Загально відомим є факт того, що саме Микола Міхновський виступив фундатором ідеї державної самостійності України, але маловідомим є те, що він не просто прагнув створення самостійної української держави, але й намагався перетворити українців в імперську націю. Особливо цікавим є те, що ця ідея Міхновського носила характер не теоретичної конструкції, а цілком конкретного практичного плану, який міг бути реалізований навесні 1917 року. Також цікавим є те, що в своїй боротьбі за встановлення української імперської домінації М. Міхновський намагався спертись на імператорську династію Голштейн-Готторп-Романових, а головним ворогом вважав російську революційну демократію. Більшості сучасних українських патріотів це може здатися дуже дивним, особливо враховуючи загальновідомі соціалістичні та республіканські симпатії молодого Миколи Міхновського та його напружені стосунки з владними структурами Російської імперії. Але не треба забувати те, що Микола Іванович був в першу чергу націоналістом, а форму правління та соціально-економічний устрій вважав інструментами для захисту інтересів української нації, яку він розумів, як етнічну спільноту, а не химеру так званої «політичної нації» породжену хворобливою уявою масонських ідеологів.  

Але ми трохи забігаємо вперед. Для початку звернемось до мови історичних фактів, а точніше до докладної праці Віктора Андрієвського: «Микола Міхновський (нарис суспільно-політичної біографії)». Необхідно зауважити, що дана праця є найбільш повною і історично вірною біографічною працею присвяченою постаті Миколи Міхновського та його громадсько-політичній та ідеологічній діяльності. Ми вимушені навести достатньо розгорнуту цитату з даної праці. 

«... Панас Феденко в додатку до часопису: «Наше життя» за 7 лютого 1947 року -- пам'яті Євгена Чикаленка -- пише на ст. 2: «Чикаленко був рішучим противником російського царського самодержавства. Коли відомий Микола Міхновський надумав був «мирити царський уряд» з українським рухом» тим способом, що українці мали б заявити свою прихильність до самодержавного режиму, то Євген Чикаленко гостро засудив ту затію, як безвідповідальну авантюру...» [наведено мовою оригіналу. прим. авт.]. 

Юрій Колларт, наводячи цю цитату,  від себе додає: «на жаль, шановний автор не сказав, коли й де таке було». 

На те думаю, що я можу подати досить докладну відповідь. А власне,: в кінці січня 1919 року ми з Євгеном Харламовичем Чикаленком їхали разом в одному вагоні з Підволочиська до Тернополя. Розповідаючи мені про різних політичних діячів, він розповів і про М. Міхновського (якого справді не любив) такий факт. 

Якось у місяці лютому 1917 року; коли вже ясно було, що цар на троні довго не вдержиться, до Є. Чикаленка зайшов М. Міхновський з таким своїм планом. Російська держава переживає критичну хвилю. Військо відмовляє вже в послуху. Царський трон тріщить і не сьогодні -- завтра впаде. Ми -- українці -- можемо ще спасти трон для російського царя. Для того українська громада мала б негайно поставити цареві такі умови: на фронті виділити українців-вояків в окремі українські частини. До украпїнського організованного війська видати відозву і наказ про строгу карність і порядок. Російські війська занархізовані. В них відібрати зброю і пустити додому. Війну негайно припинити, а озброєні українські полки частинно направити в столицю для охорони порядку і забезпечити російському цареві в той спосіб його корону. 

За те останній мав би зобов'язатися поновити статті Б. Хмельницького і власною присягою забезпечити, що ні російські урядники, ані військо не сміють переступати кордонів України. В той спосіб Україна, забезпечивши себе власною військовою потугою мала б зайняти домінуюче становище у двоєдиній монархії. 

«Я назвав цей план диким -- продовжував Є Чикаленко -- і сказав, що ні я, аніхто з інших членів української громади його піддержувати не буде...». 

Той план дійсно є цілком і в дусі Міхновського. Тим більше, що він негайно по абдикції царя й почав його здійснювати: зараз же став організовувати українське військо. Але на ті часи і при тих людях, що були коло царя і в Україні, він справді виглядав дико... 

Але сьогодні, по тридцяти літах, коли ми на власні очі бачили переведення в життя більш дивовижних планів, яких здійснення здавалося тоді не менш фантастичним і диким -- сьогодні ми можемо поставити собі таке сміле запитання: «а що, якби обидві сторони, то є Росія й Україна -- в ті часи щиро прийняли пропозицію М. Міхновського -- хто від того виграв би і що, власне, могли програти ми, українці, порявняно з нашим теперішнім станом?» [розгорнута цитата наведена мовою оргигіналу. З роботи В. Андрієвського «Микола Міхновський (нарис суспільно-політичної біографії. 14 травня 1950 року).]. 

Ще раз необхідно підкреслити, що наведене джерело є загальновизнаною найякіснішою і найповнішою конмплексною біографією М.І. Міхновського. Але у допитливого читача можуть виникти деякі запитання. По-перше, чи міг висунути такий план Микола Іванович (сумніви можуть виникнути в силу його світоглядної позиції), по друге, чи міг цей план бути реалізований (оскільки широко розповсюджена помилкова думка поо всенародну підтримку лютневого путчу 1917 року, зокрема з боку українців). Розберемо ці два питання докладно. 

Чи міг Міхновський висунути такий план? Відповідь: так, безумовно міг:

Микола Іванович є широко розрекламованим в якості республіканця та націонал-лівака, але це абсолютно не відповідає дійсності, оскільки республіканські та загалом ліві ідеї він висловлював лише на першому етапі своєї політичної кар'єри. Під час національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Міхновський займав виражену праву націонал-консервативну позицію, зокрема активно підтримував Гетьманат П. Скоропадського. Ці ідеологічні кульбіти свідчать не про безпринципність Миколи Івановича, а про його виважений націонал-прагматизм та палку любов до України, що стояла для нього понад політичні суперечки. До тогож треба додати, що обидві позиції цілком відповідали реаліям свого часу і були логічно вмотивовані, оскільки в республікансько-соціалістичну добу біографії Міхновського ліва риторика була необхідною для залучення на бік національної справи інфільтрованого лівацькими ідеями українського середовища. За доби національно-визвольних змагань гарантом виживання української державності міг виступити лише консервативно-монархічний режим зпертий на природню національну еліту.

Так званий «український рух» початку ХХ ст. був наскрізь інфільтрований представниками масонських лож. Український патріотизм циннічно використовувався силами світової закуліси як інструмент для повалення російської монархії. Доля власне України масонів-космополітів не цікавила, саме тому масонська верхівка так званого «українського руху» ніколи не виступала за самостійну Україну. Вони висували план т. зв. федерації з демократичною Росією, своїм ворогом вони вважали російську монархію. Але готові були віддати (і фактично віддали) Україну на поталу російському республікансько-масонському режиму, який мусив стати наступною сходинкою до встановлення космополітичної диктатури світового масонського уряду. Вони цього навіть не приховували, і божевільні мрії поважного масона В. Винниченка про «всесвітню федерацію республік» були на жаль не просто породженнями хворої уяви. Микола Іванович чудово розбирався в реаліях того часу і розумів, що у випадку перемоги лютневої масонської революції Україна опиниться вже під подвійним тиском, як з боку російської держави, так і з боку світової закуліси.

Микола Іванович напряму попереджав про загрозу для України з боку російської революційної демократії як такої, зокрема цьму присвячені його праці: «Москвофільство української революційної інтелігенції», «Єдина всеросійська централістична конституція -- що пропонують московська демократія і ліберали, не є в інтересі українського народу», «Не існує і не може існувати спільної державної конституції для нації пануючої і поневоленої; не існує такої конституції, котра одночасно задовольняла би інтереси нації-пана і її нації-раба», «Російські студентські розрухи», «Значення студентських національних розрухів у російській Україні», «Класовий інтерес української інтелігенції». 

Навіть, якби російська революційна демократія не була слухняним знаряддям у руках світової закуліси, вона все одно являла собою страшну загрозу для України. Ідеологією російського революційного демократичного проекту ,природньо позбавленого обпертя на династичну монархію та православну церкву, могла стати лише пекельна суміш шовінізму та космополітизму відома в історії під назвою «політичного націоналізму якобінського зразку», визначальними рисами якого є антиетнічність та антирасовість помножені на асиміляціонізм. Власне, наслідки панування цього чудовиська українці сповна відчули на собі за радянської доби; т.зв. «совєтський патріотизм» є яскравим прикладом такої ідеології.

Микола Іванович усвідомлював що боротьба націй за панування є природнім процесом. Ця думка червоною лінією проходить крізь всю його творчість, відповідно, боротьба за інтереси української нації для нього не могла обмежуватись виключно боротьбою за державну незалежність. Боротьба за домінацію логічно витікає з самої сутності націоналізму Миколи Міхновського, до того ж не треба забувати, що Російська імперія будувалась в тому числі й українськими руками. Просте здобуття незалежності було в цих умовах, хоча й почесною, але все ж таки капітуляцією. Перемогою могло б бути лише українське панування на безкраїх та багатих просторах Північно-Східної Євразії, що були завойовані сторіччами невтомної української праці.

Мова йде про Австро-Угорщину... Микола Іванович ретельно відстежував всі аспекти життя Австро-Угорщини і чудово усвідомлював всі вигоди перебування угорців в ролі імперської нації, а не просто незалежної держави. До речі, треба зазначити, що переважна більшість сучасних угорських патріотів сприймає загибель Австро-Угорської імперії як національну катастрофу. 

Перейдемо до другого питання: «чи міг цей план бути реалізованим на практиці?».

Вже після лютневої революції створення українізованих військових частин відбулося швидко та ефективно. При тому, що цьому фактично протидіяли більшовицькі агітатори, тимчасовий уряд та «українське» масонство, що фактично захопило контроль над Центральною радою. Секрет успіху українізації полягав в тому, що, фактично, українські частини вже існували -- вони комплектувались за територіальною ознакою і в частинах укомплектованих на українських землях переважна більшість солдат та молодших офіцерів були українцями.

Цим інструментом був молоший офіцерський склад українських військових частн. В переважній більшості це була мобілізована українська інтелігенція серед якої переважали національно-свідомі елементи. Вони знаходились під реальним впливом з боку української громади. Старші офіцери були переважно монархічно налаштованими кдровими військовими, відповідно у випадку, якби українські частини виступили б на подавлення петроградського путчу, вони б не заважали своїм підлеглим, а навпаки -- всебічно їх підтримали. Деяку проблему могли б скласти представники російського генералітету, серед яких було чимало масонів або шовіністично налаштованих республіканських елементів. Але їх вплив легко нейтралізовувався за умови контролю над достатньою кількістю боєздатних частин.

На початок 1917 року мир з Російською імперією був життєво необхідний країнам Четверного блоку. Оптимальним варіантом було перемир'я саме на Східному фронті. Німці контролювали терена Польщі та значну частину Прибалтики, що прирівнювало для них заключення миру до перемоги. Війна на два фронти з кожним місяцем наближала їх до катастрофи, власне, головною причиною поразки країн Четверного блоку у війні стало занадто пізне заключення миру на сході. До того ж, мир з російським царем за посередництва українців обіцяв бути стабільним та відкривав можливості для повноцінного співробітництва. На відміну від нестабільної та загрозливої ситуації в Східній Європі, яка склалась після заключення Брестського миру.

Російська імперія об'єктивно була багатоетнічною державою. Недолуга спроба побудувати російську політичну націю розпочата царем-лібералом Олесандром ІІ з тріском провалилась. Династія більше не могла спиратись на цей проект. Більш того, етнічні росіяни виявились одними з найбільш ненадійних її підданих. На германський та прибалтійський елемент вона не могла спертися в силу його малочисельності. На азійські -- в силу культурних особливостей. Відповідно, єдиним елементом залишалось українство, а українцям в свою чергу була потрібна легітимізація свого панування на просторах Північно-Східної Азії. 

Висновки