ЛИПИНСЬКИЙ vs ДОНЦОВ: Український диптих на тлі епохи - 22 Квітня 2011

Петро ВОЗНЮК

Перша половина ХХ століття для України позначена не лише трагічними історичними випробуваннями, але й творчістю цілої плеяди політичних мислителів європейського рівня. Саме зусиллями «революційного» покоління науковців українська політологія, на думку одного з її дослідників Володимира Потульницького, у міжвоєнну добу в теоретичному і концептуальному відношенні наближалася до рівня найбільш розвинених на той час німецької та італійської шкіл. Причина «випереджаючого» розвитку двох останніх лежить на поверхні: тривала (до 1860-х років) відсутність єдиної держави у цих країнах – при тому, що для більшості народів Європи державна єдність була доконаним і самозрозумілим фактом упродовж кількох століть перед тим. Тож дві наймолодші з великих націй континенту перебували в активному пошуку ефективних моделей врядування та свого місця під сонцем прогресу загалом, часто виступаючи «донорами» методологічних підходів для політичної науки решти європейських країн. Окрім того, Німеччина та Італія не зуміли досягти своїх цілей у Першій світовій війні, що ще більше загострило проблему вибору вектору їхнього державно-політичного розвитку.

У багато в чому схожій ситуації опинилася тоді й українська справа. Революція 1917–1921 рр., ставши вінцем самостійницьких прагнень тогочасного українства та зусиль кількох поколінь адептів «мазепинської» традиції у її найширшому розумінні, тим не менше, зазнала приголомшливої поразки. Необхідність осмислення уроків національної катастрофи і висунула на передній план низку непересічних авторів, чи не найбільш яскравими та оригінальними з-поміж яких видаються постаті Вячеслава Липинського та Дмитра Донцова.

Шлях назустріч

У них було чимало спільного. Так, уже в самому становленні творчої індивідуальності обох можна простежити виразні паралелі. Перший завдяки своєму походженню став винятком із фатальної аксіоми, згідно якої українці ледь не приречені бути «рекрутами» для інших народів. Вячеслав походив зі старовинного польського роду Ліпінських гербу Бродзіч, який у XVIII столітті осів на Правобережній Україні. Тож і виховувався він у середовищі католицькому, хліборобсько-шляхетському, культурно польському. Свідоме прилучення етнічного поляка до української культури припадає вже на період його навчання у 1-ій Київській гімназії, під час якого він особисто познайомився з такими діячами національного відродження, як Микола Василенко, Василь Доманицький, Євген Чикаленко. Таке поєднання родинного польсько-шляхетського й культурно-інтелектуального українського впливів на початку життєвого шляху, безперечно, зумовило загальний напрям усієї подальшої ідейної еволюції Липинського. Саме тут криється коріння тих впертих пошуків ним спільної для мешканців нашої землі – незалежно від їхнього походження – землевласницької, хліборобської свідомості.

Дмитро Донцов також не був стовідсотковим «автохтоном». Найцікавіше, що окремі опоненти саме на підставі цього факту – насправді далеко не визначального для політичних переконань особистості – пробували закидати йому «ментальне чужинство» та «провокативність». Сам Донцов не був схильний надто перейматися своїм походженням, але завдяки його роз’ясненням у відповідь на подібні нападки маємо кілька цікавих біографічних свідчень. Наприклад, в одному з листів він пише, що, наскільки вдалося з’ясувати, предки по батьківській лінії, домагаючись дворянства, прагнучи підвищити свій соціальний статус, ще у XVIII ст. змінили козацьке прізвище «Донець» на «Донцов». Єдине, з чим тут варто погодитися, – це те, що вирішальну роль у формуванні його поглядів відіграла не безпосередня генетична спадковість, а власне мішаний, поліфонічний характер «типово таврійської» (з Мелітополя) родини. Зокрема, за словами близьких, підвалини національного світогляду майбутнього ідеолога націоналізму було закладено його дідом по матері – німцем-колоністом, який мав особливі патріотичні почуття до України.

Вперше Липинський і Донцов зустрілися 1909-го року у курортному містечку Закопане в мальовничих Татрах, де останній перебував на еміграції, а перший – на лікуванні. Переживши період захоплення модними соціалістичними ідеями, Донцов із цікавістю сприйняв досить незвичний для тодішнього інтелектуального бомонду (особливо українського) консервативний, традиціоналістський дискурс Липинського. Дослідники сходяться на думці, що природний ідеалізм молодого тавричанина на той момент уже шукав собі виходу за межі раціоналістичних побудов марксистського матеріалізму. Прагнення націй до визволення та панування як свого роду колективну «волю до життя», що його Донцов на зорі своєї діяльності пробував було обґрунтовувати із соціал-демократичних позицій, усе очевидніше не вкладалося у рамки утилітарної схематизації. Національний романтизм та ірраціоналістичний волюнтаризм, які все більше відчувалися у його ранній публіцистиці, спонукали до виходу на новий концептуальний рівень, зрештою, до творення власної доктрини.

Проте все це ще попереду, а поки передчуття тектонічних зрушень європейської історії робило інтенсивнішим обмін ідеями в інтелектуальному середовищі. І Липинський, і Донцов зазнають впливу нової на той час політологічної теорії еліти, засновниками якої були італійці Гаетано Моска (1858–1941) та Вільфредо Парето (1848–1923) й німець Роберт Міхельс (1876–1939). Попри всі теоретичні розбіжності у їхніх працях, з них випливає незаперечний висновок щодо особливого значення для кожного суспільства провідних груп (критерії виокремлення котрих, щоправда, можуть бути різними). Історію творять не мінливі настрої мас, а життєва енергія й організаторська воля вищих верств – ось найзагальніший постулат цього вчення. На противагу егалітаристській риториці більшості лівих та ліберальних політиків, зокрема, великоруських і українських народників, елітарні моделі суспільної організації апелювали до одвічних законів порядку та ієрархії.

І вже зовсім скоро розвиток подій актуалізує застосування цих дещо незвичних в українському контексті підходів до аналізу конкретно-історичної дійсності. Як Липинський, так і Донцов перебували в епіцентрі Української революції. Їхні шляхи знов перетнулися у революційному Києві 1918-го, причому Донцов вступив до лав фактично очолюваної Липинським Української демократично-хліборобської партії (УДХП). Обидва пов’язували надії на зміцнення влади й відродження елітарності державного устрою із постаттю гетьмана Павла Скоропадського. Вячеслава Липинського вже у червні було призначено послом гетьманського уряду в Австрії, а Дмитро Донцов успішно очолював Українську телеграфічну аґенцію (УТА). Втім, «роман» останнього із владою завершився швидко й цілком передбачувано – після оголошення про федерацію України із майбутньою, небільшовицькою, Росією (14.11.1918) Донцов як послідовний «самостійник» залишив посаду й незабаром відбув за кордон. Тож заключних актів української трагедії обоє на власні очі вже не побачили. Однак саме аналіз причин національної катастрофи не лише живив усю подальшу творчість двох ідеологів українського руху, але й призвів до жорсткого зіткнення між ними.

«Мітька Щелкопйоров» і «пан Вацлав Ліпіньскій»

Історія української правої думки післяреволюційної доби – це значною мірою історія наростання непорозуміння й утворення ідейно-теоретичного розламу між Липинським і Донцовим. На перший погляд це здається незрозумілим, адже обоє торкалися схожої (якщо не тотожної) проблематики й були, як уже зазначалося, прихильниками схожих наукових концепцій. Обоє вбачали головну причину поразки української справи у відсутності належних керівних здібностей у тодішньої національної еліти – а, вірніше, у відсутності останньої як такої, як свідомої й організованої провідної групи, що могла б бути своєрідним «локомотивом» для решти суспільства.

Липинський основою для формування державницької еліти вважав верству «хліборобів» – людей, прив’язаних до землі, працю на якій він прирівнював до мистецтва. Найнадійнішим носієм консервативно-хліборобського етосу, здатним до патріотичних почуттів найвищої напруги до рідної землі, була, на його думку, стара землевласницька аристократія. Це аж ніяк не було закликом до, як мовилося в одному з діаспорових видань, «диктатури дідичівської кляси». Адже таке шляхетство мусило не брати на себе всю владу, а лише згуртовувати інші суспільні групи (класи) на основі ідеалів відповідальності та любові до батьківщини, котра для Липинського була немислимою без любові до творчої («продуктивної») праці на землі. Виробників-«продуцентів» матеріальних цінностей, життєво зацікавлених у стабільному функціонуванні держави в її історичних територіальних межах, він протиставляв руйнівній стихії декласованої (а, отже, безвідповідальної) інтелігенції. Останній – вірніше, найбільш «конструктивній» її частині він залишав тільки допоміжні – на його думку – дорадчі та ідеологічні функції при справжній еліті. Показово, що, попри свої ідейні шукання, сам Липинський до інтелігентів себе ніколи не зараховував, зазначивши якось у листі до Осипа Назарука: «Творення ідеології – це не моє діло. І тільки процесом нашого національного гниття пояснюється те, що я за оце протиприродне діло взявся».

Поважний консерватор, він не міг не побачити у післяреволюційних працях Донцова елементів такого нелюбого йому «інтелігентського пустословія». Слушно зауваживши, що його давній знайомий звертається не так до розуму, як до емоцій аудиторії, Липинський у вступному слові до свого класичного твору «Листи до братів-хліборобів» (1926) піддає нищівній критиці «Мітьку Щелкопйорова» (так він називав Донцова, котрий і собі віддячувався йому «паном Вацлавом Ліпіньскім»). Утім, читаючи ці гострі звинувачення у плагіаті та перекручуванні ідей і, якщо можна так сказати, заниженні концептуального рівня аналізу, не слід забувати про специфіку тодішньої ситуації. Донцов цілком міг вважати, що в ситуації катастрофічної поразки української справи всі традиційні, логічні аргументи на її користь уже вичерпано і залишається задіяти найбільш глибинні й потужні рушійні сили – почуття, пристрасті, навіть інстинкти. Наприклад, 1922 року, аналізуючи чинники формування й успіху ірландського націоналістичного руху, британський психоаналітик Ернест Джонс доводив, що загарбання «Зеленого острова» англійцями внаслідок дії певних психологічних закономірностей підсвідомо асоціювалося його мешканцями зі зґвалтуванням матері. Відповідно, іноземне панування викликало несамовите обурення, не пояснюване суто політичними мотивами.

Звичайно, між Липинським і Донцовим існували розходження не лише у питаннях тактики чи «цільової аудиторії» (для останнього це була насамперед молодь як найбільш емоційна частина суспільства). Донцов не поділяв поглядів Липинського на формування «творчої меншості», вважаючи опертя на земельну аристократію і навіть хліборобську верству загалом великою ілюзією. Він уважав обмеженими й ідеї територіального патріотизму та «внутрішнього імперіалізму» як інструментів залучення до розбудови української державності всіх етнокультурних груп і їхніх еліт. Певна річ, категоричне неприйняття викликали в нього апологетика Липинським дідичної (спадкової) монархії як оптимальної для України форми правління та його геополітичного проекту «спілки трьох Русей», котру Донцов затаврував як «москвофільство». Своєю чергою, Липинський так і не зумів зрозуміти донцовський «чинний» («вольовий») націоналізм інакше як «згубну ненависть місцевих українців до місцевих неукраїнців». Одним словом, кожен із них мав підстави закидати іншому демагогію та утопізм. Не забуваймо лишень, що утопія – необхідний етап розвитку будь-якої ідеологічної системи. А сама суперечка між Липинським і Донцовим (нехай і заочна) насправді лише збагачувала теоретичний багаж ідеології українського самостійництва.

Творчість цих класиків української суспільної думки назагал являє собою дві варіації на тему одного сюжету, де без однієї навряд чи можна адекватно осягнути іншу. Як зазначив у передмові до кількатомного видання творів Донцова його упорядник Олег Баган, «"Листи до братів-хліборобів" Липинського розказали українцям "Що робити", "Націоналізм" Донцова показав "Як робити", а трактат "Призначення України" Липи відповів на питання "Для чого робити?"».

Епілог

Розсудила опонентів, як це часто буває, сама історія. Адже без жертовної, фанатичної боротьби цілого покоління молодих патріотів, натхненних націоналістичним пафосом Донцова, навряд чи можна було б сподіватися на відновлення української державності наприкінці ХХ століття – що б там не казали про «випадковість» і «халявність» проголошеної 1991-го незалежності. З іншого боку, без включення у політичну практику окремих ідей доктрини територіального патріотизму Липинського навряд чи можна було б розраховувати на наступні двадцять років громадянського миру й відносної суспільної стабільності.

НАШІ БАНЕРИ