УЦНК "Музей Івана Гончара" Київський кобзарський цех Продюсерська компанія "Etno Sound" Туристичний клуб "Скіфи" Українська експериментальна лабораторія фольклору
Від організаторів
В період становлення української самосвідомості, повернення до притаманних нам, українцям, традицій, ми робимо цей проект, адже кобзарство і лірництво – це цілісна, довершена ланка українських культурних традицій. Воно доречно асоціюється у нас зі стилем побуту українського народу і завжди було символом справжнього українства.
Зробимо крок на зустріч пересічному українцю у пізнанні власної культури у тому вигляді, в якому вона є правдивою і справжньою. Найважливішим чином це стосується дітей та молоді. Ми вважаємо, що періодично проводячи фестивалі українських кобзарських традицій, будемо сприяти продовженню традиції та поверненню в суспільство старовинних музичних інструментів, що мають повне право стати знову сучасними.
Дане завдання ляже на кобзарський цех, напрямками діяльності якого є не лише наукова робота, а й практичне відтворення та виготовлення традиційних кобзарських інструментів (старосвітська бандура, кобза, торбан, ліра, гусла) та виконання на них традиційного кобзарського репертуару (думи, канти, псальми, історичні, козацькі, чумацькі пісні, танці та ін.).
Фестиваль буде цікавим кожному, незалежно від віку та виду діяльності, адже нестиме у собі інформацію з глибини віків національної культури, зачатки якої закладені в нас на генетичному, ментальному рівні.
Історична довідка
Щороку протягом століть кобзарські цехові братства розпочинали свої мандрівки Україною на Трійцю, а завершували на Покрову. В українській культурі з давніх-давен природньо співіснували кобзарство (духовно-мистецька традиція з особливим світоглядом і стилем життя) і бандурництво (світське музикування, поширене серед інтелігенції та селян). У XVII-XVIII ст. мало не в кожній українській хаті були кобзи. Грали на традиційних інструментах козаки й представники української еліти. 1775 року Запорозьку Січ було ліквідовано, і все менше козаків та старшини грали на кобзах, але продовжувала існувати кобзарська духовна традиція – незрячі співці нагадували про козацькі вольності. Надзвичайно високим був моральний авторитет цих мандрівних філософів-митців. Кобзарем міг стати далеко не кожен. Хлопці обирали собі вчителя і від нього протягом 3-4 років навчалися грати й співати, опановували цехові звичаї. Отримавши “визвілку” (склавши своєрідний іспит), молоді кобзарі вступали до братства. Кожне братство гуртувалося довкола однієї з церков повіту і мало свою цехову корогву. Кобзарі мали свою таємну – "лебійську" – мову, таємні пісні, танець і власне бойове мистецтво.
Після революції 1905 року, з подихом волі бандура вийшла за межі селянства. Як і за княжих та козацьких часів, вона знову ставала одним з основних елементів національної культури.
У 1920-30-х роках наново писалася історія України, створювалася “українська радянська” культура. У тоталітарному суспільстві вияви свободи не просто обмежувалися — їх знищували і стирали з людської пам’яті. Кобзарство, що традиційно було покликане формувати громадську свідомість та спонукати людей до захисту своїх прав, та ще й наскрізь християнське, заважало новій владі. Кобзарям було заборонено подорожувати. Співати можна було лише зі сцен у час, призначений владними органами. Звісно, все це похитнуло серед селян моральний авторитет співців, як людей Божих, вільних. З репертуару бандуристів було вилучено псалми та багато дум. Порожнини заповнено витворами радянських композиторів та революційними піснями. Після трагічного “з’їзду” в Харкові 1934 року, після якого зникли біля 200 кобзарів, традиція занепала. Повоєнна бандура поєднувалася з традиційною хіба що назвою. Було змінено гармонійно-ладову структуру, звучання, розмір і вагу, репертуар. Головна мета кобзарства — доносити розуміння історії, будити волю, вселяти віру — відійшли на другий план, а наперед вийшло академічне виконавство. Повністю замовчувалися торбан, колісна ліра та інші українські інструменти. Стиралися з пам’яті моральні засади і світогляд кобзарських об’єднань. Внаслідок тривалого втручання авторитарної влади мало не втратилося розуміння вартості й суті традиції.
Але кобзарська традиція, не зважаючи ні на що, таки дійшла до наших днів – завдяки художникові й бандуристові Георгію Ткаченку (1898–1993). Він перейняв її ще юнаком від одного з кращих тогочасних кобзарів – Петра Древченка, і в 1970-х роках став засновником Київського кобзарського цеху. Його послідовники Микола Товкайло та Микола Будник опанували мистецтво і світоглядно-філософські надбання кобзарства і передавали їх молоді. Протягом тривалого часу кобзарське об’єднання існувало в підпіллі.
Нині цехові братчики мандрують Україною, співають і влаштовують виставки традиційних музичних інструментів. І, звичайно ж, реконструюють музичні інструменти за старовинними зразками – бандури, колісні ліри, гусла, кобзи, торбани і гудки. У репертуарі цехових співців – думи, історичні пісні, псальми, пісні побутові та жартівливі, народні танці.
Місце проведення фестивалю
Приміщення та подвір’я Українського центру народної культури "Музей Івана Гончара" (вул. Івана Мазепи, 29).
Мета фестивалю
Сприяння подальшому відродженню та популяризації традиційного кобзарського мистецтва, залученя молоді до справи
Привернення уваги громадськості, зокрема молоді до національних традицій, культурно-історичних надбань українського народу
Організація змістовного та пізнавального відпочинку для сім’ї
Програма фестивалю
Ознайомлення з технікою виготовлення музичних інструментів
Виставка "Харківська кобзарська традиція"
Кобзарювання
Концерти кобзарів, лірників і бандуристів
Концерти стародавньої та духовної музики
Українські традиційні танці
Круглий кобзарів на актуальні теми кобзарства
Показ фільмів, відеороликів та інтервю на тему історії та сьогодення кобзарської традиції,
Виставка наукових здобутків, фото й мистецьких творів про українське кобзарство
"Костурець" – показовий виступ
Виставка та продаж тематичної літератури, відео та аудіопродукції
За детальною інформацією та з пропозиціями звертайтесь:
