Перша криза почалася ще в останній рік правління Греві. Військовий міністр в кабінетах Фрейсіне і Гобле (1886), генерал Буланже, зумів завдяки своїй діяльності з реорганізації військової організації Франції й своєму відношенню до солдат й офіцерів, а також декільком промовам з натяками на необхідність й жадобу реваншу у франко-німецькій війні й агресивною поведінкою у справі Шнебеле (французького поліцейського, який ніби то був оманою заманений на німецьку територію й там заарештований), створити собі широку популярність. Однорідний опортуністський кабінет Рув’є – перший з кабінетів після відставки Мак-Магона, що опирався на правих, – не прийняв Буланже до свого складу, а дав йому призначення в провінції. Буланже став грати політичну роль, збираючи навколо себе особливу партію на підґрунті перегляду конституції, при чому він не пояснював, чого саме він бажає і що його не влаштовувало.

Завдячуючи неясності його програми, й в той же час завдячуючи його радикальній позиції уряду, навколо нього з’єднались найрізноманітніші елементи, невдоволені існуючим ладом – всі монархісти, антисіоністи, такі як Дрюмон, клерикали, більшість радикалів (Наке), окремі політики, які вважали себе соціалістами (Рокфор), реваншисти (Дерулед), і т. д. Буланже висувався кандидатом на всіляких додаткових виборах, влаштовуючи своєрідний плебісцит на своєму імені й завжди збираючи велику кількість голосів. Підґрунтя для такого руху було підготовлене, з одного боку, біржевим ажіотажем, в якому противники існуючої республіки вбачали признаки її зіпсованості, з другого боку – безсиллям уряду покращити економічний стан нижчих прошарків.

Друга криза була біржевого характеру. Маючи величезні вільні грошові капітали, Франція кидалася на підприємства, які обіцяли велику ренту. У 1871-73 рр. вона ще шукала грошового ринку для своїх паперів, але з другої половини 1870-х років цінні папери знаходять у ній чудовий збут; на її біржі оберталися в величезній кількості не тільки російські, але й навіть турецькі, єгипетські й т. п. папери. За тією ж самою причиною й акції промислових підприємств легко знаходять собі збут у Франції.

Проект будівництва Панамського каналу знайшов відголос у Франції; біля 1,5 мільярдів франків були задіяні в його будівництві французькими акціонерами й облігаціонерами. Щоб добитися такого успіху на біржі, щоби отримати підтримку уряду і парламенту, щоби  скрити від очей французів справжній стан справи, необхідно було заручитися підтримкою багатьох впливових людей і газет. Адміністрація панамського товариства витратила величезні кошти на дачу хабарів. У 1888 році відбувся крах; товариство збанкрутіло.

У 1892 р. почалося розкриття хабарників, що, як виявилось, за торкнуло багатьох відомих людей. Судом були засуджені до тюремного ув’язнення тільки Фердинанд і Шарль Лессепсі, колишній міністр Байго, який отримав хабара у 300000 франків, інженер Ейфель, монархіст Кошю; був викритий в отриманні хабара й президент палати депутатів, опортуніст Бюрдо, правда вже після смерті. Підозра пала на багатьох осіб з усіх партій, в першу чергу на монархістів й поміркованих республіканців. 1500 млн. франків, з яких більша частина належала дрібним капіталовкладникам, пропали безслідно.

Як вважає більшість дослідників історії Франції даного періоду, у зв’язку з цим крахом панамської компанії, що призвів до розорення багатьох тисяч людей, або принаймні із загальною економічною кризою, стоїть розвиток анархізму у Франції у 1892-94 рр. У 1892 р. було кинуто декілька бомб у Парижі під поліцейською казармою й коло приватної квартири; винуватцем опинився раніше нікому не відомий Равашоль. У відповідь на його арешт стався вибух в кафе, де його було заарештовано; за цим дехто на прізвище Вальян кинув в палату депутатів бомбу, якою було поранено декілька депутатів; після того послідували вбивства й замахи ще на декількох високо посадовців із застосуванням динаміту і, нарешті, вбивство 24 червня 1894 року президента Карно, в Ліоні,  здійснене італійцем Казеріо. Винуватців було страчено; парламент прийняв закони про смертну кару за пошкодження майна динамітом, про збільшення покарань за злочини друку й за заклики до повалення існуючого ладу; також суворо каралися члени анархістських товариств.

За час президентства Карно відбулися деякі зміни в характері партій. В силу папської енцикліки 16 лютого 1890 р. французьке католицьке духівництво «визнало» республіку; клерикали, разом з монархістами, створили партію «rallies» (об’єднаних); загальний склад республіканської партії став більш консервативним. Почався помітний ріст соціалістичних партій. З’явилась й антисіоністська партія (Дрюмон), яка спочатку орієнтувалася на Буланже.

В республіканській партії виявився сильний протекціоністський напрям, зокрема аграрно-протекціоністський. Причиною цьому являвся великий занепад сільського господарства у Франції. Кількість гектарів оброблювальної землі дещо знизилась; загальний врожай хліба, який рівнявся на показники 1871-75 рр. (в середньому) 100 млн. гектолітрів, піднявся, щоправда, до 1891-95 рр. до 112 млн. гектолітрів, але в зв’язку з падінням цін на пшеницю (з 25 франків до 14 франків у 1895 р.), вартість його знизилася з 2500 млн. франків до 1500 млн. виробництво вина, внаслідок філоксери й інших хвороб винограду, виражається в наступних цифрах: 1871-75 рр. – 70 млн. гектолітрів на рік, 1875-1880 рр. – 40 млн. гектолітрів, 1881-85 рр. – 32 млн. гектолітрів, 1886-90 рр. – 26 млн. гектолітрів. З експортера вина, Франція перетворилася на його імпортера. Ця криза сільського господарства призвела до того, що всі політичні партії Франції, за винятком соціалістів й не багатьох фрітрейдерів (Л. Сей, Леруа, Больє), являлись тепер в тій чи іншій мірі аграрно-протекціоністськими. У 1885 році податок на імпортований хліб був підвищений з 3 до 5 франків з гектолітру. Промисловість, як і торгівля, зростала, але піддавалася серйозним періодичним кризам, внаслідок чого й тут помітно посилився протекціонізм. У 1892 р. був введений великий митний тариф.

За роки президентства Карно загальні вибори відбулися у 1889 і 1893 роках. Перші внесли мало змін в розподіл партій; з’явилося лише 38 ревізіоністів (буланжистів), головним чином за рахунок консерваторів. Вибори 1893 року, що проходили під впливом панамського краху, видалили з палати депутатів багатьох видатних діячів (Флоке, Клемансо та ін.), зменшили присутність правих ледве не на половину (з 170 до 93), натомість посилили радикалів до 150 й соціалістів до 50.

27 червня 1894, після вбивства президента Карно, новим президентом Франції було обрано Казимира Перьє. За нього було 453 голоси проти 292. Перьє став наймолодшим президентом країни після Луї Наполеона.

Жан Поль П’єр Казимир Перьє походив з династії банкірів. Батько, Огюст Казимир Перьє – видний дипломат, прадід, Казимир П’єр Перьє – прем’єр-міністр при Луї Филиппі. Жан Поль вступив на державну службу секретарем свого батька, на той час – міністра внутрішніх справ в уряді Тьєра. У 1874 обраний радником в департаменті Об, у 1876 вперше був обраний у національну палату депутатів. Не дивлячись на родову прихильність до консервативних партій, Жан Поль примкнув до лівих республіканців; під час конституційної кризи 16 травня 1877 року висловив недовіру уряду (т. зв. Маніфест 363-х). Через родинні зв’язки з Орлеанською гілкою Бурбонів у 1883 році голосував проти вислання принців династії Бурбонів з країни. У 1883-85 роках перебував на посаді військового міністра, у 1890-92 рр. – віце-президент палати представників, а через рік – президент палати й обіймав цю посаду до свого обрання на президентом Третьої республіки.    Казимир Перьє також ввійшов в історію Франції, як президент, що керував у найкоротший термін – 203 дні. Перьє не зміг знайти спільної мови ані з палатою депутатів, ані зі своїм урядом й опинився, фактично, відстороненим від справ. Як наслідок – в січні 1895 року і Перьє, і прем’єр-міністр Дюпюі пішли в відставку.

Загалом, підводячи риску під характеристикою соціального й політичного становища у Франції початку-середини 1890-х років слід зазначити наступні моменти, що в період гострої політичної кризи мали позитивне значення для французького суспільства й для самої Франції, в тому числі й на міжнародній арені. Це передусім укладання франко-російського союзу, що заклав підвалини до створення одного з блоків під час Першої світової війни – Антанти. Також слід відмітити деякі позитивні зміни в економічному законодавстві – закон від 1892 року про працю жінок і дітей на фабриках забороняв працювати на фабриках дітям молодшим 13-ти років; 10-ти годинний робочий день до 16-ти років, 11-ти годинний для жінок; нічна праця жінок й підлітків до 18 років заборонялася.