Далекого дня 22 січня 1919 року все у Києві попереджало чи то свято, чи то якусь урочисту подію – тоді звідусіль гуртом та поодинці кияни поспішали на Софійський майдан, що потопав у маєві державних стягів. Кінець Володимирської вулиці перед майданом замикала тріумфальна брама прикрашена блакитними й жовтими стрічками, гербами всіх українських земель. Оркестр січових стрільців виконував національний гімн. А рівно о 12-й годині делегатами від обох українських республік було зачитано акт злуки УНР та ЗУНР. Зовсім скоро Україна буде відзначати 89 річницю цієї події. Офіційна назва свята – День соборності України, який ми офіційно святкуємо з 1999 року відповідним указом Президента України. Але мало хто з нас задумується, чи відповідає назва свята дійсності. З екранів телевізорів, шпальт газет, виступах державних діячів, а віднедавна й з біг-бордів чи просто у шкільних підручниках, ми замість словосполучення «акт злуки» бачимо чи чуємо ще одне – «соборність» або ж «День соборності». Ці слова затаврувались у свідомості багатьох українців й асоціюються із об’єднанням всіх українських земель по обидва береги Збруча в єдину Українську державу. Але це на жаль не відповідає дійсності, і нація має зрозуміти, що 22 січня не є днем соборності України. Соборною держава може називатися лише тоді, коли до її складу ввійшли всі етнічні землі титульної нації цієї держави. Дійсно, 89 років тому, в Універсалі Директорії УНР зазначалося: «… Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – ЗУНР (Галичина, Буковина і Угорська Україна) та Наддніпрянська Велика Україна… Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка…». Але навіть тоді до УНР з тих чи інших причин не увійшли всі українські етнічні території. Не увійшли Закарпаття й Буковина разом із Південною Бессарабією, бо були окуповані чеськими й румунськими військами відповідно; не увійшли Крим та Кубань, бо по суті були незалежними республіками з проденікінськими урядами. Протягом ХХ століття мапа України неодноразово змінювалася. Наша держава втрачала свої етнічні землі. Після окупації України большевиками, була відторгнута Стародубщина, Білгородщина; із загарбанням Молдови від України відійшла її давня історична земля – Бессарабія (Придністров’я). У 1945 році Україна позбулася Перемищельщини, за яку воювали ще київські князі. Отож у 1991 році незалежними стали не всі українські землі, а лише ті, які вдалося зберегти в межах УРСР. І саме тому називати 22 січня Днем соборності України більше ніж помилка. Зараз, на початку ХХІ століття, перед українською нацією має постати першочергове завдання об’єднати нарешті всі українські етнічні землі, адже без цього Україна ніколи не буде жити повнокровним життям. Не про таку державу мріяли тоді, у 1919 році, не таку державу вбачав Ярослав Стецько та Степан Бандера, проголошуючи акт відновлення Української держави, і не за таку урізану в кордонах Україну воювали й мріяли воїни УПА. Тому влада й українці просто зобов’язані докласти всіх необхідних заходів для об’єднання всіх українських земель. Байдужість до цієї проблеми означатиме забуття постраждалих й жертв операції «Вісла», постраждалих українців внаслідок Придністровського військового конфлікту. До України мають повернутися Холмщина, Берестейщина, Пряшівщина, Закерзоння – батьківщина автора гімну України – М. Вербицького, в якому є такі слова: « Встанем, браття всі за волю від Сяну до Дону…». І ці слова мають стати дороговказом на шляху до становлення дійсно Української Самостійної Соборної Держави. Валентин Гайдай 17 січня 2008 року
|