Впродовж століть суспільно-політична еліта нашого народу незмінно мала військове походження. "Люди війни" старожитної Русі та козацької України, у нескінченних походах та битвах на Великому Степовому Кордоні (цій своєрідній "грані двох світів"), повсякчасно доводили своє природне право перебувати на чолі нашого народу та його державної організації.
Найвизначніший державно-політичний витвір руського народу за всю його історію - Київська Русь - був створений князями-полководцями та їхніми дружинниками, що здійснили грандіозні завоювання на просторах від Дунаю до Білого моря і від Карпат до Волги. Центральну постать нашої історії, засновника Києво-Руської імперії - князя Святослава - літописи змальовують як досконалого воїна та володаря водночас: "князю Святославу възрастъшю и възмужавшю, нача вои совкупляти многи и храбры, и легъко ходя, аки пардусъ, войны многи творяше. Ходя возъ по собѣ не возяше, ни котьла, ни мясь варя, но потонку изрѣзавъ конину ли, звѣрину ли или говядину на углех испекъ ядяше, ни шатра имяше, но подъкладъ постлавъ и сѣдло в головахъ; тако же и прочии вои его вси бяху. И постылаше къ странамъ, глаголя: "Хочу на вы ити!""
Для руського дружинника, як згодом - для руської шляхти чи козацтва, основні життєві пріоритети були сконцентровані навколо таких понять, як військова слава, честь, звитяжність, доблесть, мужність. На його переконання, звитяжна смерть на полі бою відкривала перед полеглим воїном шлях до безсмертя. Віра в те, що "все гине - слава не поляже", визначала світогляд рицарства Руської землі. "Ищучи себе чти, а князю славѣ", таким був сенс короткого, але славного житя руського воїна [...]
Українська (руська) земля народжувала лише такі еліти, які були здатні ніколи не випускати з рук зброю та весь час бути напоготові до військових дій ("буд ест або не ест перемере з Татари, тогды пред ся з коня мало зседаем, а на кождое место мусим в поле быти"). Саме ця постійна змобілізованість і визначала ті особливості, що відрізняли Русь (Україну), руський (український) народ та його суспільно-політичний провід від решти європейських країн.
У Києво-Руській імперії до самого її занепаду в середині ХІІІ ст. продовжують існувати великі княжі дружини, здатні будь-якої миті виконати свою місію захисників Руської землі, відбити напад "поганыхъ" чи здійснити здобичницький похід у Поле або ятвязькі ліси, за Карпати "въ Үгры" або за Віслу "къ Лѧхомъ". У віддаленій від Степу і відносно спокійній Західній Європі рицарство чим далі більше осідало на землю, перетворюючись із верстви воїнів на стан землевласників. Служба сюзерену стає для європейського нобілітету небажаною повинністю, яку виконують знехотя та прагнуть будь-що позбутися. Натомість в Русі (Україні), де боротьба з ворожим оточенням була невід'ємною складовою існування, дружинники виступають чи не головними ініціаторами військових заходів, що мали убезпечити Русь від ворогів та принести "князю славу".
В руському (українському) суспільстві середньовічної та ранньомодерної доби привілейоване становище в суспільстві безпосередньо залежало від виконання військових обов'язків. Відповідно, особа, що мала належні здібності та опанувала військове мистецтво, мала всі шанси здобути собі високий соціальний статус як за часів Київської Русі Х ст. чи Руського королівства ХІІІ ст., так і в Литовсько-Руській державі ХV ст. чи Війську Запорозькому XVII ст.
Це створювало феномен відчутної соціальної мобільності в лавах руської еліти, чого не спостерігаємо в лавах більшості інших країн Європи. Там, якщо і відбувалися зміни еліт, то зовсім не в напрямі більшої мілітаризації, на противагу, приміром, козацькій Україні (Русі) XVII ст. У тогочасній Європі в конкуренцію зі старою аристократичною верхівкою вступила еліта, що мала передусім економічне походження, - буржуазія, яка виросла з купецтва та міського патриціату.
У більшості європейських країн державний устрій та політика визначалася інтересами різних соціальних груп, а військова складова поступово втрачала позиції під натиском суто економічних чинників. Натомість в українських (руських) державних утвореннях аж до кінця XVIII ст. біля державного керма неодмінно перебували верстви, що мали мілітарне походження і чия військова вправність та самовідданість забезпечили нашому народу право на життя та розвиток.
Олег Однороженко "Українська (руська) еліта доби Середньовіччя і раннього Модерну: структура та влада"
