 Що й казати, бути Українцем у сучасній
Україні під начебто Українською владою – доволі-таки невротичне
заняття. Дуже прикро від того, що буржуазний стиль у поведінці, житті
та мистецтві певні пани, гаспада та ребе прагнуть пов’язати з
Українством, а невміння керувати державою та питомі селюцько-містечкові
комплекси – з Українською Ідеєю.
Блискучий італійський письменник
Умберто Еко, який, щоправда, полюбляє впадати у нездоровий гуманізм,
критикуючи в одній зі своїх статей панівний для його країни
неоліберальний режим, висловив прецікаву тезу – якщо неоліберальний
режим хоче знешкодити небезпечні для себе елементи (людей, ідеї або
суспільні рухи), то він просто-напросто про них не згадує у своїх
підконтрольних ЗМІ. Жодної тобі
дискримінації – просто мовчання, подекуди дуже жорстоке, сповнене
прихованого шипіння і скреготіння іклами, але все ж таки мовчання. Таке
саме і в нашій країні. Про деяких істот, яким місце хіба що в
психіатричній лікарні або у в’язниці, ЗМІ говорять щодня. Певно, ці
істоти не становлять жодної загрози неоліберальному режиму в Україні.
Тому про них можна кричати на весь голос. Натомість довкола багатьох
справді цікавих постатей, без яких важко уявити Україну, панує холодна
цвинтарна тиша.
До таких постатей Українська
плутократія зарахувала князя Святослава Завойовника. Не пощастило
київському володарю, адже його ім’я не використовується у масовому
дискурсі так, як імена інших князів та гетьманів. Звісно, неможливо
заперечити той факт, що князь Святослав був язичником, а будь-яке
вшановування його імені на державному рівні вимагатиме контакту
державних структур з представниками неоязичницьких організацій. Проте і
неоязичники в Українській республіці піддаються все тому ж
неоліберальному покаранню через замовчування. Навіть на спільні
відправи за долю України, куди, окрім представників усіх християнських
конфесій, запрошують таких далеких від Українства людей, як мусульмани
та юдеї, неоязичників не кличуть. Вочевидь, і Великий київський князь,
і люди, які сповідують рідну віру, становлять небезпеку для Української
республіки, цієї огидної дитини євроатлантичного неолібералізму,
радянського ревізіонізму, єврейського шахрайства, москальського хамства
та малоросійського жлобства. Утім, хотілося б розібратися, у чому саме
владна камарилья вбачає небезпеку.
Попри те, що в сучасній Українській
державі немає міністерства пропаганди, механізм формування громадської
думки все ж таки існує, і вельми потужний. Ми знаємо, що Грушевський та
Винниченко – це добре, тоді як Петлюра і Скоропадський – не дуже добре,
гайдамаччина – взагалі кепсько, а Міхновський, Липинський і князь
Кочубей разом з істориком Дорошенком та геополітиком Юрієм Липою
взагалі піддані страті мовчанням. УПА – це неоднозначно, а отже, не
дуже добре. Свячений ніж з написом «Ось вам» та пересування поляків у
Польщу з української Волині – не добре, тому на все це під табу. У
сучасному письменстві розкручено щирих графоманів, але знову покарано
тишею геніальних письменників. І не треба кричати на кожному
перехресті, що Україна після помаранчевих революцій стала найвільнішою
країною Європи.
Жодній нормальній людині на цьому світі
ніколи не прийшло б в голову вважати свою фізичну слабкість – чеснотою,
а невміння битися – предметом для гордощів. Щирий подив викликає
нездорове хизування Українських старих правих тим, що Україна ніколи не
була імперією, ніколи ні на кого не нападала і ніколи нікого не
знищувала. Щодо останнього положення негласної «Хартії травоїдного
українця», то можна згадати санаційні акції Гонти і Залізняка в Умані,
Клима Савура на Волині та УНА-УНСО в Києво-Печерській Лаврі, – й навіть
спомин про ці заходи очищення рідного краю від непотребу не залишить
сліду від химерного перекручення нашої історії, а ось щодо відсутності
здорового імперського потягу в Українців та щодо не агресивності нашої
нації, то тут, шановна Українська громада, можна приплести сім мішків
вовни і переконати наївних людей у тому, що ліпше пишатися синцями на
власному обличчі, аніж, радіти, коли ворог вмивається кривавою юшкою.
На заваді збіговиську професорів,
спілчанських віршомазів та бадьорих представників усіляких там рухів і
псевдонародних партій разом з їхніми завжди замаскованими погоничами,
які й промивають нам мізки у відповідному дусі, неначе гребля на шляху
збуреної чортами каламутної води, стоятиме лише спомин про крицевий
час, коли Українці мали вовчу подобу, коли, як гнилий кавун, луснув
Хозарський каганат, коли наддержава тодішнього світу – Візантійська
імперія – тремтіла від однієї згадки нашого імені, а кацапи, яких тоді
називали мордвою та мерею, цілували нам чоботи.
Гарні були часи – часи Святослава
Завойовника, які намагаються витравити з нашої пам’яті. І не без
успіху, якщо ми обираємо керманичів держави у політичному та моральному
смітнику, десь між донецькою братвою і хоружівськими бугалтерами, якщо
ветерани УПА відмовляються від параду в Києві, аби не псувати імідж
«народного» президента. Ми згадуємо голодомори та масові вбивства, на
кшталт батуринського, але не прагнемо реваншу. То для чого ж це
згадувати? Аби повправлятися у брудному мистецтві націонал-мазохізму?
Сміх та сором. Хтозна, що сказав би князь Святослав на всі ці
масонсько-професорські бздури, які правлять за стратегію і тактику у
державі, створеної відсотків на вісімдесят саме його мечем. Маємо
завдячувати йому тим, що сучасна Україна, хоч і в дуже обкусаному
вигляді, – це добрячий шмат землі від Сяну до Дону, а не каламутні
прип’ятські болота. Саме воїни Святослава дали початок тривалій
традиції Українського Спротиву, який потім набуде яскравих форм
козацької військової республіки. Саме князь Святослав приборкав
фінів-канібалів, тим самим на кілька століть відстрочивши пекельні
пологи Росії. Саме він перетворив Хозарію з її юдейською
рабовласницькою економікою на таку собі Атлантиду на дні історії.
Принагідно зазначимо, що від того часу аж до штучної реанімації Ізраїлю
наприкінці 1940-х на земній кулі не було жодної юдаїстської держави.
На думку Юрія Липи, торговельний шлях
від варягів до греків, завдяки якому Київ здобув славу найбагатшого
міста Європи, став таким важливим внаслідок розгрому Святославом не
лише хозарської держави, а й волзького торговельного шляху – конкурента
дніпровському між Балтикою та Чорним морем, контрольованого хозарами.
Також не варто забувати про безперервні військові експедиції на Балкани
та Кавказ, головним чином на Балкани, де князь мав намір заснувати нову
столицю своєї імперії.
З того часу Україна не наблизилася до
Індійського океану. Політичне керівництво нинішньої України, вочевидь,
не може забути смаку млинців з червоної ікрою, які воно смакувало в
московському ганделику. Той смак сильніший за уроки геополітики
великого князя, який перетворив протомосковитів у Київській Русі на
аналог негрів у Диксіленді ХІХ ст. Що ж поробиш – колишні
партфункціонери, яким перейшла у спадок Святославова імперія, звикли
думати шлунком. На це немає ради і, на превеликий жаль, міфи про
підтримку Українською військовою розвідкою чеченського повстання 1994
р. так і залишаються міфами.
Безумовно, коли мережиш такі рядки, то
не важко уявити силу-силену критиків з табору українських майстрів
націонал-мазохізму, які, бризкаючи піною праведного гніву,
доводитимуть, що Українській нації не притаманний імперіалізм, водночас
спливаючи на сторінках «Шляху перемоги» та «Українського слова» цілими
морями крокодилячих сліз довкола газової кризи та браку Українських
шкіл на південному сході Україні. Певно, ці вкрай щирі та незлостиві
люди не бачать зв’язку між волюнтаристським «йду на ви» та пошаною до
всього Українського. Цим людям, духовне формування яких відбувалося під
час так званої хрущовської відлиги 1960-х, коли конав СРСР, виснажений
відсутністю глобальної революційної війни, задля ведення якої, його,
власне, і було створено, важко збагнути, що то за поняття «військова
культура» та «імперія». Нації, якій не притаманний імперіалізм, ніколи
не довести, що її мова краща за «язик», а нації, яка боїться слова
«імперія», як чорт ладану, доведеться аж до страшного суду поневірятися
пекельними колами голодоморів і русифікацій.
Князь Святослав Завойовник ніколи не
звертався до здорового глузду та гуманізму свої ворогів, як це робить
сучасне „патріотичне” Українство травоїдного штибу. Він лише знав, що
вороги можуть спливати кров’ю, а відтак ворогів можна і треба вбивати.
На його переконання, мертвий ворог – це завжди краще за ворога, якого
можна перетворити на друга, бо той «друг» раніше чи пізніше встромить
ножа в спину. Хай це пам’ятають ті, хто прагне длубатися у
чорноморському шельфі, як і ті, хто мріє відтяпати Буковину та Буджак.
Сумно від того, що нащадки князя
Святослава Завойовника вирішують, з ким їм бути. Князь вирішував би
інакше – а хто має бути з нами? Адже ми не лакеї страсбурзьких
енциклопедистів, не «дворовые люди» Ваньки-Каїна. Ми – Українці! Окрім
хліборобів Трипільської культури, до нашого виникнення на світ були
причетні й такі буйні хлопці, як скіфи, київські дружинники та
козаки-запорожці. Окрім садка вишневого коло хати та писанкарства, були
грізні часи імперських воєн та культу зброї. Окрім дурнуватого Санчо
Панси на полтавський манер, який понад усе полюбляє пасти свиней, був і
князь Святослав Завойовник, який замість галушок ковтав наддержави
середньовічного світу. Я волію вважати за початок Українства грізний
епос, а не водевіль. А те, що князь загинув у бою, а з його черепа
вороги зробили чашу, не зменшує нашої поваги до нього. Подумайте, а чи
спаде на думку Ющенкові зробити чашу з черепа Януковича, або ж навпаки,
і ви зрозумієте, яка прірва між сучасною імітацією Української держави
і справжньою Україною. На щастя, цю прірву дуже легко перестрибнути –
від водевільної Малоросії до червоно-чорної України. Вистачило б
сміливості. Тарас Махно http://sna.in.ua/?p=1871
|
