РОЗУМ
Меню сайта
Наш опрос
Яка форма правління краща?
Всього відповіли: 700

Політологічний блог

uktk

apimage
licorne aio reviews
Главная » 2012 » Липень » 11 » Армін Молер про фашистський стиль і фашизм як стиль
Армін Молер про фашистський стиль і фашизм як стиль
20:13
[Проти сучасності]

Словам Бенна про «озброєність духу, що творить свої світи» в присвяченій Марінетті промові відводиться особливе місце. Ототожнення мистецтва (а в широкому сенсі і стилю) з «моральним рішенням» підпорядковує мораль стилю. Стиль панує над переконаннями, форма над ідеєю. Це щось таке, що повинно сприйматися як виклик, навіть як провокація кожним, хто «родом» із просвітництва. Йдеться тут про щось більше загострене, ніж конфлікт між етикою переконань і етикою відповідальності, в який зазвичай втягуються ліві у своїй полеміці з правими. Причини такого конфлікту, принаймні, самоочевидні. Стикаючись же з фашистами, ліві вступають в конфронтацію з чимось абсолютно незрозумілим, вважаючи, що наштовхуються «лише на естетичні категорії і більше ні на що». Не варто забувати, що слово «естетика» утворене від грецького дієслова aisthanestai, що відповідає дієсловам «сприймати», «розглядати». Естетичне поведінка з самого початку передбачає відмову від підходу до дійсності, що керується абстракціями, якоюсь «системою».

Неправильне тлумачення поняття «естетичний» не єдине непорозуміння. Описана вище позиція повертає до декадансу кінця минулого - початку нинішнього століття (і ще далі до несентиментальних напрямків Першої романтики). Але до цього декадансу не варто ставитися спрощено. Він означає не тільки розклад, нервозність, тихе загнивання, але одночасно й перехід, навіть поворот до жорсткішого, більш грубого. Відомий критик декадансу Ніцше ще на початку "Ecce Homo" говорив про його «неоднозначне походження: від найнижчого і від найвищого ступеня на сходах життя – водночас, і декаданс, і початок». Хто простежує духовне коріння фашизму, рано чи пізно натрапить на одну з найпомітніших фігур цього «декадансу» – Моріса Барреса, письменника і депутата, який починав своє життя як денді, а закінчив в іпостасі деякого політичного символу. У його працях і його поведінці вже присутні зразки фашизму. На його могутньому тлі його учні Ля Рошель і Бразільяк здаються лише слабкими копіями. […]

[Третій Рейх – підозра у фашизмі]

[…] Що стосується внутрішнього застосування, варто відзначити, що слово «фашист» користувалось особливою любов’ю у критиків в Рейху. Саме так величали відступників ортодоксальні націонал-соціалісти. Для них слово має конкретний смисл. Існували дві формули критики незручних осіб, яких відносили до лівих, лібералів чи дрімучих консерваторів. Більш жорстка, яка перебувала на межі доносі у поліцію, називалась «чорний фронт» (походить від однойменного руху Отто Штрассера) і була призначена для позначення власне націонал-більшовизму, а також взагалі націонал-революціонерів та їхніх розрізнених груп, що діяли на політичному ландшафті десь між Ернстом фон Саломоном, селянським вождем Клаусом Хаймом і колишнім молодіжним лідером Артуром Марауном. Слово «фашизм» (і тільки для внутрішнього застосування) використовувалося більш диференційовано. Воно призначалося для духовної дискримінації, а не для проголошення когось поза законом.

Під час війни автор часто стикався з тим, що посилання на Ернста Юнґера з боку партійців супроводжувалися навішування ярлику «фашист», що мало негативне забарвлення. Втім, чотири книжки Юнґера, які вийшли в період між 1920-1925 рр. й присвячені Першій світовій війні, зараховувались в Рейху до національної літератури. А усі наступні твори, в яких автор відійшов від наївних фронтовиків-націоналістів, або взагалі не помічались критиками й істориками літератури Третього Рейху, або знаходили досить стриманий прийом. Це особливо стосується першого видання «Авантюрного серця» (1929), книжки «Робітник» (1932), есе «Тотальна мобілізація» (1931) та «Про біль» (1934). В німецькій історії духу їм судилася та сама функція, що й згаданим творам Бенна 1933-34 рр. Вони настільки точно й чітко озвучують певну духовну позицію, певний стиль, що націонал-соціалізм, незважаючи на зовнішню подібність, інстинктивно відчуває в них щось чуже і закидає автору фашизм.

Ця негативна позиція стосовно і Бенна, і Юнґера націлена проти «холодності» й «випинання власного «я»». Для письменників такого роду досконалість форми важливіша, ніж служіння народу, насолода домінує над обов’язком. Жест їм здається суттєвішим за прихильність, рішучий супротивник ближчий, ніж рядовий співвітчизник. За всім цим націонал-соціалісти вбачають новий аристократизм. Юнґер, який колись сказав, що в «пристойному товаристві незручно піклуватись про долю Німеччини» (його підозрюють у тому, що висловлену в 1929 р. думку він не змінив і після 1933 р.), цей Юнґер уславився як денді, як, наприклад, Габріель д’Аннунціо або Баррес (націонал-соціалісти дорікають йому в усьому тому, що не стосується німецького). […]

[Магічний нульовий пункт]

Готтфрід Бенн та Ернст Юнґер належать до тієї самої «духовної сім’ї», але до різних її гілок. У Юнґера трапляється дещо таке, чого не знайдеш у Бенна, який народився мало не на десять років пізніше. Бувають ситуації, в яких (за винятком індивідуального) різниця в десять років означає мало не інше покоління. Сходжений «авантюрним серцем» світ нагадує нічний бік залитого сонцем доричного світу Бенна.

У першій редакції «Авантюрного серця», яку днем з вогнем не знайдеш, Ернст Юнґер написав слова, які назавжди закарбувалися в пам’яті у певного й порівняно нечисленного прошарку людей: «У світі про нас ходять чутки, що ми здатні на руйнування храмів. І це вже дещо означає в час, коли усвідомлення безплідності призводить до постання одного музею за іншим... Ми славно потрудилися на ниві нігілізму. Відмовившись від фігового листка сумнівів, ми зрівняли із землею XIX-е століття (і самих себе). Лише в самому кінці смутно позначились обличчя та речі XX-го... Ми, німці, не дали Європі шансу програти». У цих часто цитованих і здебільшого поверхово трактованих словах проявляється «номіналістичний» афект: захист спорожнілих загальних місць (фіговий листок сумнівів), спрямованість проти універсалізму («Європа»).

Те, що таке тлумачення не притягнуте за вуха, підтверджує й інше місце в тій же книжці, де Юнґер говорить про «послідовні спроби гуманності скоріше побачити людину в усякому бушмені, ніж в нас; звідси наш страх (оскільки і наскільки ми європейці) перед самими собою, який ні-ні та й виявиться. Прекрасно! І не треба нас жаліти. Адже це чудова позиція для роботи. Зняття мірки з таємного еталону метра (читай: цивілізації), що зберігається в Парижі, означає для нас до кінця програти програну війну, означає послідовне доведення нігілістичного дії до необхідного пункту. Ми вже давно маршируємо в напрямку до магічного нульового пункту, переступити через який зможе лише той, хто володіє іншими, невидимими джерелами сили». Було б безглуздо тлумачити ці слова в німецькому національному контексті. Німецьке тут не являє собою протилежність «французькому» або, скажімо, «англійському» (такої ворожості у Юнґера ніде не зустрінеш). Німецьке означає тут просто відмову від визнання цього еталону. […]

Хотілося би зупинитися на двох помилках, які раз у раз спостерігаються при тлумаченні ранніх політичних праць Ернста Юнґера. Кажуть, по-перше, про те, що це міркування самітника високого польоту, що він пише тільки для себе і декількох інших. Звичайно, тоді мало хто міг так формулювати свої думки. Щось подібне можна зустріти хіба що у Ла Рошеля, Рене Квінтона, трохи барвистіше у Габріеля д’Аннунціо та деяких інших. Але ці автори формулюють те, що інстинктивно відчувається багатьма. Це стосується й прихованого напруження юності, і смерті в усіх згаданих текстах. Наприклад, під час громадянської війни в Іспанії 1936-39 рр.., яка водночас стала апогеєм європейського фашизму (в нашому розумінні), на одній з протиборчих сторін було чутно клич: «Хай живе смерть!». За своєю парадоксальністю це, зведене до формули, те саме.

[«Пряма дія»]

[…] Подією, що після маршу на Рим 1922 р. вважається фашистами другою за своїм символічним значенням, є захист замку Алькасар в Толедо з 21 липня по 27 вересня 1936 р. У цей день військам Франко вдалося прорвати ззовні кільце «червоних іспанців» навколо фортеці. Той, хто сьогодні відвідає Алькасар й командний пункт, який зберігся там після 1936 р., отримає уявлення про те, що являє собою фашистський міф. Про історичну сцену 23 липня 1936 р. нагадують телефонний апарат античного стилю, пожовклі фотографії на стіні й версії телефонної розмови на усіх можливих мовах (включаючи арабську, японську та ідиш), які висять там само.

У цей день (телефонний зв’язок ще діяв) коменданту Алькасару полковнику Москардо зателефонував командир червоних загонів, що брали фортецю в облогу. Він зажадав від Москардо здачі Алькасару, пригрозивши в разі відмови розстріляти його сина, який знаходився в їхніх руках. Для підтвердження своїх слів він передав останньому слухавку. Відбулася наступна розмова. Син: «Тату!» – Москардо: «Так, сину, в чому справа?» – Син: «Вони говорять, що розстріляють мене, якщо ти не здаси фортецю» – Москардо: «Тоді вручи свою душу Господу, крикни: «Хай живе Іспанія!» і помри як патріот», – Син: «Я обіймаю тебе, тату», – Москардо: «І я обіймаю тебе, сину». Закінчуючи розмову, він каже командиру червоних, який знову взяв слухавку: «Ваш термін нічого не означає. Алькасар не буде зданий». Після цього він кидає слухавку. І внизу, в місті, розстрілюють його сина. Це типово фашистська сцена. Героями дії є дві окремі, чітко позначені фігури: полковник та його юний син (а не населення провінції, яке зазнало військової загрози). Все розігрується в «холодному стилі» та з приглушеними емоціями. Кожен прагне зіграти свою роль (а не виконати місію). Все пронизане напруженням юності (син, що говорить: «тато») і смерті (загроза розстрілу). І все це відбувається на тлі так мало знайомої туристам «чорної Іспанії» з тьмяною як дощ глиною, закритими обличчями і, звичайно ж, смертю.

Втім, цей своєрідний стиль не завжди буває трагічним. У нього є й гротескний, комічний бік. Габріель Д’Аннунціо в своїй екстравагантній манері спотворив фашистський стиль майже до карикатури. У серпні 1918 р. він сів у літак, щоб власноруч спорожнити над будівлею парламенту у Відні нічний горщик... з капустою... Все це має на меті символічне приниження та висміювання ворога.

[Три гілки]

[…] Десь наприкінці війни у військах, що борються на Сході, з’являються браві хлопці, дуже своєрідно екіпіровані. Вони віддають честь начальнику тільки в тому випадку, якщо він їм знайомий або ж їм подобається його «морда». Вони по-своєму реагують на офіційну пропаганду: посміхаються або позіхають. Але вони теж воюють, хоча (або тому що) справа йде до кінця. Було би помилково вбачати в цьому лише вплив іноземних добровольців (або напівдобровольців), роль яких для німецького керівництва на завершальному етапі зростала. Такий дух притаманний і німецьким юнакам, які залишили шкільні парти, щоб поповнити бойові з’єднання. Для них це вже не хрестовий похід, а щось інше. Вони не пройняті ідеологічним месіанством. На тлі військового братства ледь помітний афект стосовно «бюргера», оскільки за умов тотальної війни таких майже не існує. Але в результаті цього їх ненависть обрушується на військових бюрократів, скарбників, інтелектуалів з Генерального штабу. Вони сприймають як образ лише свій (і поки доступний для зору) підрозділ, що воює, на чолі з усім відомим командиром. Вони розпізнають одне одного за спеціально для цього створеними символами й ритуалами. І у цього типу трапляються крайні форми. В одному з американських військових звітів розповідається про те, як два одягнені в уніформу підлітка були взяті американцями в полон тому, що вони під час битви самозабутньо билися один з одним через фаустпатрон, щоб підбити американський танк, який наближався до них. […]

[Задачі дослідження фашизму]

[…] Три люті політичні памфлети Селіна також не мають нічого спільного з фашизмом, ні з його традиційним італійським прототипом, ні з фашизмом у нашому ширшому розумінні. І справа тут не в ненависті, яка б’є ключем, що випадає з «холодного стилю». І те, що ці три памфлети є, певно, єдиними націонал-соціалістичними творами, бойовими творіннями високого літературного рівня, пояснюється не тільки плебейським «соком», який їх оживляє. «Націонал-соціалізм» проявляється тут перш за все в соціальному обуренні. Точніше, душевне обурення цілої верстви народу шукає собі ворога й знаходить при цьому слово.

Той, хто не бачить цих відмінностей в стилі, не зрозуміє, що відбулося, коли Селін в Парижі, під час німецької окупації, зустрівся з Ернстом Юнґером. Юнґер зафіксував ці зустрічі в своїх щоденниках «Випромінювання» під різними датами і з властивою йому гостротою погляду. Селін постає то під своїм ім’ям, то під псевдонімом, який легко розгадати. І що ж відбувається? Націонал-соціаліст сподівається зустріти в особі німецького окупаційного офіцера й колеги-письменника свого однодумця і наштовхується при цьому на естета, тобто, фашиста, що йому абсолютно чуже. Цей фашист не хоче розділяти його ненависті, вона його відштовхує. У негативному відношенні ця зустріч настільки ж знаменна, як і зустріч Бенна з Марінетті – в позитивному.

[Соціологічний огляд]

[…] Що ж стосується «фашизму», то тут інша справа. Носіями цього стилю є, насамперед, групи населення, які перебувають за межами верств суспільства, що визначаються способом виробництва (молодь, яка ще не вступила в трудове життя, військові, члени військових організацій і т. п.) У соціальному плані всі три гілки мають одну спільну рису: змести старі соціальні кордони.

Чи є це, як стверджують ліві теорії про фашизм, всього лиш риторичним фасадом зовсім іншої дійсності? Віра у те, що революціонерами можуть бути тільки ліві, що випливає з особливої ситуації XIX століття, міцно ввійшла у свідомість людей. Однак історики та наділені історичним тактом соціологи все більше й більше усвідомлюють, що описані тут явища являють собою потужну революційну силу, яка й уможливила те докорінне соціальне перетворення, як би до цього не ставилися. Одним з перших був Ральф Дорендорф, тоді ще молодий професор соціології, який промовив знамениті слова, що поряд з усім іншим Третій Рейх для Німеччини був «проривом у сучасність». Настав час зайнятися і цими сторонами фашизму (замість його анекдотичних та кримінальних сторін).

Чи маємо ми достатньо підстав для того, щоб таким чином відповідати фашизму історично? Нас не повинні лякати слова (не Дорендорфа) про «небажані для народу з педагогічної точки зору істини». Історія – нам не нянька, вона нас не детермінує. Але вона і не дає нам нескінченних можливостей. Коли ми, нарешті, перестанемо закривати очі на такі явища як «фашизм», «націонал-соціалізм» і т. д., на які було накладено табу, і тверезо запитаємо себе, чим вони були насправді, тоді ми й дізнаємося, які можливості у нас ще залишилися.

Армін Молер «Фашизм як стиль»
Просмотров: 3903 | Добавил: Helen-von-Graven | Рейтинг: 0.0/0 |
Всего комментариев: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Форма входа
Календарь новостей
«  Липень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
Поиск
Друзья сайта
Статистика

Copyright MyCorp © 2017