Сталося, те, що мало статися. Абхазія й Південна Осетія вже давно були окреслені в своїх кордонах на політичній мапі Кремля, от тільки не було формального приводу для їх визнання. Одразу після розпаду Совєтського союзу, Москва старалася всіма силами вчепитися за новостворені держави, затягти їх назад або хоча б деякі їхні регіони, які вона називала нестабільними. Так кігті Росії впилися в Білорусь, Казахстан, а також в такі регіони інших держав як Придністров'я, Крим, Абразію, Південну Осетію, Нагорний Карабах. Під виглядом миротворців, Росія ввела туди свої регулярні війська, по суті анексувавши ці території, це стосується й Криму, де російське військо представлене цілим флотом. Але на відміну від кремлівської політичної мапи, на справжній мапі Європи ці держави не з’явилися навіть попри розв’язані Москвою військові конфлікти в цих регіонах з метою послабити сусідні з Росією держави. Бо фактом лишається те, що Росія воювала з Грузією за допомогою Абхазії на початку 90-х років, з Молдовою за допомогою Приндністров’я й натравила Азербайджан на Вірменію за допомогою Нагорного Карабаху. Проте за хворого і недієздатного Єльцина подальше загострення конфлікту на даних територіях було неможливим й напруга на кінець 90-х років трохи спала. Частково це пояснювалося й лояльністю до Москви керівників більшості колишніх республік СССР.

Після «Єльцинської демократії» в Росії утвердилась Путінська. Росія стала більш агресивно поводити себе на міжнародній арені, активніше втручатися у внутрішні справи іноземних держав. Це виявилося у прямій підтримці антидержавницьких сил в Грузії й Молдові, а відтак й посиленні сепаратистських рухів в Абхазії, Осетії, Придністров’ї. В російському парламенті знову стало модним висловлюватися за незалежний статус Абхазії, Придністорв’я, російський статус м. Севастополя тощо. Більшої гостроти ця проблема набрала після т. зв. «оксамитових революцій» в Грузії й Україні. Нова політика Москви щодо Грузії виявилася у створенні маріонеткових урядів на території Абхазії й Південної Осетії й їхніми президентами. В Україні це вилилося у посилені шовіністичних проросійських настроїв у Криму. В Молодові, влада якої також перестала орієнтуватися на Москву, Кремль вдався навіть до організації референдуму в Придністров’ї за його вихід з-під юрисдикції Кишинева.
Але навіть за таких умов Росія не наважувалася визнати вищезгадані регіони незалежними державами. Прискорила цей процес як не дивно Америка й Європа поспішно визнавши самопроголошену споконвічну сербську територію – Косово незалежною державою. Це додало кремлівським лакеям в Абхазії та Осетії більшої рішучості на посилення сепаратизму в Грузії. Юридичним фактом виходу цих держав з Грузії мав стати військовий конфлікт, який власне й відбувся на початку серпня цього року. Так звана «п’ятиденна війна» спровокована Південною Осетією й Росією з одного боку й підігріта Америкою з іншого створила юридичні передумови для виходу Південної Осетії й Абхазії зі складу Грузії. Позиція Росії була зрозумілою й цілком очікуваною: Москва спровокувавши військовий конфлікт на Кавказі скинула всю провину на Грузію, а промосковські уряди Багапша і Кокойти в той же час заявили про небезпеку свого подальшого перебування у складі Грузії й попросили Росію визнати їх незалежність, що власне остання поспішно і зробила.

Нелегітимність дій російської влади й її ставлеників на Кавказі очевидна. Керівники Абхазії й південної Осетії мали звернутися з подібним проханням до ООН, оскільки усвідомлювали, що такий крок ще більше загострить конфлікт на Кавказі. Поведінка Москви ще більш неадекватніша – придушивши прагнення ічкерців в 1994 році до незалежності, Кремль дає зелене світло для самопроголошених Абхазії та Південної Осетії.

Але разом із тим справедливо буде зауважити, що Москва вчора відплатила Вашингтону за визнання Косова.

За великим рахунком ці крихітні території – Абхазія, Осетія й Косово стали лише розмінними монетами між Росією та США. І таких розмінних монет й у першої й у другої ще досить багато. Між Росією та Америкою дедалі модно стає утворювати безнаціональні квазідержави.

Така практика невпинно продовжується. Наступним після Абхазії і Осетії може стати Придністоров’я або навіть Крим.
Найголовнішим в даній ситуації є те, що Україна і в першому й тим паче в другому варіанті не може стояти осторонь цих подій.
По-перше: Росія впритул наблизилася до прямої конфронтації з Україною й перебуває за крок від холодної війни;
По-друге: Приндністров’я є історичною українською територією більшість населення якого становлять етнічні українці. До того ж самопроголошений уряд Смірнова декілька разів натякав на можливість приєднання до України;
По-третє: від’єднання Придністров’я стане остаточною передумовою до відокремлення Криму чи принаймні Севастополя від України, сюди слід віднести також небажання Росії виводити свій флот з України в 2017 році.
Відбувається по суті ланцюгова реакція: Абхазія-Осетія-Придністров’я-Крим.
В такій атмосфері Україні для збереження власної цілісності й суверенітету, а також миру в Європі слід зайняти безпринципну позицію в ситуації що склалася на Кавказі, а саме: в будь-якій ситуації не визнавати незалежності Абхазії й Південної Осетії, припинити військову співпрацю з Грузією, а зайняти позицію миротворця в кавказькому конфлікті, подавити татарський сепаратизм й московський шовінізм в Криму, створити україноцентричну міждержавну організацію, збільшити витрати на армію, відновити ядерний потенціал і за таких умов вимагати посаду постійного члена ради безпеки ООН, підтримувати українську діаспору в Придністров’ї.

Тільки вдавшись до таких заходів Україна зможе протистояти російській агресії й тискові НАТО, зберегти державну цілісність й мир у Європі ставши однією з провідних держав, а не буферною зоною між Заходом і Сходом.

Але українська влада мовчить й це природньо, бо в теперішньої влади відсутній національний дух й націоналістичні переконання, а окремі маргінальні політики правого толку не мають достатньої підтримки в українському суспільстві для втілення своїх ідей не кажучи вже про лівих й лібералів, які зайняли проросійську й прозахідну позиції відповідно.

Відтак надією й порятунком для нації стане покоління молодих соціал-націоналістів й кардинально нова права альтернатива нинішнім партіям й організаціям.