надто довго і настирливо ліберали
застерігали не піддаватися на провокації, щоб заклики цих самих лібералів до
рішучих дій знаходили очікуваний відгук у потенційної аудиторії. Зрештою,
виникає думка – а чи не були провокаціями заклики лібералів не піддаватися на
провокації? І хто стояв за цими закликами? І хто цей проект фінансував?
У зв’язку з цим жодних ілюзій щодо ефективності діяльності
помаранчевих ліберальних опозиціонерів не повинно існувати за визначенням.
Пропоноване засобами масової інформації протистояння між помаранчевими та
донецькими – це протистояння між Монтеккі і Капулетті, які після урочистого падіння
театральної завіси, змивши грим та звільнившись від аксесуарів, сідають у
елітні автівки та вирушають у найближчий елітний кабак пити елітний коньяк. Існування
всієї цієї театралізованої мішури з її усіма знайомими персонажами є можливе
виключно за рахунок наявності наївності тих, хто сприймає спектакль за чисту
монету. Справді, гра в хорошого і поганого кишенькового злодія здатна розчулити
багатомільйонний контингент глядачів телевізійних серіалів – ось вона, магічна
сила зомбоящика. Павло Скоропадський
бачив паяців наскрізь, тому Центральну раду розігнав. Ліберально-комуністичну трьохгрошову оперу слід обходити
десятою дорогою. Новий гетьманський рух – Третій шлях, прямий, як автобан, і
рівний, як океанська поверхня під час штилю напередодні цунамі. Саме ця
незворушність, небажання брати участь в шоу уродів, риторичний сарказм у
відповідь на благання відвідати черговий мітинг щоб послухати черговий виступ,
і відрізняє праві кола від проектів/форматів. Консервативна контрреволюція не
збирається нікому нічого пробачати. Битися в епілептичних припадках задля
рейтингів модних політиканів, які відкрито відмежовуються від своєї пастви,
закликаючи до репресій на її адресу, праві контрреволюціонери також не будуть. Ще чого не вистачало. Труположество
– це дуже погано. Отже,
ліберально-комуністичні проекти не на часі. Перспективність
відродженого консервативного гетьманського руху підтверджується загальною
тенденцією тяжіння до традиційних цінностей. Київська Русь – легендарна
імперія, що стала чарівною казкою та зразком для наслідування найкращих синів й
дочок народу України. Козаччина – дух одвічної стихії, спомин про
великодержавне коріння, де народ під проводом вождів-гетьманів здатен з
посмішкою на вустах здолати будь-які лиха й перепони. Коліївщина – нагадування
про помсту, яка неминуче дасть про себе знати. Гетьманат Павла Скоропадського –
усвідомлене повернення в минуле для нейтралізації накинутого ззовні чужорідного
хаосу. Відновлення Гетьманату як продовження княжої традиції перебуває в руках
особистості, народженої логікою історичного процесу опанувати тисячолітні
київські пагорби, очистивши їх від окупаційної скверни. Провидіння послало нам
Рюриковичів, Провидіння послало нам Великих гетьманів. Завдання сучасного
консервативного гетьманського руху – готувати прихід нової епохи, стати
соціальною базою загадкових перетворень, що сильною рукою вождя повернуть
колесо історії назад. Відновлення
Гетьманату – вимога часу. Час не зупинити.
|