Ми повинні зрозуміти: відчуття закономірності долі не визначається моральними принципами, які подібні нерухомим зорям на небозводі. Сам по собі характер ні добрий, ні злий. Він вищий за це. Він визначає що добре, а що погано. Характер буває великим або дрібним, сильним і слабким, твердим чи м’яким, трагічно роздвоєним. Не існує морального закону самого по собі. Кожен закон визначається характером, імперативом крові. Чи мав Хаген Троньє право на удар списом чи ні? У Німеччині відповідь буде одна, у Франції – інша. Убивство з ревнощів перед лицем норвезького правосуддя – одне, а перед лицем італійського – інше. Характер – велика карбувальна майстерня, де незрима сила отримує свій зримий вираз, де карбуються усі системи думки та моралі. Останні, звісно ж, виходять з аксіом та максим, однак саме характер змушує відбирати одні та відкидати інші. І це в порядку долі.
Характер не набувається, він випадає людині божественною несправедливістю долі, яку визнає націоналізм та заперечує лібералізм. Характер «продряпується» в людині раз і назавжди. Над ним не владні закони прогресу, тільки закони розвитку [...] Характер – це умова будь-якого виховання, а не його результат. Його результат – у кращому разі форма. Привести до форми людину, спільноту, націю, значить актуалізувати їхній характер. Тут також не існує жодних абсолютних принципів, за допомогою яких можна було би досягнути цілі. Полк бранденбуржців треба приводити до форми інакше, аніж полк гасконців. Конституція, яка має сенс у Північній Америці, в Ліберії втрачає всякий смисл. Рабську кров не облагородити ніколи, а з боягузів ніякими виховальними хитруваннями не зробити чоловіків.
